На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти готовые бесплатные и платные работы или заказать написание уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов по самым низким ценам. Добавив заявку на написание требуемой для вас работы, вы узнаете реальную стоимость ее выполнения.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Быстрая помощь студентам

 

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Правова вдповдальнсть - це забезпечений державним примусом обов'язок правопорушника нести негативн наслдки правопорушення, що виражаються в позбавленнях особистого, органзацйного або майнового характеру. Заходи щодо примусового позбавлення житла.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Правоведение. Добавлен: 07.03.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


2
ЗМІСТ:

1. Загальна характеристика відповідальності у житловому праві. - 3
2. Заходи щодо примусового позбавлення житла. - 7
3. Цивільно-правова відповідальність. - 15
Список використаної літератури. - 24
1. Загальна характеристика відповідальності у житловому праві.

Відповідальність у житлових правовідносинах має визначену специфіку. У законодавстві, а також у теорії і на практиці прийнято звертати більш пильну увагу не на відповідальність у житловому праві, а на захист житлових прав громадян, що зайвий раз підтверджує речовий характер прав користувачів житлових приміщень.
Правова відповідальність - це забезпечений державним примусом обов'язок правопорушника нести негативні наслідки правопорушення, що виражаються в позбавленнях особистого, організаційного або майнового характеру. Цивільно-правова відповідальність, будучи різновидом правової відповідальності, підпадає під приведене визначення, але при цьому важливо відбити ті особливості, що характерні саме для неї, що дозволить відмежувати цивільно-правову відповідальність і від відповідальності, передбаченої нормами інших галузей права, і від інших засобів примусового впливу цивільно-правового характеру (зокрема мір захисту).
До характерних рис цивільно-правової відповідальності відносяться:
1) майновий характер;
2) переважно компенсаційний (відбудовний) характер;
3) побудова на засадах юридичної рівності сторін;
4) можливість її добровільної реалізації самим порушником, без втручання судових або інших державних органів, у силу лише однієї можливості застосування державного примуса (добровільна сплата пені за прострочення внесення квартплати, відшкодування заподіяного збитку житловому фондові і т.д.).
У житловому праві може мати місце як договірна, так і деліктна цивільно-правова відповідальність, а у відповідних випадках - адміністративна і кримінальна. Наприклад, стаття 189 ЖК України передбачає, що кримінальну, адміністративну або іншу відповідальність відповідно до законодавства несуть особи, винні:
1) у порушенні порядку взяття на облік громадян, потребуючих
поліпшення житлових умов, зняття з обліку і надання громадянам
жилих приміщень;
2) у недодержанні встановлених строків заселення жилих будинків
і жилих приміщень;
3) у порушенні правил користування жилими приміщеннями, санітарного утримання місць загального користування, сходових кліток, ліфтів, під'їздів, придомових територій;
4) у самовільному переобладнанні та переплануванні жилих
будинків і жилих приміщень та використанні їх не за призначенням;
5) у порушенні правил експлуатації жилих будинків, жилих приміщень та інженерного обладнання, у безгосподарному їх утриманні;
6) у псуванні жилих будинків, жилих приміщень, їх обладнання та
об'єктів благоустрою.
Однією з необхідних умов настання відповідальності за порушення житлових зобов'язань є наявність шкоди, за винятком випадків, коли відповідальність настає у виді неустойки або пені за порушення термінів сплати квартплати і комунальних платежів. Порушенням житлових зобов'язань може бути заподіяний майнова (наприклад, руйнування і псування житлового приміщення) і моральна шкода (наприклад, створення обстановки неможливості спільного проживання).
Суб'єктивною підставою цивільно-правової відповідальності за порушення житлових зобов'язань є вина правопорушника. Житлове законодавство не передбачає відповідальності незалежно від вини. Однак у відношенні наймодавців (орендодавців), зобов'язаних надавати відповідно до договору наймання (оренди) користувачам комунальні й інші послуги, закон "Про захист прав споживачів" містить правило про відповідальність незалежно від вини.
Житловому законодавству властиве застосування великої кількості засобів захисту суб'єктивних житлових прав. На відміну від засобів відповідальності, засоби захисту - це правові засоби примусового впливу, спрямовані на охорону і захист прав і законних інтересів їхніх носіїв, застосовуваних до суб'єктів незалежно від вини і некомпенсуємі позбавлення особистого або майнового характеру (наприклад, визнання недійсним обміну житлового приміщення, виселення осіб, що самоправно зайняли житлове приміщення).
