Здесь можно найти образцы любых учебных материалов, т.е. получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Право власност в Україн. Поняття та форми власност. Обєкти субєкти права власност. Здйснення права власност. Засоби цивльно-правового захисту права власност. Речево-правовий захист прав власност. Зобов'язально-правовий захист права власност.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Правоведение. Добавлен: 29.09.2005. Сдан: 2005. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


81

ЗМІСТ

    Вступ 1-2
    РОЗДІЛ І. Право власності вУкраїні 3-22
    1.1 Поняття та форми власності 3-8
    1.2 Об'єкти і суб'єкти права власності 9-17
    1.3 Здійснення права власності 18-22
    Розділ ІІ. Засоби цивільно-правового захисту права власності 23-75
    2.1 Речево-правовий захист прав власності 23-45
    2.1.1 Загальна характеристика 23-25
    2.1.2 Віндикаційний позов 26-38
    2.1.3 Негаторний позов 39-45
    2.2 Зобов'язально-правовий захист права власності 46-57
    2.3 Інші засоби цивільно-правового захисту прав власності. 58-75
    Висновки 76-77
    Список використаних джерел 78-82

Вступ

Нині в Україні триває процес корінних змін у системі відносин власності, заміни командно-адміністративних засад в управлінні економікою на ринкові методи, які покликані забезпечити власність усіх форм власності і господарювання. Відносини влас-ності -- основна рушійна сила розвитку економіки у будь-якому суспільстві. Від рівня правової урегульованості відносин влас-ності багато в чому залежить успіх ринкових реформ в Україні.

Інститут права власності, складовою частиною якого є також норми про захист права власності, -- центральний інститут у ци-вільному праві, що також перебуває в стадії активного форму-вання. Правові засади нового інституту права власності, започат-ковані Законом України "Про власність", прийнятим 7 лютого 1991 р. Значення цього Закону важко переоцінити, адже його по-ложення стали правовою основою прийняття низки надзвичайно важливих для суспільства законів ринкової орієнтації, зокрема Земельного кодексу України, Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України та законів України "Про приватизацію державного житлового фонду", "Про Приватизацію державного майна".

Норми, що регулюють статику відносин власності в їх пози-тивному стані, звичайно мають визначальне значення в інституті Права власності. Однак, без надійних захисних механізмів, без ефективних засобів захисту прав власників взагалі неможливе функціонування інституту права власності та реальне здійснення власниками належного їм суб'єктивного права власності. Права суб'єктів цивільних правовідносин повинні не лише проголошу-ватися, а й захищатися державою у разі їх порушення. Такою є і вимога Конституції України, яка проголошує принцип захисту прав і свобод громадянина судом (ст. 55).

Проте, як свідчить аналіз правозастосовної практики, ще іс-нує чимало прогалин у регулюванні відносин у сфері захисту Права власності і труднощів у застосуванні чинного законодав-ства при розгляді справ даної категорії судами загальної юрис-дикції та арбітражними судами. Конструктивну роль у підвищен-ні ефективності механізмів захисту права власності має відіграти Юридична цивілістична наука. Забезпечення рівних умов захисту прав усіх власників -- складова частина правових засад права власності в Українській державі. Разом з тим це означає, що такі конститу-ційні положення мають бути враховані в усіх законодавчих та нормативно-правових актах, які тією чи іншою мірою спрямовані на формування системи захисту права власності.

Не менш важливими для формування інституту права влас-ності та захисту прав власників є положення інших розділів Кон-ституції України. Серед них насамперед такі норми: "Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності" (ст. 41); "Право власності є непорушним" (ст. -11), "Примусове відчужен-ня об'єктів права приватної власності може бути ли-ше як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і пов-ного відшкодування їх вартості" або "з наступним повним від-шкодуванням їх вартості... --лише в умовах воєнного чи надзви-чайного стану" (ст. 41); "Конфіскація може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, вста-новлених законом" (ст. 41); виключно законами України визна-чається "правовий режим власності" (ст. 92).

