На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Поняття кримнально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування. Класифкаця доказв та їх джерел. Показання свдкв. Показання пдозрюваного та обвинуваченого. Висновок експерта. Речов докази. Протокол.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Правоведение. Добавлен: 07.08.2007. Сдан: 2007. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


2
План:
Вступ.
1. Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування.
2. Класифікація доказів та їх джерел
а) Показання свідків.
б) Показання підозрюваного та обвинуваченого.
в) Висновок експерта.
г) Речові докази.
д) Протокол.
Висновок.
Список використаної літератури.
Рецензія
Вступ
Як об'єктивна істина в цілому, так і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчими орга-нами, прокурором і судом лише шляхом кримінально-процесуального доказування (нерідко його називають су-довим, але це, на наш погляд, неточно відображає суть цього поняття), під час якого збираються, перевіряються, оцінюються докази і на їх підставі приймаються й об-ґрунтовуються процесуальні рішення. Цим зумовлюється те, що доказування має найбільшу питому вагу в усій діяльності органів і осіб, які ведуть процес, осіб, яких вони залучають до цієї діяльності, а також те, що нор-мативне регулювання й теоретичне дослідження проблем доказування посідає чільне місце в кримінально-процесуальному праві, найважливішою складовою якого є дока-зове право, і в науці кримінального процесу, де провідну роль відіграє теорія доказів (її ще називають ученням про докази). У кінцевому підсумку в кримінальному процесі як науці, навчальній дисципліні, галузі права і прак-тичній діяльності все зводиться до доказування і доказів, бо вони є основним змістом кримінального процесу.
За своєю гносеологічною суттю кримінально-процесу-альне доказування являє собою різновид людського піз-нання дійсності Воно не є науковим у тому розумінні, що не ставить собі за мету пізнання закономірностей розвитку природи й суспільства, але в плані встановлення окремих фактів, явищ дійсності воно має багато спільного з науковим пізнанням, насамперед історичним. У кримінально-процесуальному доказуванні як пізнавальній ді-яльності застосовуються (звичайно, з урахуванням його специфіки) всі закони й категорії діалектичної і формаль-ної логіки. Ця специфіка зумовлена передусім об'єктом, завданням і засобами пізнання, колом його суб'єктів, процесуальними строками і процесуальною формою.
Розглядаючи зміст кримінально-процесуального дока-зування, можна виокремити два його види, або аспекти: і доказування як дослідження фактичних обставин справи, що полягає в діяльності відповідних органів і осіб по збиранню, перевірці та оцінці доказів і доказування як логічне й процесуальне обгрунтування певної тези, твердження, висновків, рішення в справі. Це важливо, зокрема, для законодавчого регулювання й теоретичного дослідження питання про обов'язок доказування. Доказування являє собою сплав практичних дій і мис-лення, фізичної і розумової діяльності суб'єктів кримі-нального процесу. Його елементами є збирання (форму-вання), перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На прак-тиці ці елементи злиті воєдино, тісно й нерозривно пере-плітаються один з одним. Виділяються ж вони з єдиного процесу доказування в наукових, навчальних, нормотворчих і практичних цілях.
Нерідко в юридичній літературі як самостійний еле-мент процесу доказування виділяють закріплення доказів. Гадаємо, що правильніше буде включати процесуальне закріплення доказів до їх збирання, бо готових доказів насправді немає, а є лише матеріальні або ідеальні сліди якоїсь події як можлива доказова інформація, і щоб вони стали доказами в справі, треба обов'язково не тільки вчинити передбачені законом процесуальні дії, а й закрі-пити, зафіксувати їх у відповідній процесуальній формі Саме через це збирання доказів як елемент кримінально-процесуального доказування було б, можливо, точніше називати формуванням доказів та їх процесуальних дже-рел, яке включає провадження й процесуальне оформ-лення слідчих (судових) та інших процесуальних дій слід-чих органів дізнання, прокурора й суду з виявлення, одержання й фіксації доказової інформації.
Висловлені також міркування, що побудова слідчих версій та обгрунтування висновків у справі є самостійними елементами процесу доказування. На наш погляд, побудову (висунення) слідчих (як і судових) версій не можна вважати елементом кримінально-процесуального доказування. Версія (в логіці вона називається гіпотезою) як форма мислення, розвитку людських знань не є про-цесуальною категорією і не регулюється нормами права. Тим часом кримінально-процесуальне доказування, -- це діяльність правова, врегульована нормами КПК. Що ж стосується обгрунтування висновків у справі, то його більш правильно розглядати як складову частину оцінки ; доказів і одночасно -- доказування як логічного обґрунтування певної тези.
1. Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення. Предмет доказування.
Одним із найважливіших завдань сучасної Української держави і суспільства в цілому є забезпечення суворого додержання законності, викорінення будь-яких порушень громадського порядку, ліквідація злочинності, усунення причин та умов, що породжують та сприяють її розвитку. Уряд Української держави на даний час намітив і здійснює комплекс заходів з виконання вищезазначених завдань. Нині особливу увагу приділено вдосконаленню діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції, судів, що покликані стояти на сторожі законності, захисту прав гро-мадян України, інтересів суспільства.
Розслідування злочинів, розгляд і вирішення криміналь-них справ у суді -- це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів. Процес доказування -- це формування, перевірка та оцінка доказів і їх процесуаль-них джерел, обгрунтування висновків з метою встанов-лення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і справедливого рішення.
У кримінально-процесуальній науці немає однознач-ного визначення поняття предмета доказування. Наприк-лад, Р. Г. Домбровський під доказуванням розуміє вик ладення думок у процесі спілкування одного індивіда з іншим. На його думку, пізнання передує доказуванню, бо, перш ніж викладати знання, індивід повинен їх здо-бути; різниця в судовому дослідженні пізнання і доказу-вання має велике практичне і теоретичне значення, оскільки тут проходить межа між двома видами діяль-ності -- криміналістичною і процесуальною; сутність кри-міналістичної діяльності становить пізнання, а криміналь-но-процесуальної -- доказування1. З таким розумінням сутності кримінально-процесуального доказування пого-дитися складно, оскільки змістовна сторона його зникає і залишається тільки процесуальна форма. Тому кримі-налістична діяльність, що неврегульована нормами пра-ва, визнається засобом пізнання у судовому дослідженні. Інші автори розглядають зміст кримінально-процесуаль-ного доказування ширше, виділяючи два його види: до-казування як дослідження фактичних обставин і доказу-вання як логічне і процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків по справі. При цьому, за-значає В. М. Савицький, доказування тези завжди звер-нено до зовнішнього адресата. Доказування, отже, є лише частиною загального розуміння у кримінальному процесі. Така позиція, на наш погляд, є цілком вірною, однак її не завжди враховують при розробці визначень поняття доказування у кримінальному процесі, як у моно-графічній, так і в навчальній літературі.
Кримінально-процесуальне доказування як досліджен-ня -- це поєднання практичних дій і мислення учасників кримінально-процесуальної діяльності. Його елементами є збирання, перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На практиці ці елементи взаємопов'язані, тісно та нерозрив-но переплітаються. їх виділяють з єдиного процесу доказування в наукових, педагогічних, нормотворчих та прак-тичних цілях.
Деякі процесуалісти як самостійний елемент процесу доказування виділяють процесуальне закріплення доказів. Правильно зазначає С. А. Шейфер, що доказування мож-на вважати отриманим лище після фіксації здобутої інфор-мації в передбаченій кримінально-процесуальним законом формі.
Ф. М. Фаткуллін відносить до елементів доказування також побудову та динамічний розвиток слідчих версій. На наш погляд, побудову слідчих версій не можна розглядати як елемент доказування. Версія -- це форма мислення, що є не процесуальною, а криміналістичною категорією, яка не врегульована нормами права. С. В. Курильов вважає, що оцінка доказів як розумова і діяльність -- це самостійна процесуальна категорія, Що ' перебуває за межами понять судового доказування і не є і його складовою частиною. Під доказуванням він розуміє лише процесуальні дії слідчих і судових органів зі зби-рання та закріплення доказів4. Але без розумової діяльності, без оцінки зібраних доказів кримінально-процесуальне доказування неможливе.
Отже, можна зробити висновок, що в кримінальному судочинстві як елементи процесу доказування слід роз-глядати збирання, перевірку та оцінку як доказів, так і їх джерел.
Щодо другого виду доказування в кримінальному про-цесі, то його найважливішими елементами є формулювання визначеної тези та наведення аргументів для його обґрунтування.
Отже, доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні доказів, їх закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обґрунтованих висновків по цій справі.
Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних фор-мах. Але, разом з цим, це є і практична діяльність, що суворо регламентована процесуальним законом. Розглянемо докладніше елементи доказування.
Збирання доказів полягає у їх виявленні особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом, а та-кож у поданні доказів учасниками процесу, підприємства-ми, установами, організаціями і громадянами (ч. 1 ст. 66 КПК). Збирання доказів провадиться, головним чином, на стадії досудового слідства, однак суд з власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу може доповнити матеріали досудового слідства.
Закріплення доказів, виявлених особою, яка прова-дить дізнання, слідчим, прокурором та судом проводить-ся лише тими способами і в тих формах, що встановлені КПК. Правильне закріплення доказів і суворе додержан-ня норм, встановлених КПК, забезпечують як зберіган-ня доказів, так і можливість їх перевірки і відповідної оцінки.
Наступним елементом доказування є перевірка доказів, тобто всі зібрані по справі докази повинна об'єктивно пе-ревірити особа, яка провадить дізнання - слідчий, проку-рор і суд. Перевірка (дослідження) доказів провадиться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а та-кож шляхом проведення додаткових слідчих чи судових дій з метою відшукання нових доказів, підтвердження або навпаки, спростування доказів, вже зібраних по справі. Крім того, перевірка доказів провадиться з метою з'ясу-вання питання про їх достовірність.
Найважливішим елементом процесу доказування є оцінка доказів. Оцінити докази -- означає визначити їх силу, переконливість, придатність. Отже, оцінка доказів -- це розумова діяльність, що здійснюється в логічних фор-мах зі встановлення достовірності чи недостовірності до-казів, зібраних по справі, і визначення їх значення для вирішення даної справи. Оцінка доказів як один з етапів доказування відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. Оцінка доказів регламентується ст. 67 КПК, в якій зазначено, що суд, прокурор, слідчий, особа, яка про-вадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукуп-ності, керуючись законом. Оцінивши всі наявні в справі засоби доказування і всі встановлені ними фактичні дані, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд доходять певних висновків по справі. Висновки ці можуть бути різними за своїм характером і змістом, достовірними і недостовірними. Достовірність -- це більш-менш обґрунтоване припущення про винність обвинуваченого, а недо-стовірний висновок -- це категоричне твердження про винність, що випливає з усіх наявних у справі доказів. Недостовірність має місце там, де правильність висновку викликає обґрунтований, такий, що випливає з обставин справи, сумнів, і тому можливі й інші його рішення. Тому виносити вирок при недостовірних висновках про винність підсудного недопустимо. Достовірним є такий висновок, щодо правильності якого не виникає сумнівів, є єдино мож-ливим у даній справі й виключає будь-яке інше її вирі-шення, тобто відповідає об'єктивній істині.
Отже, отримання остаточних висновків по суті справи і оцінка їх як достовірних і недостовірних є кінцевим мо-ментом доказування у кожній окремій справі. Щодо предмета доказування, то в літературі існує кілька визначень цього питання. Коло фактів, що підлягають дос-лідженню і встановленню в кримінальній справі для її пра-вильного вирішення, називають предметом доказування.
При провадженні дізнання, досудового слідства і роз-гляді справи в суді доказуванню підлягають:- подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);- винність обвинуваченого у вчиненні злочину і моти-ви злочину;- обставини, що впливають на ступінь тяжкості зло-чину, а також обставини, що характеризують особу обви-нуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;- характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.
Щодо поняття предмета доказування існують різні по-гляди. Наприклад, Г. М. Миньковський, В. Г. Танасевич та О. О. Ейсман зазначають: «Предмет доказування -- це сис-тема обставин, які виражають якості і зв'язки досліджува-ного об'єкту чи події, істотні для правильного вирішення кримінальної справи і реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства». А. С. Кобліков вважає це визначення не зовсім вдалим, оскільки воно не розкриває сутності поняття. Предмет доказування, на його думку, -- це сукупність істотних для справи обставин, що повинні бути встановлені в процесі доказування по кримінальній справі в інтересах їх правильного вирішення. В. О. Бакін зазначає, що «законодавча схема предмета доказування -- це інформаційна система, що складається з набору значень нормативного порядку, яка керує діяльністю посадових осіб, що ведуть процес по конкретній справі та учасників проце-су з виявлення і встановлення у злочинних подіях обста-вин, потрібних для вирішення завдань кримінального су-дочинства» Останнє визначення є складним і, так би мо-вити, не кримінально-процесуальним, воно сформульоване швидше з позицій теорії інформації. Крім того, навряд чи правильно говорити у визначенні предмета доказування про «злочинні події», оскільки не тільки вони є предметом дос-лідження в кримінальному процесі.