Захист - це діяльність, що виникає при наявності конкретного (вчиненого) правопорушення, або усунення такого стану, що приведе до настання негативних наслідків, а також спрямована на відновлення порушеного права. Коли виникає необхідність захисту, як правило, уже присутні правопорушник і особа, чиє право обмежене винними діями. Конституційний механізм захисту прав людини складається з чотирьох елементів: суб'єктів і об'єктів захисту, конституційно-правових норм (основ захисту) і процесуальних дій (форм захисту).
Не всі міри захисту в житлових правовідносинах зв'язані з правопорушенням осіб, до яких вони застосовуються (наприклад, вселення осіб у результаті помилки і наступне виселення їх із приміщення). Міри захисту в житловому праві можуть виступати як міри самозахисту (наприклад, для огородження недоторканності житла), заходи оперативного впливу (наприклад, коли наймодавець відмовляє несумлінному наймачеві в продовженні договору на новий термін або коли наймач зараховує вартість проведеного їм капітального ремонту житлового приміщення, що є обов'язком наймодавця, у рахунок стягнутої з нього квартирної плати), заходи державно-примусового впливу (наприклад, дострокове розірвання договору при винному поводженні наймача, виселення з житлового приміщення по підставах ст. 36 ЖК України).
Захист порушених житлових прав здійснюється судом відповідно до підвідомчості справ, установленої процесуальним законодавством. Захист житлових прав в адміністративному порядку має місце тільки у випадках, передбачених Житловим кодексом або іншими федеральними законами. Рішення, прийняте в адміністративному порядку, може бути оскаржене в судовому порядку.
Захист житлових прав здійснюється шляхом:
1) визнання житлового права;
2) відновлення положення, що існувало до порушення житлового права, і припинення дій, що порушують це право або створюють погрозу його порушення;
3) визнання судом цілком або частково неправомірним нормативного правового акта державного органа або нормативного правового акта органа місцевого самоврядування, що порушують житлові права і суперечать Житловий кодекс або прийнятим відповідно до нього законам, іншим нормативно-правовим актам, що має більшу, ніж зазначені нормативний правовий акт державного органа або нормативний правовий акт органа місцевого самоврядування, юридичну чинність;
4) незастосування судом нормативного правового акта державного органа або нормативного правового акта органа місцевого самоврядування, що суперечать Житловому кодексові або прийнятим відповідно до нього законові, іншому нормативному правовому актові, що має більшу, ніж зазначені нормативний правовий акт державного органа або нормативний правовий акт органа місцевого самоврядування, юридичну чинність;
5) припинення або зміни житлового правовідносини;
6) іншими способами, передбаченими Житловим кодексом або іншими законами.
Підставами для настання відповідальності за порушення житлового законодавства є наявність вини в діях винних осіб. Конкретні види та склад відповідальності містяться в нормах цивільного, адміністративного та кримінального законодавств.
2. Заходи щодо примусового позбавлення житла.

Слід зазначити, що право приватної власності громадян відповідно до Конституції є непорушним і ніхто не може бути протиправно його позбавлений.
Позбавлення права приватної власності на жиле приміщення всупереч волі власника може відбуватися на підставі вилучення (викупу) земельної ділянки, звернення стягнення на майно власника, націоналізації, а також на основі конфіскації та реквізиції. Перша завжди сприймається негативно. Це пояснюється тим, що відразу ж виникають запитання: чи не постраждає родина засудженого, яка проживає в його жилому приміщенні, чи захищаються права неповнолітніх, непрацездатних та людей похилого віку при вилученні у власність держави жилого приміщення. Наведені питання у житловому праві нині майже не розглянуті, а це порушує гарантії конституційних прав людини. Прийняття нового Житлового кодексу України викликає проблеми, у тому числі про порядок здійснення і наслідки конфіскації жилих приміщень. Тема їх конфіскації знаходиться на стику норм публічного і приватного права і не може не розглядатися у руслі соціальної політики держави.
У проекті  Житлового кодексу (п. 5 ст. 78) передбачено, що житло може бути безоплатно вилучене (конфісковане) у власника тільки за рішенням (вироком) суду. При цьому порядок проведення і наслідки конфіскації не викладені у проекті Житлового і Цивільному кодексі. А це потребує докладного правового регулювання, оскільки торкається конституційного права громадян на житло. Наведене вимагає розроблення як у юридичній науці, так і у законодавстві. У Земельному кодексі (ст. 148) передбачено, що земельна ділянка може бути конфіскована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановленому законом. Наведена норма побічно стосується конфіскації жилих приміщень, тому що вони нерозривно пов'язані із землею. Отже, у власника може бути конфісковано будинок з усіма будівлями і ділянкою. Така ситуація викликає запитання: чи можливо це у правовій, соціальній державі?
