Здесь можно найти образцы любых учебных материалов, т.е. получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


магистерская работа Конституцйн принципи правового статусу людини громадянина в Україн. Українське законодавство про права, свободи, законн нтереси та обовязки людини громадянина. Мжнародний захист прав людини. Органи внутршнх справ захист прав людини.

Информация:

Тип работы: магистерская работа. Предмет: Правоведение. Добавлен: 09.05.2007. Сдан: 2007. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


?­PAGE 
2
магістерська робота

Гармонізація національного законодавства України з нормами Європейського товариства в сфері захисту прав людини і громадянина

КИЇВ 2003
Зміст
    Вступ 3
    Розділ 1. Поняття правового статусу особи 7
      Природа правового статусу особи 7
      Сучасне розуміння та елементи правового статусу особи 20
      Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина в Україні Українське законодавство про права, свободи, законні інтереси та обов'язки людини і громадянина 32
      Механізм імплементації новітніх міжнародних стандартів з прав людини в Україні 39
    Розділ 2. Гарантії реалізації та захист прав людини 43
      Конституційні гарантії захисту та практичного здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні 43
      Міжнародний захист прав людини 46
    Розділ 3. Поняття правової системи 52
      Загальна характеристика правової системи 52
      Правова система України 61
      Зближення правових систем, як загальноєвропейський процес 69
      Причини адаптації правової системи України до Європейської правової системи 72
      Сучасний стан адаптаційного процесу 77
      Проблеми адаптації правової системи України до правової системи Європейського Союзу 81
    Розділ 4. Органи внутрішніх справ і захист прав людини 89
      Юстиція та правоохоронні органи: сфера співробітництва 89
      Морально-правова культура працівників правоохоронних органів щодо захисту прав людини 93
    Висновки 102
    Список використаних джерел 106
    Издавна признается, что одним из важных
    элементов защиты прав человека является расширение
    осведомленности населения в отношении
    своих прав и способов защиты.

    Бутрос-Бутрос Гали,
VI Генеральный секретарь ООН, 1992-1996

Вступ

Тема даної роботи витікає з державної політики, яка спрямована на адаптацію законодавства України до норм Європейського права в сфері захисту прав людини і громадянина.

Україна, ставши на шлях розвитку та становлення дійсно суверенної та незалежної країни, неухильно орієнтуючись на визнані світовою спільнотою демократичні та гуманістичні за своїм змістом і спрямованістю міжнародні стандарти, приступила до формування державних інституцій, місцевого самоврядування, системи національного права. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну соціальну, правову державу. Основоположними принципами такої держави об'єктивно виступають верховенство Права, першочергова соціальна цінність прав і свобод людини і громадянина. Саме тому ст. 3 Конституції України підкреслює, що “Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”.

Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Частина ж перша ст. 8 Основного Закону України проголошує: “В Україні визнається і діє принцип верховенства права”.

Проголошення незалежності Української держави абсолютно не означало її відособленості від світової економічної чи правової системи. Навпаки, сьогодні ми можемо констатувати факт становлення особливої національної правової системи, яка заснована на принципах правонаступності та гуманізму і відображає національні традиції та особливості суверенної Української держави.
Правова система кожної країни є відносно стабільною та динамічною залежно від змін, що відбуваються в суспільних відносинах, та появи нових сфер людської діяльності, які вимагають юридичного врегулювання. Більше того, в другій половині XX ст. одночасно із розвитком міжнародних відносин та глобалізацією виробничих і торгівельних процесів дедалі чіткіше помітна тенденція до зближення і навіть "переплетення" правових систем.
Конституційне закріплення такого підходу до людини і громадянина та права вимагає організації і здійснення діяльності держави, її органів і посадових осіб у повній відповідності з правовими настановами. Ці ж вимоги мають бути орієнтирами й у повсякденному житті кожного громадянина. Все зазначене, а також активні процеси розбудови суверенної Української держави, діяльність, спрямована на створення національної системи права, вимагають глибокого знання і розуміння не тільки змісту приписів чинного законодавства, але й основних принципів, ідей, закономірностей та напрямів розвитку основоположних державно-правових явищ. Особливо це стосується тих, хто навчається у вищих закладах освіти, прагне стати юристом вищої кваліфікації.
Незважаючи на те, що у сучаснiй вiтчизнянiй юридичнiй науцi сформувалась досить обґрунтована точка зору, згiдно з якою побудову правової держави необхiдно розпочинати з захисту i забезпечення прав людини. Теорiя i практика прав людини має довгу i повчальну iсторiю, визначними вiхами на її iсторичному шляху є, зокрема, Декларацiя прав людини i громадянина 1789 р., Всезагальна Декларацiя прав людини 1948 р., Мiжнародний пакт про економiчнi, соцiальнi i культурнi права 1966 р., Мiжнародний пакт про громадянськi i полiтичнi права 1966 р. та iншi мiжнародно-правовi документи щодо прав людини, а отже вимагає постійної і пильної уваги в її вивченні та дослідженні і ніколи не втратить своєї актуальності.
Слід зазначити, що розвиток будь-якої держави визначається не лише досягненнями в економічній, політичній чи соціальній сферах, а й тими зрушеннями, що відбуваються у сфері правового регулювання. Саме воно і характеризує як напрями політики держави, так і реальність тих перспектив, що визначаються державою як програмні. Тому цілком правомірним є дослідження залежності між законодавчо проголошеними завданнями держави та рівнем правового їх забезпечення і реалізації.
В сучасному світі настає час, коли регіональні проблеми стають міжнародними, а вирішення їх виходить за межі систем права окремих національних держав і навіть за межі правових систем.
Цей процес називають глобалізацією відносин, і одним з наслідків його є поглиблення взаємодії між правовими системами. Приклади такої взаємодії вже не мають характеру поодиноких фактів: правова взаємодопомога, обмін правовою інформацією, освітня допомога в правничій сфері, діяльність міжнародних організацій з уніфікації права, прийняття двосторонніх і багатосторонніх конвенцій з правової взаємодопомоги стало взагалі буденним явищем у міжнародному спілкуванні держав.
Ось чому метою моєї праці стало дослідження поняття правової системи, правої системи України та можливості її адаптації до правової системи Європейського Союзу.

