На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Визначення понять докази доказування у цивльному судочинств. Доказування як встановлення обставин справи за допомогою судових доказв. Класифкаця доказв, засоби доказування. Стадї процесу доказування. Субєкти доказування, оцнка доказв.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Правоведение. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


4
План
    Вступ
      1. Визначення понять "докази" і "доказування"
      2. Класифікація доказів
      3. Засоби доказування
      4. Стадії процесу доказування
      5. Суб'єкти доказування
      6. Оцінка доказів
      Висновки
      Література

Вступ

Будь-який цивільний процес базується на процесі доказування та доведення, що неодмінно позначається на остаточному результаті - рішенні суду. Правильно і юридично грамотно довести права у суді можуть лише фахівці, а принцип змагальності передбачає посилення конкуренції серед юристів. Отже, переваги у реальному процесі матимуть найбільш юридично обізнані фахівці, які знають краще процес доведення і швидше орієнтуються в його тонкощах. Тому ця курсова робота спрямована сприяти особистому підвищенню знань і навиків у цивільному судочинстві.

Докази і доказування у цивільному судочинстві є необхідним інститутом для обґрунтованого і законного рішення суду. Питання пов'язане з доказами і доказуванням стає у центрі усього цивільного процесу, адже в ньому вирішаються спірні правовідносини, або факти, які мають юридичне значення. Тобто суд не повинен займатися переливанням з пустого у порожне, а здійснювати реальну діяльність, яка приноситиме результат. Цей результат можливий лише за всесторонньо та законно вивченими фактами по справі, які підтверджуються доказами. Тому питання доказів і доказування у цивільному судочинстві є дуже актуальним питання і залишатиметься таким завжди, бо способи доказування змінюються з досягненнями науки та техніки. Ще століття назад, неможливі були докази аудіовізуального типу. Крім того суспільство вступило в еру інформаційних технологій, які також стають доказами: магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи (ч.2 ст.65 ЦПК України).

Курсова робота спрямована на вивчення питання щодо доказів та доказування у цивільному процесі. З плану видно, що роботу побудовано з трьох основних питань: визначення понять "докази" і "доказування", суб'єкти доказування, оцінка доказів.

Почнемо з визначення понять "докази" та "доказування". Бо, насамперед, до дискутування та встановлення істини по справі треба визначитися із предметом дискусії для того, щоб мова йшла про один і той самий об'єкт.

Мета курсової роботи - ознайомитися з науковими працями щодо обраної теми та з'ясувати для себе основні поняття, проблеми та перспективи інституту доказування та доказів у цивільному процесі.

Джерелами при написанні курсової роботи стали праці науковців-правознавців, законодавство України, узагальнення судової практики, міжнародні акти, а також деякі зразки процесуальних документів.

1. Визначення понять "докази" і "доказування"

У сучасній юридичній літературі виділяють і відмежовують поняття доказування та докази. Такої концепції дотримується більшість учених, які займаються проблемами цивільного судочинства. Але деякі автори загальним аспектом визначають власне докази, а похідним - процес доказування і засоби доказування, що відповідає назві гл.5 Цивільного процесуального кодексу "Докази". Інші автори надають переваги саме процесу доказування як загальному міжгалузевому інституту. Деякі автори говорять про те, що існує обов'язок збирання процесуального матеріалу та необхідних для вирішення цивільної справи доказів, хоча не розкривають поняття "процесуальний матеріал". Тобто єдиної понятійної бази протягом тривалого часу дослідження цього питання ще не склалось.

Тому, першою чергою, доцільно зосередити увагу на визначенні основних понять процес доказування та докази.

Одним із основоположників цивільного процесу Є.В. Васьковським доказування в процесуальному значенні визначається як встановлення правильності тверджень сторін перед компетентним судом у передбаченій законом формі. В цьому визначенні бракує таких основних ознак процесу доказування як: предмет, зміст та суб'єкти. Крім того, таке визначення не враховує, що в цивільному процесі можуть брати участь не лише сторони, а й заявники і заінтересовані особи, твердження яких також можуть перевірятись судом. Тому таке визначення може розцінюватись лише як загальне.