З предметом доказування тісно пов'язано поняття меж доказування (дослідження). Під межами доказування слід розуміти необхідну і достатню сукупність доказів, зібра-них по справі, які забезпечують правильне її вирішення. Якщо поняття предмету доказування виражає, що повин-но бути з'ясовано, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину досліджен-ня всіх істотних обставин справи. Правильне встановлен-ня меж доказування передбачає:
а) забезпечення з необхідною повнотою з'ясування об-ставин, що складають предмет доказування;
б) використання з цією метою лише допустимих доказів, причому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у справі.
Аналізуючи низку праць з цього питання, слід зазначи-ти, що у різних процесуалістів різні погляди на предмет і межі доказування. Наприклад, Р. Д. Рахунов стверджує: «Межі доказування -- це менш вдале викладення обставин, які підлягають доказуванню по кримінальній справі». Таке розуміння меж доказування не дістало підтримки в юри-дичній літературі та було піддано обґрунтованій критиці, оскільки предмет і межі доказування -- поняття хоч і взає-мозв'язані, але не рівнозначні; кожне з них має властивий тільки йому юридичний зміст і призначення в кримінально-процесуальному доказуванні. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього. Якщо предмет доказування слід розглядати як межі дослідження обставин справи по горизонталі, то межі доказування, що визначають глибину їх дослідження, можна умовно визна-чити, як межі по вертикалі, зазначає Л. М. Карнєєва.
В юридичній літературі поширена думка (і вона в ціло-му правильна), що предмет і межі доказування співвідно-сяться між собою як мета і засіб їх досягнення. Невірне визначення меж доказування може призвести до його зву-ження або необґрунтованого розширення. При звуженні меж доказування деякі елементи предмета доказування будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказо-вому матеріалі або ж їх неможливо буде визнати встанов-леними в результаті недостатньої глибини їх досліджен-ня, що забезпечує надійність висновків. Необґрунтоване розширення меж доказування обумовлює невиправдану надмірність доказової інформації, тобто збирання фактич-них даних, що не стосуються справи.
Оскільки предмет доказування і вимога закону про все-бічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи (ст. 22 КПК) однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через по-шуковий, дослідницький характер процесуальної діяль-ності на цих стадіях, а також невірне або неточне визна-чення меж доказування, ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширше на досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки, вони можуть бути ширше в суді, а не на досудовому слідстві.
2. Класифікація доказів та їх джерел
Кримінально-процесуальні докази -- це фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають зна-чення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК).
Деякі автори чітко і послідовно розрізняють докази як фактичні дані та їх процесуальні джерела: пояснення потерпілого, свідка, підозрюваного, обвинуваченого, вис-новок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судо-вих дій, протоколи з відповідними додатками, складени-ми уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, інші процесуальні документи. Така позиція є теоретично обґрунтованою і повністю відповідає закону та вимогам практики.
В юридичній літературі вживають поняття доказуван-ня, відповідно до якого фактичні дані та їх процесуальні джерела утворюють нерозривну єдність та входять у по-няття доказування.
Поняття кримінально-процесуального доказу відрізня-ється від поняття доказу в логіці: «Доказ -- це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь суджен-ня за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суд-жень». Доказ складається з трьох елементів:
тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації);
аргументів (доводів або підстав доказу -- це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу);
-- демонстрації (це логічний зв'язок між аргументом і тезою). Звичайно, докази в логічному розумінні теж ши-роко застосовуються в кримінальному процесі, особливо при обґрунтуванні процесуальних рішень (постанов, ух-вал, вироків).
Питання про те, що слід розуміти під «фактичними даними», про які йдеться в законі, не знайшло одностай-ного розв'язання в юридичній літературі. Одні вчені вва-жають, що це факти, другі -- що це відомості про факти, а треті -- що це й те, й інше. Розуміння «фактичних да-них» як відомостей про факти, обставини справи, що одернуються з указаних у законі (ч. 2 ст. 65 КПК) процесу-альних джерел, є нині, на наш погляд, найбільш слуш-ним. Факти -- це події, явища дійсності, які не можна приєднати до справи». Через те при доказуванні в кри-мінальній справі слідчий, прокурор і суддя оперують відо-мостями про ці події та явища дійсності, зафіксованими в показаннях допитаних осіб, документах та інших джере-лах доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або суддями фактів і обставин у ході проваджен-ня слідчих і судових дій (огляд, освідування тощо), вони в кінцевому підсумку оперують як кримінально-процесу-альними доказами не цими фактами, а лише відомостями про них, зафіксованими в установленому законом поряд-ку в протоколах слідчих дій і судового засідання.