РОЗДІЛ І. Право власності вУкраїні

1.1 Поняття та форми власності

Радикальні економічні і політичні перетворення в суверенних державах мають на меті побудувати нову модель господарської системи. ЇЇ фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб'єктів, їх рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників суспільного виробництва. Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, що передбачають нову систему видів і форм власності, яка відображає плюралізм відносин власності.

В основу законодавчих актів, що регулюють товарно грошові відносини з механізмом вільного ціноутворення при економічній самостійності, рівноправності і конкуренції суб'єктів господарювання, покладено концепції і програми переходу України до ринкової економіки. Законодавчі акти повинні створити рівні правові умови для діяльності товаровиробників незалежно від форм власності, передбачити організаційні форми здійснення ними підприємницької діяльності.

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності в Україні охороняється законом: Держава забезпечує стабільність правовідносин власності.

Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.

Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними. Україна створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту.

Праця громадян є основою створення і примноження їх власності. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Право колективної власності виникає на підставі: добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод. У колективну власність можуть бути передані землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, землі садівницьких товариств - за рішенням загальних зборів цих підприємств, кооперативів, товариств.

До державної власності в Україні належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України. У разі прийняття державним органом, уповноваженим управляти державним майном, рішення про реорганізацію або ліквідацію державного підприємства, трудовий колектив має право вимагати передачі підприємства в оренду або перетворення його в інше підприємство, засноване на колективній власності. Якщо порушено провадження у справі про банкрутство державного підприємства, його трудовий колектив має право вимагати передачі підприємства йому в оренду або перетворення його в інше підприємство, засноване на колективній власності, за умови прийняття на себе боргів підприємства-боржника і згоди кредиторів. Спори, що виникають між державним органом і трудовим колективом, вирішуються державним арбітражним судом. Прибуток, що залишається у державного підприємства після сплати податків та інших платежів у бюджет (чистий прибуток), надходить у розпорядження трудового колективу підприємства. Частина цього прибутку передається у власність членів трудового колективу в порядку і розмірах, визначених законодавчими актами України. Сума прибутку, що належить членові трудового колективу, утворює його вклад. На суму вкладу членові трудового колективу, за його бажанням, може бути видано акції. На вклад (акції) підприємство щороку виплачує проценти (дивіденди). Розмір частини прибутку, що спрямовується на виплату процентів (дивідендів), визначається за погодженням між адміністрацією підприємства і трудовим колективом. За згодою члена трудового колективу його вклад (повністю або частково) може бути спрямовано на спорудження або придбання жилого будинку чи інших об'єктів соціально-культурного призначення. На цю суму вкладу проценти не нараховуються. Член трудового колективу має право одержати свій вклад (вартість акцій) у порядку і строки, що визначаються спільним рішенням адміністрації і трудового колективу. При ліквідації підприємства сума вкладу (вартість акцій) виплачується членам трудового колективу (спадкоємцям) з майна, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами підприємства. Майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління. Державні установи (організації), що перебувають на державному бюджеті і можуть у випадках, передбачених законодавчими актами України, здійснювати господарську діяльність, мають право самостійно розпоряджатися доходами від такої діяльності і майном, придбаним за рахунок цих доходів. Державна установа (організація) відповідає за своїми зобов'язаннями коштами, що є в її розпорядженні. При недостатності у державної установи (організації) коштів відповідальність за її зобов'язаннями несе власник.

Громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для: ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва;

дачного і гаражного будівництва.

Громадяни набувають право власності на земельні ділянки у разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу, дарування та обміну.

Член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно. Наймач жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду та члени його сім'ї мають право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством України. Громадянин, який став власником цього майна, має право розпоряджатися ним на свій розсуд: продавати, обмінювати, здавати в оренду, укладати інші угоди, не заборонені законом.

Майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється Законом «Про власність» і Сімейним кодексом України. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

У власності осіб, що ведуть селянське (фермерське) господарство, може бути майно. Майно цих осіб належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними.