Цікавим є визначення процесу доказування через докази, запропоноване М.С. Шакарян: "Доказування - діяльність, спрямована на встановлення обставин справи за допомогою судових доказів". Хоча термін судові докази не конкретизує останні, а, навпаки, сам потребує додаткового тлумачення. Але в цьому визначенні, на відміну від інших пропонується зв'язати процес доказування і поняття "докази" як його необхідний складовий елемент. Тобто сам корінь слова "доказування" свідчить про нерозривний зв'язок доказу з процесом доказування, який слід використовувати для розмежування понять "доказування" і"доведення".

М.Й. Штефан так визначив характерні особливості процесу доказування:

а) доказуванням буде процесуальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів;

б) докази і доказування виступають процесуальними засобами пізнання в цивільному судочинстві.

Схожої точки зори тримається Васильєв С.В. "гражданское процессуальное доказывание - это мыслительная и процессуальная деятельность суда и иных участников гражданского процесса, направленная на установление истины по конкретному делу и разрешение спора между сторонами" [7.146].

В той же час В.В. Комаровим визначаються такі етапи доказового процесу: збирання, дослідження й оцінка доказів. Не зважаючи на різницю в підходах до різних етапів процесу доказування й до переліку дій на кожній стадії процесу доказування, загальним аспектом доказового процесу буде поетапність та відповідна стадійність, які також мають відтворюватись у понятті доказування. [7.11]

Заслуговує на увагу й розширене визначення процесу доказування, дане М.Й. Штефаном: "Доказування - це пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів". [11] Тобто вченим на перше і основне місце ставиться пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування. Але з цього визначення випливає, що пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування здійснюється у врегульованому цивільному процесуальному порядку, що реально здійснити неможливо. Дійсно, при доказуванні використовуються закони логіки та психології, але вони не можуть регламентуватися на законодавчому рівні. [6.12]

Треба відокремити розумову діяльність та її наслідки від доказової за допомогою додаткового поняття "доведення". Останній термін має застосування у ст.10 ЦПК України у широке значення і характеризує всю діяльність осіб, що беруть участь в справі, а саме: "Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень". Тобто норма закону чітко встановлює, що існування певних обставин необхідно довести, а не тільки доказати.

Слід зазначити, що поняття "доводи" застосовується як у ст.27 нового ЦПК, так і мало застосування в дореволюційному цивільному процесі. Якщо сучасні науковці не розкривають поняття "доводи", то в дореволюційній науці доводи розкривались з таким значенням: "Доводи в широкому змісті - все, що сторона приводить на захист своїх прав та на спростування прав супротивника, зокрема - це сторонні пояснення і висвітлення з відомої сторони обставин справи і підкріплюючі або спростовуючи їх докази, без яких пояснення і висвітлення багатьох обставин та доказів можуть бути незрозумілі суддям, не правильно розтлумачені і замість цього, щоб слугувати на користь особі, що їх подала, будуть використані як зброя проти неї". [6.14] Можна дійти висновку, що у цьому ґрунтовному визначенні простежується певний зміст на закріплення за дієсловом "доводити" як процесуальної, так й розумової діяльності.

Таким чином пропонується: по-перше, розмежувати поняття доказування та доведення. По-друге, закріпити за поняттям доказування лише зміст стосовно таких процесуальних дій, як збирання, витребування (для адвокатів і прокурорів) і надання суду доказів особами, що беруть участь у справі. Всі інші дії, що спрямовані на забезпечення сприятливого для сторони рішення суду, необхідно вважати процесом доведення, а не доказування. По-третє, поняття доведення пропонується вважати ширшим і таким, що містить у собі поняття доказування. Сформульовані у ст.27 ЦПК окремі процесуальні дії, як то: подача своїх доводів, міркувань та заперечень, слід вважати доведенням, а не доказуванням.

Стосовно терміну докази, то для визначення найбільш конкретного та обґрунтованого поняття, необхідно дослідити позиції вчених, що займались теорією доказування. Так, більшість авторів встановлює і надає переваги, в основному одній, на їх думку, характерній особливості доказів, що стає основою для визначення поняття доказів.

Д.М. Чечот розглядає докази як "будь-які факти і відомості про них, які опинились на орбіті судового дослідження" [10], хоча, на наш погляд, таке широке розуміння цього поняття потребує тлумачення через передбачені законодавством обмеження. Можна погодитися з тим, що при визначенні питань належності доказів та допустимості засобів доказування (за ст.59 ЦПК доказів) суд або суддя можуть припуститися помилки і, навіть, після ухвали суду про неприйняття таких доказів, вони можуть бути розглянуті судом апеляційної або касаційної інстанції. Отже абсолютно "відкидати" доказ, який подавався стороною можна тільки в тому випадку, коли рішення суду набрало законної сили.