Чітке й послідовне розрізнення доказів, як відомостей про факти, обставини, та їх процесуальних джерел є, на нашу думку, теоретично обґрунтованим, таким, що по-вністю відповідає закону і потребам практики. Наприк-лад, КПК прямо вказує, що при складанні обвинувально-го висновку слідчий зобов'язаний в його описовій частині зазначити обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві; місце, час, способи, мотиви і наслідки зло-чину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано в справі, та відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по суті пред'явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки; наявність обставин, які обтяжують та пом'якшують його покарання (ч. 2 ст. 223 КПК), а у мотивувальній частині обвинувального вироку повинні бути зазначені докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази (ч. 1 ст. 334 КПК).
Найбільш поширеною є така класифікація доказів:
1. Залежно від відношення до обставини, що підлягає
доказуванню:
а) прямі;
б) непрямі.
2. Залежно від обставин, що обтяжують чи пом'якшу-ють відповідальність:
а) обвинувальні;
б) виправдувальні.
3. За джерелом відомостей (за цією обставиною класи-фікуються як докази, так і їх джерела):
а) первинні;
б) похідні.
Прямі докази безпосередньо вказують на обставину, що підлягає доказуванню, або ж на її відсутність.
Наприклад, якщо свідок у своїх показаннях повідомив, що він бачив, як Карпенко І. П. близько 20-ї години 11 січня 2002 р. біля входу в парк ім. Б. Хмельницького вдарив ме-талевим прутом по голові Павлюка Д. В., який від цього удару впав і більше не піднімався, забрав у потерпілого шап-ку, годинник і гаманець, після чого зник, то це буде прямий доказ, бо він безпосередньо вказує на саму злочинну дію, час, місце, спосіб її вчинення, на того, хто вчинив цю дію і на особу потерпілого. Якщо ж при обшуку в квартирі Карпенка І. П. буде знайдено металевий прут, шапку, годинник і гаманець Павлюка Д. В., то ці речові докази будуть непря-мими, бо ще треба за допомогою судової експертизи, пре-д'явлення для впізнання, допитів та інших слідчих дій до-вести, що вони мають відношення до події злочину.
Непрямі (побічні) докази також мають важливе зна-чення, але користуватись ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов'язані, створювали систему доказів, в якій кожний непрямий доказ був би, так би мовити, кільцем нерозривного ланцюга.
Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено саме даною особою, а також на наявність обста-вин, що обтяжують відповідальність.
Виправдувальні ж докази свідчать, що самої події зло-чину не було, або що дана особа до неї не причетна. На-приклад, алібі є прямим виправдувальним доказом.
Первинні докази та їх джерела ще називають першо-джерелом. Це, наприклад, показання свідка-очевидця, ори-гінал документа. Якщо ж свідок дав показання з чужих слів, це -- похідний доказ, причому закон вказує, що якщо показання свідків базуються на повідомленнях інпіих осіб, то ці особи повинні бути допитані. Якщо ж джерело по-відомлених свідком даних невідоме (свідчення за чутка-ми тощо), вони не можуть бути доказом. Те саме стосуєть-ся і показань потерпілих, підозрюваних, обвинувачених. Копія документа є похідним джерелом доказів. Звичай-но, при провадженні в кримінальній справі, як і в будь-якій іншій сфері людського пізнання, треба намагатися користуватися першоджерелами. Але і похідні докази та джерела доказів можуть бути корисними, цінними засо-бами процесуального пізнання, зокрема при перевірці по-вноти і правильності джерела (наприклад, показань свідка-очевидця, потерпілого, обвинуваченого, оригіналу доку-мента).
У процесуальній літературі існують різні погляди щодо класифікації доказів і їх процесуальних джерел. На дум-ку В. Д. Арсеньєва, який обстоює двояке розуміння кримі-нально-процесуальних доказів, джерелом останніх є свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти, докумен-ти, місце знаходження та вилучення речових доказів2. Однак поки доказову інформацію, якою володіють певні особи, не отримано і не закріплено в передбаченій зако-ном формі, доказів, а, відповідно, і їх джерел, не існує.