Розділ 1. Поняття правового статусу особи

Природа правового статусу особи
Права людини є складним, багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучання.
Людство на шляху утвердження прав і свобод людини пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб та відносин між ними. Часто саме боротьба за права людини, за нові й нові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою.
Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. А згодом в античні часи подібні погляди набули широкого поширення у Стародавній Греції. Вони стали закономірним наслідком полісної форми демократії і були пов'язані переважно з поняттям громадянства, яке передбачало рівність усіх членів полісу в користуванні правами та свободами, насамперед політичними. У працях давньогрецьких мислителів-софістів ще у VІ-V ст. до н.е. були закладені й
основи концепції природного права, розвинуті згодом філософами та юристами Стародавнього Риму. Аналогічні ідеї виникали і на Сході. Зокрема, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н.е.) відстоював думку про те, що всі люди рівні перед небом, а держава є результатом їх угоди. Ряд гуманістичних принципів дало світу християнство, яке інтегрувало уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями. Спільними зусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальний матеріал, створювалося морально-філософське підґрунтя для утвердження в майбутньому всеперемагаючої ідеї прав людини [37].
Але на законодавчому рівні ця ідея почала реалізуватися набагато пізніше. Прийнята у 1215 р. в Англії Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства. Хартія, зокрема, закріплювала такі важливі принципи, як співрозмірність діяння та покарання за нього, неухильне додержання посадовими особами закону, визнання винним лише за рішенням суду, право вільного в'їзду та виїзду з країни та ін. Згодом Петиція про права (Англія, 1628) конкретизувала положення про неможливість ув'язнення вільного громадянина без законних підстав, проголосила неприпустимість існування таємних судів та позасудових репресій.
Подальшим кроком на шляху до закріплення прав та свобод людини стало прийняття в цій же країні у 1679 р. так званого Habeas Corpus Act (Хабеас Корпус Акт). Цим актом встановлювалися процедурні гарантії особистої недоторканності особи, вводився інститут поруки та застави, а також встановлювалися обмеження строків тримання під вартою.
У 1689 р. в Англії був прийнятий Білль про права, який став юридичною основою конституційної парламентської монархії. Він гарантував право підданих звертатися з петицією до короля, обмежив розмір судових стягнень і штрафів, проголосив свободу виборів до парламенту, свободу слова та суджень у його стінах.
Паралельно з цим під впливом Просвітництва дедалі більшої сили набирають ідеї свободи, природних прав людини, суспільного договору, поділу влади. Неоціненним правовим документом, який розвинув та конкретизував ці положення, стала Декларація незалежності США 1776 р. Спираючись на природно-правову доктрину прав людини, в Декларації проголошено, що “всі люди створені рівними і наділені Творцем певними невід'ємними правами, до яких належать життя, свобода, прагнення до щастя”. В цьому документі та в Конституції США 1787 р. було закладено не лише підвалини американського конституціоналізму, а й основи ліберальної концепції прав людини.
Проте поворотним пунктом у історії людства в його боротьбі за утвердження прав людини, без сумніву, стала Велика французька революція, яка створила без перебільшення документ історичної ваги - Декларацію прав людини та громадянина 1789 р. Декларація вперше на законодавчому рівні закріпила принцип формальної рівності всіх громадян перед законом, заклала основи універсальної концепції прав людини. Були проголошені свобода совісті, свобода слова, презумпція невинуватості, недоторканність особи та її майна, а також встановлювалися обов'язок держави забезпечувати та гарантувати права і свободи людини і право громадян на опір гнобленню. При цьому свобода розумілась як можливість робити все, що не шкодить іншому. Уперше в світовій практиці в Декларації було закріплено загально-дозвільний принцип регулювання правових відносин: “Дозволено все, що прямо не заборонено законом”.
Упродовж XVIII-XIX ст. з розвитком у світі принципів конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу практику держав. А на початку ХХ ст., особливо після Першої світової війни і появи Ліги націй та Міжнародної організації праці, права людини почали входити до предмета міжнародно-правового регулювання.
Подальше формування стандартів у галузі прав людини активізувалося після Другої світової війни. Саме тоді питання захисту прав людини широко вийшло за вузько-національні межі і стало об'єктом регулювання міжнародного права. У 1948 р. Організацією Об'єднаних Націй було прийнято Загальну декларацію прав людини - перший документ універсального характеру, який на міжнародному рівні проголосив основні громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права і тим самим встановив стандарти та ідеали, яким і сьогодні прагнуть слідувати усі країни світу [37].
Наведені положення дають загальне уявлення про розвиток концепції прав людини в різних країнах у різні історичні епохи. Маючи спільні риси, їх утвердження в кожній країні відбувалося своїми, відмінними від інших шляхами, з урахуванням національних правових, культурних традицій. Можна сказати, що сучасні загальновизнані стандарти у галузі прав людини відбивають багатовіковий досвід усіх народів світу, є спільним надбанням всього людства.
Говорячи про генезис прав і свобод людини на землях України, їх обсяг, рівень забезпеченості і захищеності з боку держави, слід хоча б побіжно звернутись до вітчизняного минулого, з глибин якого постає наша прекрасна держава та її могутній волелюбний народ.
Достатньо нагадати, що саме на українській землі було створено блискучий зразок античної демократії - присягу громадянина Херсонесу, а згодом в союзі східнослов'янських племен зародився оригінальний, досить ефективний для тих часів, суспільно-політичний лад з елементами демократії, першими паростками народовладдя і самоврядування.
Пригадаймо і могутню Київську Русь (IX-XII ст.), досить знану на той час у світі державу, яка мала розвинуті і багатогранні міжнародні стосунки, високий рівень суспільного, економічного і політичного розвитку і з якою вважали за честь поріднитися монархи Візантії, Польщі, Франції, Швеції, Угорщини. Зазначимо, що внаслідок збігу ряду історичних обставин Русь не знала нелюдського у своєму ставленні до особистої свободи рабовласницького ладу, хоча окремі його риси у вигляді холопства і мали місце. Давнє звичаєве право - Закон руський створювало певні правові гарантії, закріплювало поступову відмову від варварських принципів кривавої помсти і таліону, обмежувало сваволю і врегульовувало повсякденний побут населення Київської Русі. Ознакою реального демократизму були “ряди” - договори, які укладали жителі зі своїми князями. А договори з Візантією Х ст. засвідчили і помітну віротерпимість наших предків.
Правову основу Київської Русі становила “Руська правда” (1036-1037 рр.) - перший писаний кодифікаційний акт руського феодального права, авторство якого пов'язують з іменами Ярослава Мудрого та його нащадків. “Руська правда” в багатьох аспектах вигідно відрізнялася своїм відносним гуманізмом і юридичною технікою від аналогічних європейських “варварських правд”. Кодексом урегульовувався широкий спектр суспільних відносин і в тому числі в ньому містилися норми, що безпосередньо стосуються особи, її прав і свобод. Зокрема, широко врегульовувалися відносини власності і спадкові відносини. Низка норм закріплювала відсутність смертної кари, мученицьких покарань або катування під час допиту, обмеження, а згодом і заборону кривавої помсти, різноманітні правові механізми захисту життя, честі і гідності особи.
Норми і принципи “Руської правди” зберегли своє значення і в часи феодальної роздробленості, в тому числі на землях могутньої Галицько-Волинської держави (1199-1340 рр.). Згодом, однак, внаслідок ординської навали та експансії ряду сусідніх держав на українських землях настали важкі часи.
Вся подальша багатовікова історія нашого народу є яскравим прикладом самовідданої боротьби української нації за самовизначення, створення власної незалежної держави. В історії людства, мабуть, не знайти аналогів української державності, яка періодично роздиралася на шматки могутніми сусідами і яка щоразу відроджувалася і поставала з попелу. Нема, мабуть, і такого народу, який би пройшов такий важкий і страшний шлях знущань, принижень, асиміляції, фізичного знищення і який, попри все, зберіг свою високу духовність, волелюбність, незалежність, національну самобутність, мову, культуру, психологію.
Починаючи з ХІV ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського. У цій багатонаціональній державі, як свідчить історія, литовські князі поступово підкорилися слов'янському культурному впливові, засвоїли давньоруську писемність і навіть прийняли “Руську правду” як власне джерело права. Згодом власні акти великокнязівської влади теж спиралися на давні руські правові джерела. У цьому періоді основна частина населення - селянство підпала під владу земельних власників, а у розшарованому на окремі стани суспільстві на перший план вийшла боротьба за станові права, вольності та привілеї. В результаті Литовські статути (1529, 1566, 1588 рр.), особливо останній з них, який багатьма сучасниками вважався найдосконалішою книгою законів у Європі, закріпили ряд принципово нових підходів до статусу особи.
Паралельно з Литовськими статутами в українських містах дедалі більшої ваги набувало магдебурзьке право, яке стало основою їх самоуправління і судового імунітету, своєрідним гарантом проти феодальної сваволі.
Частина українських земель з ХІV ст. перебувала під владою Польщі. Після Люблінської унії 1569 р. поляки домінували і у новоутвореній Речі Посполитій. Польські магнати та шляхта поставили собі за мету здійснити колонізацію українських земель і покатоличити їх населення, що призвело до низки селянських та народних повстань, спрямованих на захист православної віри і відродження української державності. З часом оплотом визвольного руху стала Запорізька Січ - “козацька християнська республіка”, де панували ідеали свободи, рівності та поваги до гідності людини.
У постійній боротьбі з королівською владою і магнатами польська шляхта виступала під гаслом верховенства права, здійснення законодавчої влади лише сеймом за умови одностайного прийняття рішення, непорушності шляхетських прав і гідності. Зауважимо, що від Польщі на українські землі прийшли і ідеї шляхетської демократії, наріжним каменем якої були проголошені шляхетська вольність і рівність.
Наступна козацько-гетьманська доба - одна з найдраматичніших і найцікавіших сторінок історії України. Зусиллями Богдана Хмельницького і його бойових товаришів було повалено польсько-шляхетський лад на значній частині території України і створено козацьку державу, яка здобула міжнародне визнання і з існуванням якої рахувалися провідні європейські держави. Переяславська угода 8 (18) січня 1654 р., Березневі статті та інші акти, які закріпили українсько-московський альянс, хоча й передбачали протекторат московського царя, залишали Україну окремим державним організмом з власними політичним і правовим устроєм, адміністрацією, судами, військом, фінансами. Тобто насамперед це було фактичне утвердження української державності, де суспільно-політичний лад і взаємовідносини між козацькою верхівкою і козацькою масою будувалися на найдемократичніших засадах тогочасної Європи. Зусиллями козаків було створено умови для відновлення сплюндрованих національних, релігійних і економічних прав. Було скасовано кріпосне право, але незабаром, як відомо, українські селяни знову потрапили у кабалу.