Російське законодавство передбачає регламентування аспекту, яким впорядковується порядок отримання доказів. Так, раніше у російському законодавстві (ч.3 ст.49 ЦПК РСФСР) докази, отримані з порушенням закону, не мають юридичної сили та не можуть бути взяті за основу рішення суду, а нині (ч.2 ст.55 ЦПК РФ). У чинному ЦПК України таке положення відсутнє, але нині ч.1 ст.59 нового ЦПК також закріплено положення аналогічне російському процесуальному законодавству, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Повертаючись до наукових концепцій, слід зазначити, що суттєвої уваги, заслуговує позиція А.А. Давлетова, який пропонує розглядати інформаційний підхід як результат розвитку теорії відображення і виділяти три елементи ретроспективного пізнання: факт, інформацію, знання.28 З цього напряму дослідження інші процесуалісти роблять ще більш істотні висновки, що докази по цивільній справі - це відомості про факти, що підлягають встановленню для вирішення цивільної справи, отримані з указаних в законі засобів і в порядку, передбаченому ЦПК, з чим однозначно погодитись важко. [6.18]

Для більш детального розуміння процесу доказування Фурса С.Я. та Цюра Т.В. пропонує поділяти докази на матеріальні та інформаційні та витлумачувати термін "фактичні дані", застосований у ст.57 ЦПК відповідно до характеру засобів доказування.

Засоби доказування можуть поділятись на:

інформаційні (пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків);

речові;

змішані (письмові докази, висновок експерта).

Доказ - окремий елемент засобу доказування, що містить інформацію про обставину справи, з існуванням якої особа пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

2. Класифікація доказів

Класифікація доказів - це відношення доказів в окремі групи за визначеною ознакою. [8.100]

В.А. Кройтор пропонує класифікацію за двома ознаками:

за джерелом походження він поділяє їх на:

особисті, джерелом яких є люди (показання свідків, третіх осіб, сторін);

речові, джерело - речі, письмові докази;

змішані (висновок експерта).

за засобом утворення:

первинні - докази, отриманні з першоджерел (фактичні дані свідка-очевидця, оригінали документів);

похідні - докази, отримані "з других рук", тобто дані, отримані з копій документів, фотографії.

За характером висновку:

прямі - докази, з яких можна зробити достовірний висновок про наявність або відсутність юридичного факту;

непрямі - можливо зробити лише припущення щодо існування чи відсутності юридичного факту.

Васильєв С.В. відзначає "практическое значение деления доказательств на прямые и косвенные состоит в том, что:

а) различие между этими доказательствами учитывается сторонами и представителями при собирании доказательств. Косвенные доказательства должны быть в таком объеме, чтобы имелась возможность исключения всех предположений, вытекающих из них, кроме одного;

б) наличие прямых доказательств не исключает возможности опровержения их содержания, поэтому требование всесторонности исследования всех обстоятельств по делу должно выполняться судом и при наличии прямых доказательств;

в) природа прямых и косвенных доказательств влияет на содержание судебного доказывания: использование косвенных доказательств удлиняет путь доказывания, вводит для суда дополнительные промежуточные ступени на пути к решению основных вопросов дела." [7.151]

Фурса С.Я. та Цюра Т.В. пропонує поділяти докази не тільки на особисті та речові, а й на отримані за допомогою технічних засобів і змішані. В цьому разі можна буде більш чітко провести межу між різними видами доказів за джерелом доказу. Це положення з урахуванням способу отримання доказу може певною мірою свідчити про їх юридичну вірогідність.

Так, до особистих доказів пропонується віднести:

пояснення сторін;

третіх осіб;

представників;

заявників та заінтересованих осіб (окреме провадження та за чинним ЦПК - провадження, що виникає з адміністративно-правових відносин);

заявника та боржника (за новим ЦПК - наказне провадження);

показання свідків;

висновки експертів;

письмові докази, якщо при їх формуванні не застосовувались технічні прилади комп'ютерної техніки.

До речових доказів, на нашу думку, необхідно відносити ті речі, доказове значення яких у цивільному процесі не залежить від певних технічних та інших наукових знань і які можуть бути досліджені судом для отримання інформації, що матиме значення для вирішення справи.