В. Я. Дорохов і М. К. Треушніков однаково розуміють поняття доказів. Показання свідків, потерпілого, підоз-рюваного, обвинуваченого, висновок експерта, протоколи слідчих та судових дій та інші документи вони називають джерелами фактичних даних. Щодо речових доказів, то такими, на думку В. Я. Дорохова, є протокол огляду пред-мета і сам предмет. Джерелами доказів він вважає осіб, які дають свідчення та висновки. М. К. Треушніков також зазначає: «джерелами доказів є об'єкти матеріально-го світу, які зберігають інформацію про факти. Ними мо-жуть бути люди (сторони, треті особи, свідки, експерти) або речі».
Ф. Н. Фаткуллін дійшов висновку, що під джерелом судових доказів розуміють процесуальну форму, за допо-могою якої фактичні дані вводяться в сферу процесуаль-ного доказування. Безпречно, носій можливих доказів відіграє важливу роль у їх формуванні і в процесі слідчих та судових дій, але все ж не є безпосереднім процесуаль-ним джерелом доказів.
Тому, підсумовуючи, можна зробити висновок, що кла-сифікація доказів та їх джерел у працях вчених і прак-тичних працівників розглядається по-різному.
Згідно з чинним кримінально-процесуального законо-давства джерелами доказів є:
показання свідків, потерпілого, підозрюваного, об-винуваченого;
висновок експерта, речові докази;
протоколи слідчих та судових дій;
протоколи відповідних додатків, що складені упов-новаженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;
інші документи.
Цей перелік міститься у ч. 2 ст. 65 КПК і є вичерпним. Щоб ширше розкрити це питання, дамо коротку характе-ристику джерел доказів, оскільки докладніше розгляда-тимемо їх у темі «Провадження слідчих дій».
Показання свідків.
Показання свідків -- це найбільш поширений вид дже-рел доказів. Це пояснюється тим, що КПК мінімально обмежує коло осіб, що можуть бути допитані як свідки. Як свідка може бути викликано кожну особу, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Свідок може бути допитаний про обставини, що підляга-ють встановленню в даній справі, зокрема про факти, які характеризують особу обвинуваченого, підозрюваного і потерпілого і його взаємовідносини з ними (частини 1 і 2 ст. 68, ч. 1 ст. 167 КПК).
Дізнавач, слідчий, прокурор і суд перед допитом як свідків членів сім'ї, близьких родичів, усиновителів підоз-рюваного, обвинуваченого, підсудного, а також осіб, які своїми показаннями викрили б себе, членів їх сім'ї, зобо-в'язані роз'яснити їм право відмовитись давати показан-ня, про що зазначається в протоколі допиту чи в прото-колі судового засідання.
Щодо неможливості такого допиту захисника слід зазначити, що відповідно до закону кожен адвокат скла-дає адвокатську присягу і згідно з нею йому заборо-няється розголошувати будь-які відомості, які стали йому відомі в зв'язку з виконанням ним обов'язків представника потерпілого, цивільного позивача і цивіль-ного відповідача.
У деяких випадках як свідок може бути допитана осо-ба, яка раніше займала інше процесуальне становище по даній справі.
За певних умов як свідка може бути допитано особу, яка раніше була по цій справі обвинуваченим. Наприк-лад, у разі, якщо в ході дізнання або досудового слідства до відповідальності притягнуто двоє або більше осіб, а потім одну з цих осіб було засуджено або щодо неї з тих чи інших обставин справу було припинено. Таку особу може бути потім допитано по справі як свідка.
Якщо обвинувачений має право відмовитися від дачі показань і не несе кримінальної відповідальності ні за цю відмову, ні за дачу завідомо неправдивих показань, то положення змінюється, як тільки дана особа перестає бути обвинуваченим. Тому якщо в подальшому, під час судово-го розгляду, виникає необхідність допитати колишнього обвинуваченого за конкретними обставинами справи, його буде допитано як свідка на тих самих підставах і в такому порядку, як і всіх інших свідків.
Свідками можуть бути особи як незацікавлені, так і зацікавлені у вирішенні справи, в тому числі родичі й друзі обвинуваченого, особи, які були з ним у неприяз-них стосунках, родичі поте и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.