Вершиною козацького нормотворення певною мірою вважається Конституція Пилипа Орлика 1710 р. У різних історико-правових джерелах цей документ називають по-різному (Бендерська конституція, “Конституція прав і свобод Війська Запорізького”, договір між запоріжцями та гетьманом Малоросії). Сама природа і зміст цього документа не викликають сумнівів у тому, що він віддзеркалює вимоги козацтва, які висувалися до всіх гетьманів з часів гетьмана Виговського (1657-1659 рр.) і всіх московських царів з часів царя Олексія Михайловича (1645-1676 рр.). Ці вимоги стосуються головним чином обмеження компетенції гетьмана, організації влади за принципом поділу її на законодавчу, виконавчу і судову, виборності урядовців, утвердження прав і свобод громадян. Зокрема, цим актом обмежувалися податкові стягнення, встановлювалось непорушне правило захисту жінок - вдів козаків, їх дружин, дітей-сиріт, на гетьмана покладався обов'язок забезпечувати додержання непорушних громадянських вольностей. Хоча Конституція Пилипа Орлика за межами емігрантського оточення гетьмана реальної сили так і не набула, вона залишилася в історії як оригінальна правова пам'ятка, цікава спроба закріпити нову, відносно демократичну модель державного ладу України у разі приходу “гетьмана-емігранта” до влади [40].
Після входження України до складу Московії, а потім до Російської імперії багато українських мислителів зверталися до політико-правових ідей гуманітарного змісту. Зокрема, українська політико-правова платформа набула розвитку в працях Михайла Драгоманова. В останній чверті ХІХ ст. Драгоманов розробив конституцію суспільства, що ґрунтувалася на ідеї асоціації гармонійних особистостей. У конституційному проекті М. Драгоманова “Вільна спілка” найважливішим було завдання перебудови Російської держави на засадах політичної свободи.
Під політичною свободою розумілися права людини і громадянина та самоврядування - як місцеве, так і загальнодержавне. Політичними свободами було визнано “недоторканність тіла для ганебної кари та смертної страти”, недоторканність особи і житла без судової постанови, свобода вибору місця проживання, свобода совісті, слова, зборів, друку, товариств і спілок тощо. Проект Конституції Драгоманова передбачав право судового позову на посадову особу чи державну установу за незаконне порушення інтересів особи, право на опір незаконним діям чиновників, повну рівність усіх у громадянських правах і обов'язках.
Подальшого розвитку гуманістичні політико-правові концепції Драгоманова набули у працях Михайла Грушевського, зокрема в його конституційному проекті 1905 р. Цим проектом передбачалося право українців на українське громадянство, рівноправність жінок і чоловіків, забезпечення особистої свободи людини, відокремлення церкви від держави тощо. Українська мова визнавалася офіційною, але і всі мови, уживані в Україні, проголошувалися вільними.
Зауважимо, що з середини ХІХ ст. Україна, розділена між Росією і Австро-Угорщиною, вступила у смугу буржуазно-демократичних реформ, найяскравішою рисою яких стало скасування кріпацтва. Цей процес супроводжувався посиленням суспільної уваги до проблеми прав людини. Повне визнання і підтримку в Україні знайшли також прогресивні ідеї знаменитої російської судової реформи 1864 р., демократичні зміни, які відбулися в результаті першої російської революції 1905-1907 рр. Аналогічно сприймалися і позитивні зрушення у політико-правовому житті Австро-Угорщини. За подібні зміни активно боролися кращі представники української громадськості по обидва боки кордону.
Період визвольних змагань 1917-1920 рр. характеризувався пошуком найоптимальніших форм державно-правового розвитку України. Питання надання і забезпечення прав і свобод людини і громадянина вийшло за межі політично-правових вимог і стало перетворюватися на реальну справу. Проте у праві мало не кожного режиму, що панував тоді в Україні, демократичні цінності конкурували з потягом до авторитаризму, гуманістичні ідеали - з узаконенням репресій проти політичних супротивників. Своєрідним живим символом української національної і державної ідеї на початку цього періоду був Михайло Грушевський, життя і політична діяльність якого заслуговують особливої уваги. Трагедія цієї історичної постаті, як засвідчують сучасники, в тому, що він був великим вченим, а доля змусила його займатися великою політикою. Під безпосереднім керівництвом М.Грушевського з кінця 1917 і до 28 квітня 1918 р. на засіданнях Малої ради, яка мала повноваження законодавчого органу, було прийнято 30 законів, які мали б закласти правовий фундамент Української держави. Він науково обґрунтував засади державного життя в Україні, а реалізувати їх, з різних об'єктивних і суб'єктивних причин, не зміг. Але саме завдяки зусиллям М. Грушевського Україна організувала на той час національно-державне життя і вийшла на міжнародну арену.
III Універсалом Української Центральної Ради 20 листопада 1917 р. було проголошено Українську Народну Республіку на правах автономії у складі Російської республіки, а IV Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 р. Українська Народна Республіка проголошувалась самостійною і незалежною державою. 29 квітня 1918 р. було прийнято Конституцію Української Народної Республіки (затверджена сесією Центральної Ради, але не набула чинності).
Проте того ж дня гетьманський переворот Павла Скоропадського змів Центральну Раду. Надалі було прийнято низку конституційних актів Гетьманату, Директорії і ЗУНР, які закріплювали досить широкий спектр політичних і особистих прав і свобод громадян України. Здійснювалися і реальні демократичні перетворення, ефективність яких помітно знижувалась внаслідок гострої, нерідко кривавої боротьби за владу.
За часів Радянської влади в Україні було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937, 1978 рр.). Ці акти закріпили позитивні наслідки соціальної революції і формальні атрибути української радянської державності. Щодо прав людини їх концептуальною основою тривалий час залишалися положення Декларації прав трудящого і експлуатованого народу, прийнятої у січні 1918 р. ІІІ Всеросійським з'їздом рад. Особливо наголошувалося на необхідності вирішення соціально-економічних питань як неодмінної передумови створення світлого майбутнього для трудящих. Всі Конституції закріплювали різний правовий статус особи, обсяг її прав та свобод. Це дає можливість простежити динаміку становлення і розвитку прав і свобод людини з точки зору правового статусу особи. Вже у Конституціях УРСР 1919 і 1929 рр. було закріплено дещо ширший, ніж у попередніх конституційних актах, перелік прав людини і громадянина. А Конституція УРСР 1937 р. закріпила широку гаму прав та свобод [45].
В Україні відбувалися об'єктивні суспільно-політичні зміни у напрямі демократизації, що зумовлювалося прийняттям нею міжнародно-правових зобов'язань і членством у міжнародних організаціях. Під час Другої світової війни за свій вагомий внесок у розгром фашизму наша країна набула широкого визнання і авторитету на міжнародній арені, стала у 1945 р. одним із фундаторів Організації Об'єднаних Націй, неодноразово обиралася членом головних органів ООН, її комітетів та комісій. З цього часу вона виступає як суб'єкт міжнародного права і міжнародних відносин.
Говорячи про міжнародну правосуб'єктність колишньої УРСР і її участь у міжнародних відносинах, йдеться передусім про її зусилля в напрямі забезпечення прав і свобод людини. Зокрема, на Першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україна разом із 17 країнами була обрана членом Економічної і соціальної ради ООН, у 1947 р. стала членом Економічної комісії для Європи, у 1948-1949 рр. і у 1984-1985 рр. обиралася тимчасовим членом Ради Безпеки ООН. Чимало пропозицій УРСР на міжнародних форумах були схвально сприйняті і реалізовані. Саме з ініціативи української делегації в 1948 р. на конференції в Сан-Франциско комітет, який очолював глава делегації України Д. Мануїльський, сформулював преамбулу, цілі і принципи Статуту ООН. На його пропозицію до Статуту ООН було включено ряд важливих положень про загальну повагу прав і основних свобод людини.
Активну участь брала Україна у підготовці й прийнятті міжнародно-правових документів у галузі прав і свобод людини. Так, конкретні пропозиції української сторони були враховані і знайшли відображення у Загальній декларації прав людини, Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього та ін. До того доклали багато зусиль всесвітньо відомі наші співвітчизники - юристи В. Корецький (академік АН УРСР, засновник та впродовж багатьох років директор Інституту держави і права АН УРСР, основоположник української школи міжнародного права, член Міжнародного суду ООН, представник СРСР у Комісії ООН з прав людини у 1947-1949 рр.) і П. Недбайло (професор, завідувач кафедри теорії держави і права Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, який у 1958-1968 рр. був постійним представником УРСР у Комісії ООН з прав людини і якому в 1968 р. було присуджено премію ООН за видатний особистий внесок у справу захисту прав і свобод людини).
Таким чином, у міжнародно-правовій практиці було прийнято чимало прогресивних норм і започатковано міжнародно-правові ініціативи, які послугували “позитивною” атестацією Україні після проголошення нею незалежності.
На тлі всіх попередніх радянських конституцій Конституція УРСР 20 квітня 1978 р. вигідно вирізняється як структурою, так і обсягом закріплених прав та свобод. У ній статусу особи було присвячено дві глави, окремою главою регулювались основні принципи громадянства, визначався статус іноземців та осіб без громадянства на території України, встановлювалась рівність прав громадян перед законом, рівність прав чоловіків та жінок.
Сучасне розуміння та елементи правового статусу особи
Фактичне положення людини, масштаб її свободи виражаються, перш за все, у матеріальних і духовних можливостях і обов'язках, кількість, якість і межі яких визначають змістовну характеристику стану конкретної особи. Що і складає
правовий статус особи.
Правовий статус особи - це система права, свобод і обов'язків, закріплена в нормах права [42]. Вважаю за необхідне відразу зробити застереження щодо поняття “особа”. Поняття “особа” поєднує властивості індивідуума і як людини, і як громадянина. Тому правовий статус особи охоплює систему прав і обов'язків людини і громадянина.
Не всі автори наукових праць з теорії держави і права сходяться в думці, що правовий статус особи - це тільки система прав і обов'язків.