Докази, отримані за допомогою технічних засобів, пропонується виділити в самостійний вид через необхідність особливого ставлення до їх доказового значення.

До них можна віднести:

звуко- і відеозапис;

фотографії;

інформацію отриману через Інтернет;

комп'ютерні програми, наприклад, бухгалтерські розрахунки, висновки експерта, що ґрунтуються в першу чергу не на його досвіді або знаннях, а на комп'ютерній обробці наданого матеріалу тощо. Це положення зумовлено тим, що в багатьох випадках такі висновки залежатимуть не тільки і не стільки від досвіду експерта або особи, яка застосовувала техніку, скільки від досконалості програми та надійності роботи самої комп'ютерної техніки. Так, в багатьох розвинених країнах світу комп'ютерна техніка застосовується не тільки для обробки певного об'єкту, а нею пропонується й певний готовий висновок, що позбавляє користувача потреби і, головне, можливості робити власні узагальнення та висновки.

До змішаних пропонується зараховувати ті, що які неможливо без певного наближення віднести до певного виду. Наприклад, суд або сторони може цікавити при дослідженні висновку експерта, на чому базується його висновок і якою мірою: чи він зроблений ним особисто; чи за допомогою певних апробованих програм; чи перевірялись зроблені висновки за допомогою інших програм тощо.

Виходячи із матеріальної та процесуальної природи справ окремого провадження запропонована класифікація доказів для даного виду провадження залежно від відношення доказів до предмету доказування. Оскільки окреме провадження є самостійним видом цивільного судочинства і характеризується специфічним порядком розгляду та вирішення цивільних справ, то доцільно розширити загальноприйняту систему класифікації доказів, шляхом доповнення, новою підставою для класифікації, а саме: за характером зв'язку доказу з предметом доказування. Доцільно виділити два види доказів:

предметні докази - будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність даного факту, безпосередньо пов'язані з предметом доказування та які залежать від мети встановлення певного факту;

додаткові докази - безспірні фактичні дані, які надаються суду та необхідні для підтвердження, що встановлюваний факт матиме юридичне значення і не має іншої можливості його встановити. [6.43]

Варто відзначити, що законодавець вирізняє 5 видів доказів, кожен з яких визначено у ЦПК (ч.2 ст.57 ЦПК). Незалежно від думок науковців лише така класифікація має безпосередньо практичне значення для цивільного процесу. А саме законодавець поділяє докази на:

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників (ст.62 ЦПК).

Показання свідка (ст.63 ЦПК).

Письмові докази (ст.64 ЦПК).

Речові докази (ст.65 ЦПК).

Висновок експерта (ст.66 ЦПК).

Схоже, що законодавець брав за критерій джерело утворення доказів, але не мав на меті чітко розмежувати по категоріям докази. Зокрема статтями деталізуються та роз'яснюються поняття доказів, які законодавець відокремив.

3. Засоби доказування

Поняття засоби доказування до цих пір залишається у теорії доказів нерозвиненим, не знайшов цей термін розкриття суті у новому ЦПК, хоча у деяких нормах, наприклад ст.59 нового ЦПК, замість терміна "допустимість засобів доказування" норму названо "допустимість доказів", а у ч.2 вживається термін "засіб доказування". Таким чином, у новому ЦПК мають місце два терміни "доказ" та "засіб доказування". X. Шак підходить до розкриття цього питання шляхом аналізу міжнародного цивільного процесуального права і визначає такі аспекти:

допустимі засоби доказування, які практично мали б відтворювати перелік допустимих засобів доказування (як це має місце в ч.2 ст.27 у старому ЦПК, оскільки в ч.2 ст.57 ЦПК термін "засіб" виключений), але вченим не надається їх переліку;

Обмеження засобів доказування, яке ним розглядається в двох аспектах:

допустимість засобів доказування по конкретній справі;

право або обов'язок відмови від дачі показань, що є характерним для певного статусу громадян або посадових осіб. [12]

Останній аспект цієї концепції не передбачений чинним ЦПК. Але необхідно сказати про те, що положення ст.63 Конституції України стосовно звільнення від відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів не могло не вплинути на новий ЦПК. Так, нині у ст.51, 52 нового ЦПК встановлено перелік членів сім'ї чи близьких родичів, які мають право відмовитися від дачі показань (ст.52 нового ЦПК), а у ст.51 нового ЦПК, які не підлягають допиту як свідки. Така конкретизація конституційного положення є необхідною для реального запровадження її в цивільний процес. Визнаючи таємницю сповіді та враховуючи відокремлення церкви від держави, необхідно надати право відмовлятись від дачі показань також представникам церкви, якщо ними отримані відомості під час сповіді. Якщо проаналізувати новий ЦПК, то у п.3 ст.51 йдеться саме про священнослужителів, які не підлягають допиту як свідки про відомості, одержані ними на сповіді віруючих, до таких осіб також віднесені особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що бути довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем - про такі відомості (п.2); професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку (п.4); особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника (ч.2 ст.51 нового ЦПК).