Недоторканність права приватної власності на житло гарантується як Конституцією України, так і цивільним, житловим  законодавством. Однак у випадках, прямо передбачених законом, право названої власності може бути припинене примусово. Одним з них є конфіскація. Так, відповідно до ч. 7 ст. 41 Конституції конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, в обсязі і порядку, встановленому законом. Вона спричиняє припинення права приватної власності на жиле приміщення і виникнення права державної власності. Конфіскація є санкцією, що застосовується до правопорушників, і характерна для кримінального, адміністративного, митного права. Конфіскація житла може бути застосована лише на підставі нормативного акта, що має вищу юридичну чинність.
У ст. 59 КК України передбачається, що конфіскація є одним з видів кримінального покарання, яке встановлюється за тяжкі й особливо тяжкі корисливі злочини і полягає у примусово-безоплатному вилученні у власність держави усього або частини майна, що належить засудженому на праві приватної власності. Загалом конфіскація у кримінальному праві трактується як примусове, безоплатне вилучення у власність держави всього або частини особистого майна засудженого. Крім того, нормами названого права встановлюється перелік майна, яке не підлягає конфіскації (наприклад, жилий будинок із сільськогосподарськими будівлями у сільській місцевості, якщо засуджений і його родина постійно в ньому проживають; пайовий внесок у ЖБК, коли його спорудження вже завершено.
Таким чином, у кримінальному праві конфіскація жилого приміщення - це примусове, безоплатне вилучення у власність держави всього або частини жилого приміщення, що належить засудженому на праві приватної власності, за винятком наведених вище випадків. Зазначене, з точки зору житлового  права, не вирішує проблематику конфіскації жилих приміщень, а лише породжує численні запитання.
Однак гарантії на право користування жилим приміщенням в українському законодавстві  існують. Так, гарантія прав осіб, які проживають із засудженим, встановлена постановою Пленуму Верховного Суду України від 29 вересня 1953 р. «Про судову практику із застосування конфіскації майна» (зі змінами і доповненнями від 14 березня 1963 р. № 1, 27 червня 1968 р. № 7, 29 серпня 1980 р. № 7), у якій йдеться: вказати судам, що вилучення будинку у власника у разі конфіскації не позбавляє членів родини засудженого та інших осіб права проживати у будинку як наймачам і користуватися жилою площею у межах житлових норм. Виселення членів родини та інших осіб із займаної площі може мати місце лише на загальних підставах. Ця норма є досить актуальною, сучасною і може бути використана в житловому законодавстві як принцип проведення конфіскації жилого приміщення.
Щодо юридичної науки, то існують наступні точки зору на розглядувану проблему. Так, Ю.Толстой визначає конфіскацію як безоплатне вилучення у власника майна за рішенням суду у вигляді санкції за вчинення злочину або іншого правопорушення у випадках, передбачених законом. При цьому держава не відповідає за зобов'язаннями колишніх власників конфіскованого майна, якщо останні виникли після вжиття державними органами заходів для його охорони і без згоди зазначених органів.
Ю.Толстой визначає конфіскацію як санкцію у кримінальному, адміністративному та цивільному праві. В останньому разі вона застосовується як санкція за вчинення недійсної угоди.
Н.Саніхметова зазначає, що порушення  житлового  законодавства тягне застосування різних заходів цивільно-правової відповідальності: компенсаційних (відшкодування заподіяних жилому фонду збитків), штрафних (пеня, стягувана при несвоєчасному внесенні плати за користування жилим приміщенням і комунальні послуги), конфіскаційних (безоплатне вилучення будинку, використовуваного для систематичного отримання нетрудових доходів, безгосподарно утримуваного будинку). Щодо останньої санкції слід зазначити, що застосування конфіскації у цивільному праві нині значно звузилося. Так, не може йтися про поняття нетрудового доходу в житловому праві і про конфіскацію будинку за безгосподарне його утримання, бо це суперечить Конституції України.
Так, В.Самойленко розглядає конфіскацію як безоплатне вилучення майна у власника за рішенням (вироком) суду, господарського суду чи іншого компетентного органу (посадової особи) у вигляді санкції за вчинення правопорушення. Він так само розглядає конфіскацію як каральний захід, властивий нормам публічного, а не приватного права, проте як такий, що є підставою для виникнення права власності у держави.
І.Третьякова вважає, що конфіскація є міжгалузевою санкцією, і у цивільному праві її застосування має обмежений характер.
Таким чином, конфіскація жилого приміщення - це безоплатне вилучення його у власність держави у власника за вчинення ним винного, протиправного діяння, застосовувана на підставі вироку (рішення) суду. Вона завжди є примусовим підґрунтям припинення права приватної власності на жиле приміщення, і у той же час - підставою виникнення державної власності.