Існує декілька підходів до визначення правового статусу особи. Деякі дослідники поряд із системою прав і обов'язків пропонують включати в правовий статус громадянство, загальну правоздатність; гарантії прав [21]; законні інтереси [1, 24]; юридичну відповідальність [28] і ін. Я дотримуюсь точки зору, що всі ці додаткові елементи є або передумовами правового статусу (наприклад, громадянство, загальна правоздатність), або вторинними елементами (юридична відповідальність похідна від обов'язків), або категоріями, що далеко виходять за межі правового статусу (система гарантій). Слід погодитися з думкою висловленою у більшості робіт з теорії держави і права (М.Н. Марченко, Г.Н. Манов і інші) про те, що навряд чи необхідно виділяти як самостійний елемент правового статусу законні інтереси, т.т. інтереси, що прямо не зафіксовані в юридичних правах і обов'язках. Інтерес передує правам і обов'язкам незалежно від того, знаходить він пряме закріплення в законодавстві чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Інтерес - категорія поза-правова, чи до-правова, і, зрозуміло, втілюється не тільки в конкретних правових розпорядженнях, але й у загальних принципах права. Правове вираження і захист інтересів особи - одна з важливих функцій правової системи в цілому. Поняття ж правового статусу доцільно обмежити категоріями прав і обов'язків, що дозволяють чітко виділити його структуру.
Основою правового статусу особи є її конституційний статус, де права, свободи й обов'язки в сукупності утворюють єдиний, внутрішньо погоджений комплекс.
У науці теорії держави і права виділяють наступну класифікацію правових статусів, що проводиться по сфері їхньої дії і структурі правових систем:
загальний (міжнародний) правовий статус. Містить у собі крім внутрішньодержавних, права, свободи, обов'язки і гарантії, вироблені міжнародним співтовариством і закріплені в міжнародно-правових документах;
конституційний (базовий). Поєднує головні права, свободи, обов'язки і їх гарантії, закріплені в Основному законі країни;
галузевий статус. Складається з правомочних і інших компонентів, опосередкованих окремою галуззю правової системи;
родовий (спеціальний). Відбиває специфіку правового положення окремих категорій людей;
індивідуальний. Характеризує особливості положення конкретної людини.
Усі види статусів означають закріплення в праві міри можливої і належної поведінки особи, межі її свободи.
У залежності від характеру державного режиму, існує два підходи до визначення міри свободи особи в праві.
У суспільствах, де панують тоталітарні принципи, де держава вважає себе, а не людину, вищою цінністю, правовий статус особи, як правило, встановлюється за принципом "заборонено все, крім того, що дозволено". Межі свободи вичерпним чином визначені державою.
У суспільствах, де держава визнає людину як вищу цінність (демократичні державні режими), правовий статус формується виходячи з принципу "дозволено усе, крім того, що заборонено". Тут держава встановлює вичерпний перелік заборонених дій, а межі свободи людини невизначені. Єдиний обмежник - межа заборон.
Правовий статус особи розглядають як родове поняття, що виступає як:
1) правовий статус громадянина;
2) правовий статус іноземця;
3) правовий статус особи без громадянства (апатрида).
Правовий статус громадянина є всеосяжним. Це означає, що громадянин має всю повноту встановлених у законодавстві прав і свобод, на нього поширюються і всі обов'язки.
Правовий статус інших суб'єктів містить ряд винятків. Наприклад, іноземці не можуть брати участь у виборах і референдумах, служити в армії, створювати політичні партії і т.д.
У деяких державах іноземцям дається правовий статус, максимально наближений до правового статусу громадянина. Це називається наданням “національного режиму”.
Правовий статус особи залишиться декларацією, якщо в державі й у суспільстві не буде створений відповідний механізм гарантій його реалізації.
Елементи правового статусу особистості
Як уже відзначалося, правовий статус особи містить у собі кілька елементів - це права, свободи й обов'язки. Правовий статус є серцевиною нормативного вираження основних принципів взаємин між особою і державою. По своїй суті він являє собою систему еталонів, зразків поведінки людей, що заохочуються і, що захищаються від порушення державою і, як правило, схвалюваних суспільством.
Розглянемо перший елемент правового статусу особи - права і свободи.
Права особистості в структурі правового статусу - це формально-визначені, юридично гарантовані можливості користуватися соціальними благами, офіційна міра можливої поведінки людини в державно-організованому суспільстві.
Права особи як права громадянина конкретної держави (так само як обов'язки) є частиною об'єктивного права, тобто визначеним різновидом правових норм у рамках системи діючого права, і одночасно - це суб'єктивні права, оскільки вони належать окремим громадянам як суб'єктам права. Суб'єктивні права особи - це ті конкретні повноваження, що виникають у людини як у індивідуально-визначеного суб'єкта права на основі норм об'єктивного права. Іншими словами, це ті юридичні можливості конкретної людини, що безпосередньо випливають із загальних, абстрактних правил поведінки, встановлених законодавцем. Права особи, чи суб'єктивні права, - це не потенційні, а реальні соціальні можливості індивіда, що випливають безпосередньо з закону. Дане положення варто підкреслити, оскільки в юридичній науці утвердилося розуміння суб'єктивного права як елемента конкретного правовідношення, породжуваного визначеними юридичними фактами. У літературі така позиція була піддана критиці. Н.І.Матузов справедливо відзначає, що спосіб виникнення, форма прояву і реалізації тих чи інших прав не мають принципового значення для характеристики як суб'єктивних [31].
Права людини - права, що належать будь-якому індивіду, оскільки він людина. Ідея рівності людей, таким чином, лежить у самих джерелах цього вчення. Передумова виникнення прав людини - об'єктивна потреба в забезпеченні загальних для всіх людей умов існування. При сформованому у Новий час взаємозв'язку і взаємозалежності кожного з кожним цього виявляється досить для закріплення основ існування і самого соціального цілого.
Історично першим невід'ємним правом була оголошена свобода віросповідання. У ході звільнення від середньовічних догматів людині належало насамперед відстояти свою духовну незалежність, довести своє право приймати самостійні рішення, не оглядаючись ні на які авторитети, включаючи авторитет церкви. Але ідея духовної незалежності відразу сполучалася союзом із принципом недоторканності приватної власності. Під прапором боротьби за релігійну свободу йшла боротьба за свободу економічну, котра могла існувати лише на основі ринку. От чому домагання на володіння всіма передумовами, що необхідні для функціонування і розвитку обмінних зв'язків, і стали проголошуватися невід'ємними правами людини. До їх числа, насамперед, відносяться право на життя, недоторканість особи, свободу, власність і т.д.
Права особи надзвичайно різноманітні по змісту, обсягу і способам реалізації. Права особи можуть бути офіційно визнані державою і стати законами, виданими належними органами державної влади. У цьому випадку права особи і права громадянина збігаються. Однак таке їхнє опосередкування державою необов'язкове. Права особи і не будучи опосередковані державою все рівно залишаються правом. Як відзначав Гегель, “людина як така... має право на свободу”. Права людини іноді одержують офіційне закріплення й у документах поза-державного характеру, наприклад, у Загальній декларації прав людини, прийнятій Організацією Об'єднаних Націй у 1948 р. [3].
Виникає питання, чи забезпечуються права людини державним захистом у тому випадку, якщо держава їх не санкціонувала і не включила в національну систему законодавства. Той, хто зводить право до сукупності вихідних від державної влади юридичних норм, відповідає на нього негативно. “Декларації ООН про права людини мають потребу в тому, щоб кожна держава юридично, законодавчим шляхом, закріпила їх, надала їм значення прав громадянина даної держави і послідовно забезпечувала можливості їхнього використання кожною людиною”, вказував Л.С. Явич. Однак настільки категоричне судження, хоча воно і розділяється дуже багатьма, не підтверджується фактами. Права людини, що зароджуються в глибинах громадянського суспільства, можуть мати і мають державний захист у тих випадках, коли джерелами права виступали звичаї, усталені правовідносини, договір, судовий прецедент і т.д., якщо в них вони одержали своє відображення. При цих умовах права людини, якщо вони будуть порушені, можуть бути визнані і відновлені органами суду.
Права особи - це не “дарунок” держави, а соціальні можливості, що забезпечують людині визначений стандарт життя. Законодавець не може штучно “занижувати” чи “завищувати” обсяг прав і свобод, він зв'язаний умовами соціальної взаємодії людей. Перевищення меж реальних можливостей особи, зафіксоване в законодавстві, зробить права людини фікцією, порожнім побажанням; штучне обмеження прав приведе в кінцевому рахунку до дисфункції соціальної системи.
Приймаючи на себе зобов'язання по забезпеченню прав громадян, держава і від них вимагає визначеної поведінки. Свої вимоги до громадян держава формулює в системі обов'язків, встановлює міри юридичної відповідальності за їхнє невиконання.
Юридичні обов'язки особи - це встановлені і гарантовані державою вимоги до поведінки людини, офіційна міра належної поведінки. Юридичні обов'язки є необхідним засобом впливу на суспільні відносини.
Отже, обов'язок - об'єктивно необхідна, належна поведінка особи. Необхідно разом з тим підкреслити, що така об'єктивна необхідність визначеної поведінки не завжди суб'єктивно усвідомлюється індивідом, що може привести до відступу від вимог норми. Тому обов'язок - це як необхідна, так і можлива поведінка.
Особа робить свій вибір не тільки виходячи з юридичних вимог і розпоряджень, на неї можуть впливати й інші норми, у тому числі наділені анти-правовою спрямованістю. У цьому випадку обов'язок не буде реалізований. Обов'язок - це можлива поведінка і тому, що навіть при позитивному відношенні особи її реалізація в об'єктивно необхідному поводженні настає лише за певних умов, передбачених правовою нормою.
Правовий статус особи окреслює “простір її свободи”, ставить перешкоди неналежним, суперечним інтересам суспільства, держави й інших осіб використанню прав і свобод, визначає критерії правових заборон. “Він може бути, отже, сполучений з деякими обмеженнями, що однак повинні бути встановлені законом і бути необхідними:
a) для поваги прав і репутації інших осіб;
б) для охорони державної безпеки, суспільного порядку, здоров'я чи моральності населення” [32].
Права й обов'язки особи об'єктивно взаємозалежні між собою. У демократичному суспільстві взаємозв'язок і єдність прав і обов'язків виявляються через їхню взаємозумовленість, а також рівність основних прав і обов'язків. Взаємозв'язок і єдність прав і обов'язків є вираження узгодження інтересів особи, держави, суспільства. Необхідне виконання кожною людиною своїх громадських обов'язків є необхідною умовою і гарантією здійснення прав, свобод і законних інтересів інших громадян, забезпечує інтереси держави і суспільства. Виконання обов'язків розглядається як юридична і моральна підстава для людини жадати від інших громадян, організацій і держави забезпечення її власних прав і домагань. Зокрема, конституційним обов'язком українських громадян є вимога дотримувати Конституції і законів, поважати права і свободи інших осіб, нести встановлені законом інші обов'язки.
Так само як права і свободи, юридичні обов'язки підрозділяються на конституційні (основні) і на обов'язки, що виникають на основі норм поточного законодавства.
Поняття юридичного обов'язку тісно зв'язано з поняттям юридичної відповідальності особи. Юридична відповідальність особи насамперед полягає в обов'язку особи перетерплювати заходи державного впливу за здійснення протиправних і винних проступків, за невиконання чи неналежне виконання юридичних обов'язків.

Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина в Україні
Сучаснi автори, що розглядають проблему спiввiдношення держави i особи, визначають такi головнi принципи їх взаємодiї:
а) взаємну вiдповiдальнiсть держави i особи;
б) гармонiйне поєднання iнтересiв держави i особи;
в) взаємоєднiсть прав i обов'язкiв держави i громадян;
г) рiвнiсть основних прав i обов'язкiв громадян;
д) поширення прав i свобод громадян, пiдвищення їх соцiальної активностi, вiдповiдальностi i самодисциплiни при виконаннi обов'язкiв;
ж) законнiсть цих стосункiв.
Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу, дало змогу розширити права та свободи громадян, наповнити їх новим змістом і значенням.
У Декларації про державний суверенітет України Ї від 16 липня 1990 р. і зверненні Верховної Ради України “До парламентів і народів світу” 5 грудня 1991 р. наголошувалося на тому, що до сім'ї цивілізованих країн бажає увійти нова, демократична, правова держава, яка ставить собі за мету, зокрема, реально забезпечити права, свободи людини і громадянина і зобов'язується суворо дотримуватись загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини. Суспільно-політичні зрушення у 1985-1990 рр. і особливо події серпня 1991 р. глибоко сколихнули українську громадськість та створили сприятливі умови для демократичних перетворень.
Перші ж законодавчі акти щойно утвореної незалежної держави не залишали ніяких сумнівів щодо правового закріплення накреслених цілей. Достатньо звернутись до законів України “Про власність”, “Про підприємництво”, “Про свободу совісті та релігійні організації”, “Про громадянство України”, “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування”, “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” та інших, щоб переконатися в тому, що пріоритетним напрямом діяльності держави є захист і забезпечення прав та свобод людини і громадянина, створення дійового механізму їх реалізації.
Прийняття 9 листопада 1995 р. України в члени Ради Європи суттєво вплинуло на подальший розвиток прав і свобод людини і громадянина. Україна приєдналась до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини і взяла на себе конкретні зобов'язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство. Крім цього членство у Раді Європи стимулювало процес підготовки і прийняття Конституції - основного закону нової демократичної держави.
Конституція України 1996 р. є певною мірою взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини і громадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні, здійснивши фактично “гуманітарну революцію” [24].
Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Конституції (ст. 3) найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини і громадянина є змістом і спрямованістю діяльності держави. Держава згідно з Конституцією відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Виходячи з цієї концепції, в чинній Конституції України правам, свободам і обов'язкам людини і громадянина присвячено спеціальний розділ ІІ. Цей розділ є одним з найважливіших в Конституції і містить близько третини її статей.
Чинна Конституція України імплементувала всі основні положення міжнародно-правових актів з прав людини і насамперед Загальної декларації прав людини, міжнародного пакту про громадянські і політичні права та міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, які є одним з найбільших досягнень людства XX ст. у гуманітарній сфері, справжнім “людським виміром”, мірою людської гідності.
Чинна Конституція України вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод у всіх основних сферах, передбачивши, зокрема, громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права і свободи людини і громадянина.
Новий Основний Закон України значно розширив коло конституційних прав і свобод, передбачивши низку нових прав і свобод, та істотно збагатив їх за змістом.
Як показав час, що минув після прийняття Конституції України, передусім права і громадянські та політичні свободи набувають реального наповнення. Так, завдяки їх реалізації скасовано смертну кару, утворилось більш як 90 політичних партій, формується громадянське суспільство.
Конституція всебічно гарантує права і свободи, передбачає механізм їх забезпечення і охорони. Про це свідчить передусім система конституційних нормативно-правових гарантій прав і свобод, зокрема, юридичної відповідальності за порушення прав і свобод, невідчужуваності і непорушності прав і свобод, їх невичерпності, недопустимості скасування, звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Конституція України юридично ліквідувала всі нормативні перешкоди на шляху до забезпечення прав і свобод людини і громадянина, проголосивши, що норми Конституції України є нормами прямої дії і що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Конституція України на відміну від конституцій ряду інших країн закріпила обов'язки людини і громадянина, але лише ті з них, які мають принципове значення для забезпечення прав і свобод: обов'язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68); обов'язок захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (ст. 65), обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом та ін.
Особливістю Конституції України є те, що нею передбачено створення і закріплення дійового механізму захисту прав і свобод людини. Це стосується, головне, організації і здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6). Саме на судову владу, як зазначено, покладається функція захисту конституційних прав і свобод. За чинною Конституцією каральна функція суду поступається функції правозахисній, праворегулюючій.