В англійському та американському праві виділяють три види засобів доказування: письмові та речові докази, а також показання свідків, а останні, в свою чергу, поділяються на підвиди: власне показання свідків, пояснення сторін, висновки експертів. [13] Тобто для англійського цивільного процесу характерним є узагальнення всіх усних доказів в одному засобі доказування - показаннях свідків. З такою концепцією можна було б погодитись у разі відсутності різниці між показаннями свідків та поясненням сторін, але різниця в правовому статусі суб'єктів, що надають такі докази, в цивільному процесі України дуже значна і відповідне узагальнення буде некоректним.

Російські науковці визначають засоби доказування як визначену законом форму відомостей про обставини, що мають значення для вирішення спору. До них відносять: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази та висновки експертів. Тобто найближчою до правової системи України є російська.

Деякі докази не знайшли в теорії однозначної оцінки, нерегламентовані законодавством як засоби доказування і не мають широкого застосування на практиці таким є визнання обставини (факту) стороною (ч.1 ст.61 ЦПК).

Доцільність визнання обставини (факту) стороною може проявлятись у тому, що їй не потрібно буде витрачати час на участь у судовому розгляді, а також зменшаться витрати сторони, які спрямовані на оплату допомоги адвоката, відшкодування судових витрат тощо. Тобто, в разі програшної позиції в справі стороні доцільно визнати юридичну обставину (факт). Крім того, у ч.1 ст.61 ЦПК серед підстав звільнення від доказування закріплене положення про те, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Тому проаналізуємо позицію А.Ф. Клейнмана, який ще у 1964 р. як і вчені інших зарубіжних країн, пропонував як засіб доказування встановлювати визнання факту, що стверджується іншою стороною. Зокрема, ним передбачалося розглядати визнання за такими ознаками:

а) за місцем висловлювання:

судове, тобто зроблене в судовому засіданні, яке відрізняється безпосередністю отримання судом відповідної інформації і фіксацією в протоколі;

позасудове, зроблене в присутності свідків, на наш погляд, необхідно розглядати і досліджувати як юридичну обставину, що підлягає доведенню.

б) за характером:

просте (безумовне);

кваліфіковане. [6.48]

У ст.61 ЦПК зазначається, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Тобто, виходячи з аналізу цієї норми можна дійти висновку, що за відсутності будь-якого застереження, суд визнаний факт вважає встановленим. Але, якщо після попереднього судового засідання, на якому могло мати місце визнання обставини (факту), особа доведе, що таке визнання було здійснене внаслідок помилки, обману, насильства тощо, суд приймає таку відмову від визнання обставин (ст.178 нового ЦПК), тобто суддя повинен перевірити, а чи мали місце обставини, які змусили особу до такого визнання, при цьому особа повинна довести це на підставі доказів.

З одного боку, виходить, що в разі визнання стороною доведеності або існування в минулому юридичної обставини, подальше доказування є зайвим, оскільки в противному разі виникатиме суперечність подальшого процесу розгляду справи із загальними принципами сучасного цивільного процесу. З позиції принципу диспозитивності - ніхто не може зобов'язати робити особу те, чого вона не бажає і що відноситься до її прав - брати участь в цивільному процесі і "змусити" виграти справу. За принципом змагальності подальший розгляд і встановлення обставини просто неможливе, оскільки суд позбавлений ініціативи у збиранні доказів.

З іншого боку, визнання обставин може бути штучним, коли в разі програшу справи сторона не матиме збитків, оскільки вона зможе компенсувати збитки за рахунок третьої особи, що виступала на її боці. Наприклад, в разі завдання шкоди з вини працівника юридична особа зможе в подальшому звернутись з регресним позовом до нього і погасити виплати, що були нею зроблені. Звідси випливає дійсна і реальна необхідність з'ясовувати у суб'єктів, що беруть участь у справі, їх думку з приводу визнання обставини (факту) встановленою. Якщо ж третя особа буде заперечувати проти визнання обставини (факту) встановленою, то вона й буде доводити підстави власних заперечень проти позову.