У майбутньому цивільному, житловому,  кримінальному  законодавствах слід відмовитися від конфіскації жилого приміщення і включити його до переліку майна, яке не підлягає конфіскації. У зв'язку з чим необхідно внести відповідні зміни до Переліку майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком. Пункт 1-го розділу цього Переліку слід викласти у такій редакції: «жиле приміщення, зокрема квартира, кімната, жилий будинок з господарськими будівлями чи їх частина, якщо засуджений або його родина постійно там проживають».
Це пояснюється тим, що конфіскація жилого приміщення є дуже суворим покаранням для засудженого, яке не можна, навіть, назвати додатковим, оскільки остання торкається конституційних прав людини, що зберігаються також і за злочинцями: право - на гідний життєвий рівень, на житло. Така конфіскація може заподіяти велику шкоду суспільству, тому що позбавляє людину після відбуття покарання свого житла, а це не сприятиме її реабілітації на волі. Крім того, вона суперечить принципам цивільного і житлового  права. Отже, у кримінальному праві жиле приміщення слід віднести до об'єктів, які не підлягають конфіскації, а в цивільному і житловому - повністю від неї відмовитися.
Сьогодні проблема названої конфіскації є досить актуальною. Вона не розглянута детально з точки зору принципів розвитку суспільства, закладених у Конституції України. Це потребує глибшого розгляду її в юридичній науці і регламентації у кримінальному, цивільному і житловому законодавствах.
Якщо конфіскація застосовується за скоєння правопорушення, а націоналізація і вилучення (викуп) земельної ділянки - для задоволення публічних інтересів, то реквізиція застосовується на благо і в інтересах безпеки населення. Так, Ю. Космін зазначає, що при конфіскації майно вилучається на користь держави, а при реквізиції - в державних чи суспільних інтересах. Наприклад, у разі стихійних лих, епідемій або ж воєнних дій чи міжнаціональних конфліктів. Усі випадки застосування реквізиції можуть бути класифіковані як небезпечні для життєдіяльності людини, її застосування необхідне найчастіше для безпеки людини, за винятком випадків реквізиції майна для окупаційної армії у період воєнних дій.
Реквізиція - це примусове відчуження державою майна власника для задоволення державних чи суспільних інтересів з виплатою йому вартості останнього. Слово «реквізиція» походить від латинського «reguisitio». Реквізиція може бути застосована в таких випадках: стихійні лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших обставин, що мають надзвичайний характер. До випадків застосування останньої З. Цибуленко відносить також масові заворушення, міжнаціональні конфлікти, воєнні дії. Таким чином, реквізиція може застосовуватися тільки у випадках і за обставин, що мають надзвичайний характер. Такі обставини виходять за межі звичайної життєдіяльності суспільства, можуть спричинити масову загибель людей, ушкодження їх здоров'я і неможливість існування в тому чи іншому середовищі.
Однієї підстави - обставини, що носить надзвичайний характер і створює небезпеку для життєдіяльності людини, для проведення реквізиції недостатньо. Вилучення майна на основі останньої може здійснюватися лише за рішенням державного органу. В українському законодавстві він не визначений. Можна припустити, що проведення реквізиції може запроваджуватися президентом держави, який також має право вводити у країні правовий режим надзвичайного стану, одним з наслідків якого є реквізиція. Під час останньої, відповідно до чинного законодавства, власнику майна відшкодовується його реальна вартість і неотримані доходи. У ст. 353 ЦК України передбачено, що вилучення майна при застосуванні реквізиції можливо тільки за умов виплати вартості майна його власнику. Отже, реквізиція завжди є відшкодувальним актом держави.
Так, І. Брауде визначав реквізицію як примусове відшкодовувальне відчуження (чи тимчасове вилучення) державою майна для державних і суспільних потреб, що допускається у порядку, встановленому законом, з обов'язковою винагородою власнику за середніми ринковими цінами, існуючими на момент вилучення. Таке визначення, хоча й зроблене ще у 1960 p., видається вдалим. На думку О.Дзери, в сучасній практиці застосовується особливий вид реквізиції майна, що не може належати громадянам за правом власності, але придбане за відсутності правопорушення. Так, особам, у яких вилучено за постановою органів дізнання, досудового слідства, прокуратури чи суду дорогоцінні метали і камені, що є валютними цінностями, у разі їх засудження без конфіскації майна чи винесенні їм виправдовувального вироку або закриття кримінальної справи, вилучені цінності повертаються в натурі чи відшкодовується їхня вартість. З наведеною точкою зору погодитися не можна у зв'язку з тим, що реквізиція застосовується лише у випадках, які мають надзвичайний характер. Випадок, вказаний О.Дзерою, слід трактувати як примусове припинення права приватної власності на майно, що не може належати особі на підставі закону.
Окремо потрібно розглянути реквізицію жилих приміщень, оскільки в такому разі зачіпаються особисті конституційні права громадян. Названа рекв и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.