Українське законодавство про права, свободи, законні інтереси та обов'язки людини і громадянина
В Конституції України і чинному законодавстві передбачаються наступні групи основних прав: громадянські, політичні, економічні, соціальні, екологічні, сімейні, культурні. Вони, насамперед, викладаються в розділі ІІ Конституції України.
ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА -- можливості людей, що характеризують їх фізичне і біологічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб. Сюди відносять такі суб'єктивні права:
а) право на життя;
б) право на недоторканість особи, житла, особисту недоторканість, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;
в) право на вибір місця проживання, свободу пересування, на вільне залишення території України та повернення в будь-який час в Україну;
г) кожному гарантується також право на свободу власної думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і переконань;
д) кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово і в інший спосіб на свій вибір;
є) кожен має право на свободу світогляду і віросповідання та інші ПОЛІТИЧНІ ПРАВА -- можливості людини і громадянина брати участь у громадському і державному житті, вносить пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб і об'єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, безпосередньо приймати участь в різних об'єднаннях громадян.
До цієї групи прав відносяться:
а) брати участь в управлінні державними і громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування;
б) обговорювати і приймати закони та рішення загальнодержавного і місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах;
в) направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;
г) утворювати і брати участь в роботі об'єднань громадян (політичних партіях та громадських організаціях);
д) збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування;
д) вибирати і бути обраним в державні органи і в органи місцевого самоврядування;
е) мати громадянство.
ЕКОНОМІЧНІ ПРАВА -- це такі можливості людини і громадянина, які характеризують їх участь у виробництві матеріальних благ. До них відносять:
а) право на приватну власність (індивідуальну і колективну);
б) право на працю і вибір професії та роду трудової діяльності;
в) можливість вибору роду занять і роботи за своїм покликанням;
г) право на професійну підготовку і перепідготовку;
д) право на справедливу оплату праці;
е) право на страйк;
є) право на відпочинок та інші.
СОЦІАЛЬНІ ПРАВА --можливість людини і громадянина по забезпеченню належних соціальних умов життя. Це:
а) право на охорону здоров'я;
б) право на житло;
в) право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника та інші.
г) право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (харчування, одяг, житло).
ЕКОЛОГІЧНІ ПРАВА -- можливість людини і громадянина на безпечне екологічне середовище. Тобто це:
а) право на безпечне для життя і здоров'я довкілля;
б) відшкодування завданої порушенням цього права шкоди та інші.
КУЛЬТУРНІ ПРАВА -- можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства. Це право на освіту; право на користування досягненнями вітчизняної та світової культури; право на свободу наукової, технічної та художньої творчості; право на захист інтелектуальної власності; право на використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності та інші.
СІМЕЙНІ ПРАВА -- можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах:
а) не втручання в сімейне життя;
б) добровільне укладення шлюбу, рівні права і обов'язки у шлюбі і сім'ї;
в) право на державну охорону сім'ї, материнства, батьківства і дитинства;
г) право на рівність дітей незалежно від походження чи народження у шлюбі або поза шлюбом та інші [27].
Поряд з закріпленням і утвердженням прав і свобод особи, Конституція України і чинне законодавство закріплює і вимагає від особи дотримання і виконання нею певних обов'язків:
захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ст. 65);
щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік (ст. 67).
Коротко охарактеризуємо їх:
Обов'язок захищати Вітчизну:
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України (ст. 66 Конституції України).
Військова служба є почесним обов'язком кожного громадянина України, особливим видом державної служби, пов'язаної з виконанням громадянином України загального військового обов'язку і службою на конкурсно-контрактній основі у Збройних Силах України та інших військах, створених відповідно до законодавства України.
Обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки:
Виходячи з необхідності духовного відродження України, надійного збереження та розумного використання її духовних цінностей і природних ресурсів, конституція покладає на своїх громадян обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодувати завдані збитки (ст. 66 Конституції).
Цей конституційний обов'язок конкретизований у низці законодавчих актів. Так, Закон України від 25 червня 1991 року “Про охорону навколишнього природного середовища” зобов'язує громадян раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливові на стан навколишнього природного середовища. Якщо об'єктам природи заподіяна шкода, то розмір її визначається за сучасними таксами відносно об'єктів тваринного світу, лісів, за спеціальними методиками визначення збитків, заподіяних рибному господарству, водним ресурсам, а також внаслідок забруднення атмосферного повітря. В інших випадках розмір збитків визначається за фактичними витратами, необхідними для відновлення порушеного стану природних ресурсів.
Вимоги щодо охорони пам'яток історії та культури, які належать громадянам та розташовані на землях, наданих громадянам у користування, а також при здійсненні будівельних робіт, веденні розкопок і розвідок пам'яток археології та щодо інших випадків користування даного роду пам'ятками визначаються Законом України від 13 липня 1978 року “Про охорону і використання пам'яток історії та культури”. Цей закон встановлює, що особи, які завдали шкоди пам'яткам історії та культури або її охоронній зоні, зобов'язані відновити у попередньому стані пам'ятку або вказану зону, а при неможливості цього -- відшкодувати заподіяні збитки.
Чинне законодавство встановлює правило, за яким у разі відмови добровільно відшкодувати збитки, заподіяні порушенням порядку використання і охорони, природних ресурсів, пам'яток історії та культури, відповідні спори вирішуються в судовому порядку.
Обов'язок сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом:
Одним із конституційних обов'язків громадян України є обов'язок кожного сплачувати податки й збори в порядку і розмірах, встановлених законом, а також щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом (ст. 67 Конституції).
Одним із конституційних є обов'язок осіб, які отримують доходи від підприємницької, трудової, інтелектуальної і творчої діяльності, а також з інших джерел, брати участь у формуванні державного та місцевого бюджетів шляхом сплати податків і зборів.
За допомогою податків держава забезпечує обороноздатність та безпеку громадян, розвиває економіку, освіту, науку, охорону здоров'я в інтересах всього суспільства.
Згідно із законом “Про бюджетну систему України” в редакції 29 червня 1995 р. із наступними змінами та доповненнями загальнодержавний бюджет забезпечує фінансування заходів у галузі економічного і соціального розвитку, що мають загальнодержавне значення, а бюджет Автономної Республіки Крим, місцеві бюджети -- заходів економічного і соціального розвитку, здійснюваного державними органами Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і місцевими державними адміністраціями.
Обов'язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей:
Загальний обов'язок додержуватися Конституції та законів -- одна з передумов формування в Україні правової держави. Незнання законів не звільнює від юридичної відповідальності.
Закріплений у ст. 68 Конституції обов'язок неухильно додержуватися Конституції і законів України, не посягати на права і свободи, честь та гідність інших людей тісно пов'язаний з визначенням і поняттям юридичної відповідальності -- особливих, передбачених і врегульованих нормами права відносин між громадянами і державою, що виникають у разі і внаслідок правопорушення. Головна мета юридичної відповідальності -- охорона правопорядку, правове виховання людей і покарання винних за скоєне.
Механізм імплементації новітніх міжнародних стандартів з прав людини в Україні
У Статуті Організації Об'єднаних Націй, прийнятому після Другої світової війни та повалення тоталітарних фашистських режимів, які звели нанівець права людини та навіть саме її існування, було проголошено, що однією з цілей діяльності ООН є міжнародне співробітництво для
сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. Ще тоді Україна як одна з держав - засновниць ООН відповідно до ст. 55 Статуту ООН узяла на себе ці зобов'язання.
Для забезпечення проголошеної мети Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948 р. Загальну декларацію прав людини, в якій уперше в історії було встановлено перелік основних прав і свобод людини, що підлягають дотриманню в усьому світі, а також було погоджено юридичний зміст цих прав і свобод та визначено легальні випадки допустимих їх обмежень. Загальна декларація була прийнята у формі резолюції Генеральної Асамблеї ООН і тому мала на той час рекомендаційний характер. На її основі ООН підготувала і в 1966 р. відкрила для підписання та ратифікації Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, які було ратифіковано Україною в 1973 р. Понад сто країн світу ратифікували кожен із цих пактів. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше 120 країн світу перелік, зміст і допустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу.
На Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.) представники 171 держави, в тому числі й України, підтвердили універсальність та загальнообов'язковість міжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичного суспільства в будь-якій країні.
Загальне визнання міжнародних стандартів обумовлює зобов'язання всіх держав світу погодитись на міжнародний контроль за додержанням цих стандартів у національній правовій системі. Крім того, відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до нього 1966 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенції про права дитини 1989 р., Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Україна, ратифікувавши їх, взяла на себе зобов'язання надавати конвенційним органам доповіді про дотримання прав і свобод, передбачених цими конвенціями, і виконувати зауваження цих органів, а також брати участь у інших формах міжнародного контролю.
Крім того, приєднавшись до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Україна взяла на себе зобов'язання щодо імплементації цього документа в національне законодавство. Особливістю цієї конвенції є встановлення механізму міжнародного контролю, найважливішим елементом якого є діяльність Європейського суду з прав людини, який розглядає заяви будь-яких осіб, неурядових організацій або груп осіб про порушення положень конвенції або Протоколів до неї. Держави - учасниці конвенції зобов'язались ніяким чином не перешкоджати ефективному здійсненню цього права Бережнов А.Г. Права личности. Некоторые вопросы теории - М.,1991 - c. 35..
Особливі форми міжнародного контролю передбачено Європейською конвенцією про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 р., яку Україна ратифікувала 5 травня 1997 р. Відповідно до цієї конвенції діє Європейський комітет про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. У ньому працюють представники всіх держав-учасниць, у тому числі й України. Комітет проводить інспекції на місцях на предмет дотримання конвенції усіма державами-учасницями і відповідно до наслідків інспекцій готує доповідь про стан дотримання конвенції, яку в конфіденційному порядку надає уряду держави, в якій відбулася інспекція. Уряд повинен вжити необхідних заходів щодо викорінення зазначених порушень і доповісти комітетові. У разі відмови держави співробітничати з комітетом, останній може оприлюднити факти порушень і обов'язково доповідає Комітету міністрів Ради Європи про наслідки своєї роботи. Таким чином, сьогодні Україна взяла на себе зобов'язання брати участь у міжнародних засобах імплементації універсальних і європейських конвенцій у галузі прав людини.
Випадки невиконання міжнародних стандартів прав людини завдяки цій системі міжнародного контролю стають широко відомі в світі і зумовлюють негативні наслідки для держави-порушниці. Рішення Європейського cуду з прав людини у разі встановлення порушень прав людини мають наслідком відшкодування матеріальної і моральної шкоди державою-порушницею.
Відповідно до Статуту ООН і Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Україна має сумлінно виконувати чинні договори, учасницею яких вона є, а також дотримуватися всіх загальновизнаних норм міжнародного права в сфері прав і свобод людини. Зокрема, згідно з Міжнародними пактами про права людини 1966 р. Україна взяла на себе зобов'язання привести своє законодавство у відповідність до міжнародних стандартів, закріплених у цих пактах. Аналогічне зобов'язання взяла Україна згідно зі ст.1 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.
Отже, Україна з часу проголошення незалежності стала складовою частиною міжнародної системи захисту прав людини, взяла на себе відповідні міжнародні зобов'язання, зокрема в рамках європейської системи захисту прав людини, яка є найбільш розвинутою і найефективнішою у світі.