Таким чином визнання може бути зроблене не тільки при впевненості сторін у існуванні обставини (факту), а й з метою суперечною інтересам інших осіб, а також під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховування істини, що практично в суді встановити неможливо, але суддею має бути з'ясована ця обставина зі слів зацікавлених осіб.

Уявляється, що умови визнання обставини (факту) можуть бути висловлені не тільки усно, а й письмово поза залом судового засідання. Тому такий доказ перестане належати лише до пояснень сторін, а, одночасно, належатиме до письмових засобів доказування, з чого можна зробити висновок про його змішаний характер і певні особливості визнання обставини (факту).

Останній аспект, на який слід звернути увагу, це наведений в ст.57 ЦПК вичерпний перелік засобів доказування, хоча розвиток науки і техніки давно зумовив необхідність його розширення за рахунок новітніх засобів доказування.

В теорії цивільного процесу необхідно постійно здійснювати перегляд новітніх доказів, що застосовуватимуться в судовій практиці, на предмет їх віднесення до засобів доказування, а останніх - на допустимість у цивільному процесі.

До новітніх засобів доказування і доказів, які потрібні для встановлення певних обставин справи доцільно віднести такі досягнення науки і техніки, які виникли як давно, так й недавно, але до останнього часу не мали практичного застосування в цивільному процесі. Наприклад, Л.М. Звягінцева так визначає докази, що підтверджують походження дитини від конкретної особи: висновок судово-біологічної експертизи рідини крові матері, дитини і батька для встановлення їх групової приналежності; комісійної експертизи медичних документів для встановлення строку зачаття дитини; експертизи для перевірки доводів батька про неможливість його батьківства; молекулярно-генетична експертиза (генна, геномна, генетична, дактилоскопічна); судово-почеркознавча експертиза (при необхідності доказування батьківства на підставі письмових доказів, що підтверджують визнання відповідачем батьківства, в разі оспорювання вірогідності документа). Тобто в цьому переліку наведено багато доказів, які належать до такого засобу доказування, яким є висновок експерта. Так, можливість проведення молекулярно-генетичної експертизи (генної, геномної, генетичної, дактилоскопічної), які виникли останнім часом і про них не знають не тільки більшість громадян, а й деякі судді та адвокати. Для встановлення цього положення достатньо заглянути до файлу Мін'юсту в мережі Інтернет, де надається інформація про можливі види експертиз, що проводяться Інститутами судової експертизи, а саме: почеркознавчі; авторознавчі; технічні експертизи документів; фототехнічні; технічні експертизи матеріалів і засобів відео-звукозапису; портретні; трасологічні; балістичні; вибухових пристроїв; вибухових речовин і продуктів вибуху (пострілу); матеріалів і речовин (волокон і волокнистих матеріалів; лакофарбових матеріалів; наркотичних засобів і сильнодіючих речовин; рідин, що містять спирт; металів і сплавів; полімерів, пластмаси та скла); біологічні; ґрунтознавчі; автотехнічні; транспортно-трасологічні; пожежно-технічні; комп'ютерної техніки та програмних продуктів; психологічні; будівельно-технічні; економічні; товарознавчі; автотоварознавчі. Для більш повного задоволення потреб слідчої та судової практики експертними установами із залученням відповідних науковців та фахівців державних органів та центральних органів виконавчої влади проводяться також види судових експертиз, що не зазначені у вищезгаданому переліку.

Як бачимо з цього переліку, судді неважко буде знайти ту установу та конкретний інститут, що здатен виконати визначену вище і запропоновану науковцями експертизу. З наведеного переліку вбачається також, що на практиці відсутнє чітке розмежування експертиз на види. Крім того, спроба знайти в Інтернеті перелік окремих установ, які спеціалізуються на проведенні певних видів експертиз не знайшла успіху. Це свідчить про загальну потребу в розвитку сучасних засобів передачі та розповсюдження інформації правоохоронними державними установами. При цьому, реальна потреба в розвитку таких засобів не викликає сумніву. Не важко уявити картину, коли суддя має винести ухвалу про призначення експертизи і йому необхідно зазначити ту установу, на яку покладається її виконання, а ві и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.