Розділ 2. Гарантії реалізації та захист прав людини

Конституційні гарантії захисту та практичного здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні
Практична цiннiсть суб'єктивних прав полягає у їх реальностi, тобто у можливостi здiйснення повноважень, якi випливають iз змiсту того чи iншого конкретного суб'єктивного права. Реальнiсть суб'єктивних прав забезпечується за допомогою гарантiй, тобто засобiв, способiв i умов, спираючись на якi суб'єкт досягає повного i безперешкодного здiйснення своїх прав. Гарантiї суб'єктивних прав подiляються на: економiчнi, полiтичнi, iдеологiчнi та юридичнi.
Економічні гарантії - це сукупнiсть економiчних чинникiв (матерiальнi цiнностi суспiльства, ринкова економiка, досконала система економiчних вiдносин i iн.), якi сприяють повнiй i безперешкоднiй реалiзацiї суб'єктивних прав.
Політичні гарантії - це сукупнiсть полiтичних чинникiв суспiльного i державного життя (полiтична система суспiльства, плюралiзм та гласнiсть у здiйсненнi полiтичного життя тощо), що забезпечують повну i безперешкодну їх реалiзацiю.
Ідеологічні гарантії - це сукупнiсть iдеологiчних i свiтоглядних принципiв, що обумовлюють першочерговi цiнностi i непорушнiсть суб'єктивних прав, їхню повну i безперешкодну реалiзацiю.
Юридичні гарантії - це сукупнiсть тих правових iнститутiв, що забезпечують можливiсть реалiзацiї суб'єктивних прав, а також захищають i охороняють їх вiд будь-яких обмежень i порушень.
Одним із найбільших досягнень у гарантуванні прав і свобод є передбачена Конституцією система організаційно-правових гарантій, з-поміж яких особливо значна роль відведена Президентові України, Верховній Раді України, органам виконавчої влади та місцевого самоврядування, судам, прокуратурі та Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.
Важливою ланкою в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина є Конституційний Суд України, який здійснює судовий конституційний контроль та захист основ конституційного ладу, основних прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства права і прямої дії Конституції на всій території України.
Здійснюючи конституційний контроль, Конституційний Суд України справляє значний вплив на діяльність органів державної влади в сфері додержання та захисту прав людини і громадянина, передусім у сфері нормотворчості (законодавства), приймаючи рішення про невідповідність тих чи інших правових актів або їх окремих положень Конституції, даючи тлумачення конституційних норм при розгляді конкретних справ і здійснюючи офіційне тлумачення Конституції і законів України, яке стає обов'язковим для всіх суб'єктів права [27].
Запровадження спеціального інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є новацією у державно-правовій системі захисту прав і свобод людини у нашій країні. У Конституції України закріплюється право особи звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого (ст. 55) і визначається, що через нього здійснюється парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101). Статус, функції та компетенція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини закріплені у конституційному Законі України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, прийнятому Верховною Радою України 23 грудня 1997 р. При розробці цього закону було враховано позитивний досвід інституту омбудсмана (Уповноваженого з прав людини) європейських країн.
Згідно зі ст. 1, 3 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” з метою захисту прав кожного на території України і в межах її юрисдикції Уповноважений здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, проголошених у Конституції, законах та міжнародних договорах України, а також сприяє приведенню національного законодавства про права і свободи людини у відповідність до міжнародних стандартів у цій галузі.
У зв'язку з цим важливого значення в сучасних умовах набуває діяльність Уповноваженого щодо приведення українського законодавства у відповідність до міжнародних зобов'язань України. Саме виконання цього завдання є принциповою передумовою всього комплексу заходів щодо дотримання прав і свобод людини в нашій країні.
Поряд з національними гарантіями Конституція передбачила можливість використання і міжнародно-правових гарантій. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом чи учасницею яких є Україна.
Міжнародний захист прав людини
В процесі створення норм міжнародного права частіше усього діють різні погляди, пошуку взаємо-сприятливих рішень та компромісів. Ці норми в остаточному підсумку фіксують загальну позицію держав з обговорюваних питань, які досягаються шляхом компромісів.
У міжнародних відносинах приймають участь держави, що відрізняються соціальним ладом, рівнем економічного розвитку, характером державної влади, класовою та національною структурою, історичними традиціями. Всі ці фактори в тому чи іншому ступені мають вплив не тільки на формування внутрішнього права, але й на розвиток міжнародних відносин. При цьому не процес створення принципів та норм міжнародного права безпосередній, а й іноді і рішучий вплив має внутрішнє право держав. Учасники міжнародних відносин не можуть, як правило, піти на узгодження та прийняття таких норм, які б суперечили конституціям та іншим законодавчим актам, що закріплюють принципи їх економічного та політичного ладу, права і свободи людини та громадянина.
Вчені, в залежності від часу проголошення різних прав та свобод людини, поділяють їх на 3 покоління. До першого покоління відносять громадянські та політичні права, що мають назви “негативні”. До другого покоління відносять соціально-економічні права, які називаються “позитивними”, тому що за для їхньої реалізації вимагаються конкретні дії держави.
Такий поділ прав людини на “позитивні” та “негативні” можна прийняти лише умовно. Для реалізації соціально-економічних та культурних, а також громадянських та політичних прав кожна країна повинна не тільки призвести своє законодавство у відповідність з взятими на себе міжнародними обов'язками, але й здійснити конкретні дії, щодо створення реальних умов для їх здійснення.
При розробці в ООН Всезагальної декларації прав людини, Пактів про права людини та інших документів в цій галузі, вченими деяких країн було виявлено своє негативне відношення та неузгодження відносно деяких прав та зобов'язань цих країн, що були закріпленні цими документами. Але після всяких протиріч та неузгоджень у 1986 р. з різних країн світу з'їхались представники держав, щоб розглянути питання про природу та ступінь юридичних обов'язків, які взяли на себе держави-учасники Пакту про економічні, соціальні та культурні права.
Вони прийшли до наступних основних висновків:
1) Усі права та свободи людини, включили до них й соціальні, економічні права, неподільні та взаємозв'язані, що утворюють невід'ємну частину міжнародного права.
2) Пакт наділяє юридичними обов'язками учасників. Держави-учасники повинні негайно приймати усі необхідні заходи, включаючи законодавчі та адміністративні, для здійснення прав, що закріплені в тому Міжнародному договорі. Більш того повинно бути передбачено право кожного на судовий захист соціально-економічних прав.
3) Країна-учасник Пакту, незалежно від рівня економічного розвитку зобов'язана забезпечити соціально-економічні та культурні права для всіх своїх громадян, хоча б в мінімальному ступені [39].
Такий новий підхід знайшов своє відображення у Підсумковому документі Всезагальної конференції з прав людини, що відбулася у Відні 1993 р. Всі права людини універсальні, неподільні, взаємозалежні та взаємозв'язані, - підкреслюється у цьому документі. Міжнародна спілка повинна відноситись до прав людини глобально, на справедливій та рівній основі, з однаковим підходом та увагою. Хоча значення національної та релігійної специфіки та різних історичних, культурних і релігійних особливостей необхідно мати на увазі, держави несуть зобов'язання незалежно від політичних, економічних та культурних систем, повинні заохочувати та захищати всі права людини та основні її свободи [39].
Зараз практично всезагальне визнання з боку держав - членів ООН отримало положення Пакту про економічні, соціальні і культурні права, про те що ідеал вільної людської особистості, вільної від страху може бути здійснений, тільки якщо будуть створені такі умови, при яких кожен зможе використовувати свої економічні, соціальні та культурні права, так само як і свої громадські та політичні права.
Не можна згодитися з тим, що результати досягнуті міжнародною спілкою на шляху здійснення соціально-економічних прав, менш вражаючі, ніж прогрес в галузі демократизації та реалізації громадянських та політичних прав. Такі фактори, як недостатні темпи економічного розвитку, збільшення чисельності населення, важелі заборгованості та інше, заважають повсюдному забезпеченню соціально-економічних прав. Але дослідження, проведені ООН роблять підсумок, що соціально-економічні права юридично обов'язкові та економічно здійснювані їх для їхньої реалізації держава повинна розробити відповідні плани та почати здійснювати конкретні заходи.
До третього покоління багато вчених відносять “колективні”, та “солідарні” права. Висуваючи концепцію трьох поколінь прав людини, К. Васак до третього покоління відносить так звані колективні права, що засновані на колективній діяльності людей, і тому він назвав їх правами “солідарності”. Сюди він відніс права на розвиток, на мир, на здоров'я, навколишнє середовище, на загальну спадщину людства, а також право на комунікацію, яку він зв'язав із концепцією нового міжнародного інформаційного порядку.
В останні роки все більше визнання отримує позиція, відповідно до якої так звані колективні, чи солідарні права належать народам та націям і їх слід класифікувати як права народів.
Розподіл прав людини на три покоління сприймається не всіма. Деякі вчені виступають проти третього покоління прав, заявляючи, що тільки індивід може мати основні права та свободи, а не колектив людей чи народ. “У відношенні прав третього покоління - пише К. Томушет, - індивідуальний елемент стає абсолютно немислимим”. В той час, більшість вчених цілком справедливо відносять права народів до прав людини. Так, американський професор Л.Сон пише: “Міжнародне право визначає не тільки невід'ємне право індивідів, але й визначені колективні права, які реалізуються із індивідами, об'єднаними у великі групи людей, включають народи і нації. Ці права являються правами людини, ефективне здійснення колективних прав стає передумовою до здійснення інших прав - як політичних, так і економічних”.
Різні програми, які були прийняті в ООН з питань освіти, науки та культури /ЮНЕСКО/, що передбачають розробку концепцій прав і народів та дослідження взаємозв'язку прав народу з правами людини .
Права народів не є правами індивіда, а належать колективу людей, що складають народ і націю, і не можуть бути реалізованими окремою особою. В процесі реалізації права народів кожна окрема особа, що входить у склад того чи іншого народу, використовує свої права та свободи (свободу друку, слова, зборів, право на участь у виборах та інше), висловлює своє відношення до того чи іншого питання. Погляд більшості, висловлений таким чином і складає волю усього народу.
Поняття прав різних поколінь використовується у сучасному міжнародному праві тільки в історичному контексті. Що ж торкається сутності тих чи інших прав, то використовується термін “категорія прав людини”.
Основою норм та принципів в галузі прав людини є природне право, яке відносять до ідеї свободи, справедливості, рівності усіх перед законом, визнання народу як єдиного джерела влади. Ідея природного права пронизують увесь зміст Всезагальної декларації прав людини. Пізніше вони були закріплені у Пактах людини та стали позитивним правом у системі норм Міжнародного права. Правова система кожної держави повинна закріплювати ці принципи та норми. До їх числа відносять, по-перше, фундаментальні права та свободи, що зафіксовані у Всезагальній декларації та Пакту про права людини; по-друге, демократичні принципи та норми організації та діяльності будь-якої державної влади - народовладдя, розподіл влади, верховенство права та наявність незалежних від влади органів правосуддя. Усі ці принципи є загальновизнаними всіма державами - учасниками міжнародних відносин.
Міжнародні узгодження, що діють в сучасному світі, утримують систему принципів та норм, що відносяться до прав людини. Ці узгодження слід розділити на 3 групи. В першу входять такі міжнародні документи, як Всезагальна декларація прав людини, Пакти про права людини та інше, які утримують принципи та норми. що торкаються прав людини в основному в умовах миру.
В другу групу входять міжнародні конвенції про захист прав людини в період озброєних конфліктів. Сюди відносяться головним чином окремі положення Гаазьких конвенцій 1893 та 1907 рр. про закони та правила ведення війни, а також чотири Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни доповнюючі протоколи до них, що прийняті в 1977 р. Та на кінець, третю групу складають міжнародні документи, в яких регламентується відповідальність за злочинне порушення прав людини як в мирній час та і в період озброєних конфліктів.
До цієї групи відносяться головним чином Нюрнберзький устав та приговори Міжнародних військових трибуналів в Нюрнбергзі та в Токіо, Конвенція про незастосування терміну давності до військових злочинів та злочинів проти людства і конвенція про скоєння злочинів апартеїду та покарання за нього, проект Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства. Багато випадків, відносно принципу відповідальності за порушення прав людини є своєрідна правова ситуація при яких здійснюються злочини державою проти своїх громадян чи осіб, що проживають на цій території. Тому у цім узгодженні передбачається створення Міжнародного кримінального трибуналу.
Права людини, як галузь Міжнародного права складаються з сукупності принципів та норм, що закріпленні в усіх трьох групах перелічених міжнародних документах, які визначають обов'язки держав по забезпеченню та додержанню основних прав та свобод людини без усякої дискримінації як в мирний час, так і в період озброєних конфліктів, а також встановлюючих відповідальність за злочинне порушення цих прав.
Це галузь займає особливе місце серед інших галузей міжнародного права, що визначається специфікою об'єкта чи характерними рисами метода правового регулювання, тісного зв'язка із внутрішньодержавного правового значення у системі сучасних міжнародних відносин та багатьма іншими особливостями. Характерними рисами цієї галузі є створення та функціонування міжнародного механізму, що здійснює нагляд за втіленням в життя зобов'язань, узятих державами у міжнародному спілкуванні.

Розділ 3. Поняття правової системи

Загальна характеристика правової системи
Існує безліч різних визначень систем, які пропонують вчені -- філософи, соціологи, юристи. Узагальнивши їх, можна зробити висновок, що система -- це упорядкована сукупність елементів, взаємопов'язаних і взаємодіючих один з одним, яка має відносну самостійність і органічну єдність, характеризується внутрішньою цілісністю і автономністю функціонування.
Перераховані ознаки притаманні і правовій системі, хоча поняття останньої "означає набагато більше, ніж просто явище, що формально підпадає під ознаки будь-якої системи" [25; с. 64]. З цієї точки зору під правовою системою пропонується розуміти єдність відповідних компонентів (частин), які обумовленим способом об'єднані між собою (за змістовими і формальними критеріями) та які залежно від їх природи й характеру зв'язку між ними (об'єктивного, природного або суб'єктивного, довільного) складають відносно стабільну організацію [25; c. 74].
Відповідно до позиції більшості вітчизняних правознавців ми підійшли до такого етапу, коли можна аналізувати наявні факти вітчизняного правового життя з дещо інших, ніж раніше, позицій: не з формально юридичних, соціологічних, психологічних, а через призму національно-історичної, культурно-типологічної природи вітчизняного правового світу на користь пізнання конкретної цілісності і системності.
Пізнання сутності та ролі права в житті суспільства потребує широкого підходу до розуміння правових явищ з урахуванням всієї їх багатоманітності та аспектів взаємодії, а також з урахуванням функціональних властивостей правових явищ стосовно людини, держави та суспільства. Для досягнення цієї мети юридична доктрина виробила поняття "правова система". Однак і сучасні вчені не можуть дійти згоди щодо формального визначення цієї категорії.
Правова система -- поняття складне і багатогранне, що містить у собі цілий комплекс компонентів, справляє нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини. Елементи правової системи об'єднані спільною метою, завданнями, виконують деякі загальні функції, що між іншим не свідчить про однорідність і ідентичність останніх.
Для того щоб правильно визначити структуру правової системи, необхідно визначити критерії відбору її елементів. Основними вимогами в даному випадку будуть їх внутрішня упорядкованість (організаційний критерій), правове спрямування діяльності (правовий критерій), який має бути виражений нормативно у відповідних законодавчих актах, положеннях, що відображають мету створення правової системи, сферу діяльності, характер її основних завдань та функцій, особливості їх реалізації, специфічні принципи організації і діяльності тощо (програмний критерій).
Звичайно, ми не можемо забувати того факту, що в сучасній юридичній літературі таке ж розмаїття понять правової системи, яке склалося у визначенні самого поняття права як суспільного явища. Тобто майже кожний теоретик виробляє своє бачення цього феномена, хоча в принципі існуючі теоретичні позиції мають і певні спільні риси.
Так, переважна більшість авторів вказує на те, що поняття правової системи є більш широким, ніж поняття права [29].
Окрім того, більшість дослідників згодні з висновком, що правова система є комплексною, інтегруючою категорією, яка відбиває всю правову (і не лише правову) організацію суспільства [29,216], історію його розвитку, його історичні та національні відмінності, особливості та традиції. Розглядаючи правову систему у такий спосіб, деякі автори навіть запропонували використовувати поняття правової системи для більш адекватного розкриття поняття права. Однак при цьому більшість теоретиків не погоджується з таким підходом, оскільки він звужує поняття правової системи і може призвести до зникнення самостійності такої категорії, як "право". Іншими словами, поняття "правова система суспільства" не охоплюється і не може бути охоплене поняттям "право" навіть у найбільш широкому соціологічному сенсі, подібно до того, як політична система суспільства не може бути охоплена лише поняттям держави, хоча і мусимо зауважити, що характеристика правової системи і засновується на визначенні сутності та змісту такого феномена, як правовому ми цілком погоджуємося з М.І. Матузовим, який саме виникнення категорії "правова система" пов'язує з компромісом між послідовниками широкого і вузького розуміння права як суспільного регулятора, а також одним з найвідоміших теоретиків права С.С.  Алексєєвим, який зазначав, що нерідко в процесі висвітлення правових явищ ми говоримо про право, маючи на увазі правову систему і навпаки [8]. Таким чином, правова система -- це більш широке поняття, яке охоплює не лише право як нормативну систему, його джерела, а й правосвідомість, юридичну науку, юридичну практику, що включає правотворчість, систематизацію законодавства, правозастосування, тлумачення, договірну, нотаріальну та слідчу практику. Поняття правової системи надає можливість охопити всі правові явища не лише в їх сукупності, а й у взаємодії та взаємовпливі [8]. Аналіз лише правових норм не надає повної характеристики права, оскільки важливим є і те, як воно формується, систематизується, реалізується та ідеологічно обґрунтовується.
В наш час кількість національних правових систем наближається до 200. Всі вони, з одного боку, мають дещо спільне як правові системи, з другого -- відрізняються різноманітними ознаками.
Отже, правомірно зазначити, що правова система -- це ніщо інше як історично-визначена система внутрішньо узгоджених, взаємопов'язаних юридичних явищ, за допомогою яких держава (а отже, і "публічна влада") здійснює владно-регулятивний вплив на суспільство. На нашу думку, таке визначення найбільш повно відображає характерні риси такого явища, як правова система, оскільки вона формується впродовж історичного процесу і її розвиток не припиниться доти, доки існує потреба у державному регулюванні суспільних відносин; вона характеризується структурою як система, елементи якої (тобто юридичні явища) є взаємопов'язаними та такими, що співвідносяться як форма і сутність, частина і ціле, причина та наслідок; призначенням цього феномена є регулювання процесу життєдіяльності суспільства, який забезпечується державою. Визначення ж суспільства як певним чином організованої системи потребує розгляду самої правової системи як постійно взаємодіючої сукупності правових явищ та категорій, що найбільш повно та ефективно забезпечує порядок у суспільстві.
Системність правових явищ дає підстави говорити про наявність структури правової системи. Вона визначається як сукупність взаємодіючих елементів, що характеризуються певними функціями, метою, завданнями. Причому зрозуміло, що поряд із загальними функціями кожний компонент правової системи виконує тільки йому притаманні, специфічні функції, що не заважає їм, однак, переб и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.