1.2 Об'єкти і суб'єкти права власності

Зрозуміло, що перш ніж дати відповіді, щодо переліку осіб, які мають право на захист власності, необхідно визначити коло суб'єктів права власності або іншими словами -- коло власників. Згідно зі статтями 13, 14, 85, 116, 142 і 143 Конституції України та статтями 2, 3, 9, 1І, 20, 31 Закону України "Про власність" в Україні є приватна, колективна, державна та комунальна форми власності, суб'єктами (власниками) якої відповідно визнаються:
фізичні особи; юридичні особи; Український народ і держава; те-риторіальні громади села, селища, міста.
Поза сумнівом, усі перерелічені суб'єкти права власності як власники мають право на захист їх порушеного права. Однак, за чинним законодавством України, коло осіб, які можуть звертати-ся з вимогами цивільно-правового захисту права власності, фак-тично може бути значно ширше. Наприклад, відповідно до п. 5 ст. 48 Закону України "Про власність" положення щодо захисту права власності поширюються також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління, довічного успадкованого во-лодіння або на іншій підставі, передбаченій законом чи догово-ром. Так чи інакше коло осіб, які можуть захищати право влас-ності, не обмежується власниками.
Щодо об'єкта цивільно-правового захисту права власності, то таким є будь-який об'єкт правовідносин власності, тобто майно чи право на майно, яке може бути у власності того чи іншого власника. За Законом України "Про власність" у власності може бути будь-яке майно. Закон водночас може встановлювати обме-ження щодо складу, кількості і вартості майна, яке може бути у власності громадян (ст. 13 Закону).
Однак набагато складнішою є проблема співвідношення пра-ва власності як елемента правовідносин та права на захист влас-ності.
Так, загальновідомо, що учасники цивільно-правових відно-син мають певні суб'єктивні права та обов'язки. Одним з таких суб'єктивних прав є право власності громадянина (фізичної осо-би), юридичної особи, держави, територіальної громади. В юри-дичній літературі право власності в суб'єктивному значенні ви-значається як закріплені у відповідних нормах права можливості конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном
Гражданское право. -- М., 1998. -- Ч. 1 -- С. 270; Юридичний довід-ник. - К., 1996. -- С. 493.
, як встановлена законом міра дозволеного. Поведінки уповноваженої особи з володіння, користування і нагромадження належним їй майном і т. п. Подібний підхід з редакційними особливостями закладається в основу багатьох інших визначень суб'єктивного права власності. Але майже й усіх його наукових визначеннях немає посилання на належ-ність власникові права на захист, тобто воно, на думку цивілістів, є необхідним елементом суб'єктивного права власності.
Такий підхід до місця права на захист власності не є випадковим, адже в юридичній літературі досить поширена точка зору, згідно з якою право на захист являє собою самостійне суб'єктив-не право, яке реально з'являється у володільця регулятивного цивільного права лише в момент порушення чи оспорювання останнього і реалізується в рамках охоронних цивільних право-відносин, що виникають Елисейкин П. Ф. Правоохранительнне норми: Понятие, виды, структура // Защита субьективных прав и Гражданское судопроизводство. -- Ярославль, ІУ77; Крашенинников Е. А. Структура субьекгивного права и право на защиту // ; Ромовская 3. В. Защита в семейном праве. -- М., 1998. -- С. 280--281.
-
Іниними словами, у даному випадку право на захист повинно реалізуватися не в межах існуючого суб'єктивного цивільного права, наприклад, права власності, а набуває форми самостійних правовідносин.
Разом з тим деякі автори стверджували, що право на захист є складовою частиною того чи іншого суб'єктивного права Советское Гражданское право. -- Харьков, 1983. -- Ч. 1. -- С. 248.
.
На думку В. П. Грибанова, право на захист традиційно розглядалося як елемент (правомочність) будь-якого суб'єктивного цивільного права, але у зв'язку зі значимістю захисту прав громадян та організацій в умовах правової держави право на захист можна розглядати і як самостійне суб'єктивне право, що відповідають загальнотеоретичному поділу суб'єктивних прав на регулятивні та правоохоронні. Фактично автор зайняв позицію прихильників самостійності суб'єктивного права на захист, але не за Юридичними, а за соціально-політичними критеріями в оцінці Прав на захист, що робить його судження недостатньо аргументованими.
П конституційному праві Н. Г. Шукліна пропонує розглядати Право на захист як "матеріальне суб'єктивне право правоохорон-ного характеру, що виникло в момент порушення регулятивного
Так суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктами права власності в Україні можуть бути юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства. Майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державам. Допускається об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств з участю юридичних осіб і громадян інших держав. Громадяни, юридичні особи та Україна можуть мати у власності майно, розташоване на території інших держав.
Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов'язки щодо належного їм на території України майна нарівні з громадянами України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються.
Суб'єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами. Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.
Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України.
Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності. Держава та її адміністративно-територіальні одиниці не відповідають за зобов'язаннями один одного.
Загальнодержавну власність складають: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; національний банк, інші державні банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. У загальнодержавній власності може перебувати також інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами.
Об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також інше майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.
Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об'єктами права виключної власності народу України.
Об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.
Об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці.
Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом. Законодавчими актами України може бути встановлено спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, а також види майна, що не може перебувати у власності громадян.
Об'єктами права власності колективу орендарів є вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом.
У власності колективного підприємства є вироблена продукція, одержані доходи, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. У майні колективного підприємства визначаються вклади його працівників. Розмір вкладу працівника у майні колективного підприємства визначається залежно від його трудової участі в діяльності державного або орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства після його створення. На вклад працівника колективного підприємства нараховуються і виплачуються проценти в розмірі, що визначається трудовим колективом виходячи з результатів господарської діяльності підприємства. Працівникові, який припинив трудові відносини з підприємством, а також спадкоємцям померлого працівника виплачується вартість вкладу.
Об'єктами права власності кооперативу (колгоспу) є будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів; виготовлена ним продукція; доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу (колгоспу), а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. Кожен член кооперативу (колгоспу) має право на частку доходу, одержану на його пай. У майні, що належить кооперативу (колгоспу), визначаються частки членів цього кооперативу (колгоспу). В разі добровільного виходу з кооперативу (колгоспу) громадянин має право на виділення належної йому частки в майні кооперативу (колгоспу) в натурі, грошах або цінних паперах. При ліквідації кооперативу (колгоспу) майно, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між членами кооперативу (колгоспу).
Об'єктом права власності акціонерного товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, не заборонених законом. Держателями акцій можуть бути підприємства, установи, організації, державні органи, працівники даного товариства, а також інші громадяни, якщо інше не передбачено законодавчими актами України або статутом товариства. Державне підприємство за спільним рішенням трудового колективу і уповноваженого на те державного органу може бути перетворено в акціонерне товариство шляхом випуску акцій на всю вартість майна підприємства. Кошти, одержані від продажу акцій, після покриття боргів державного підприємства надходять у відповідний бюджет.
Об'єктами права власності господарського товариства, що є юридичною особою, є грошові та майнові внески його членів, а також майно, набуте внаслідок господарської діяльності, та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. Внесок членів господарського товариства може складатись з основних та оборотних фондів, грошових коштів, цінних паперів. Член господарського товариства має право за загальною згодою передати в рахунок свого внеску право користування належним йому майном або результатами його інтелектуальної праці
Об'єктом права власності господарського об'єднання підприємств і організацій (концерну, асоціації, галузевого, міжгалузевого регіонального об'єднання) є майно, добровільно передане йому підприємствами й організаціями, а також набуте в результаті господарської діяльності та на інших підставах, не заборонених законом. До складу об'єктів права власності господарського об'єднання не входить майно членів цього об'єднання. Власністю господарського об'єднання є також майно створених ним підприємств. Ці підприємства не мають права вийти із кладу об'єднання без його згоди. Об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств та організацій, що входять до його складу, а вони не відповідають за зобов'язаннями об'єднання і один одного, якщо інше не передбачено їх статутами (положеннями) або договором між ними. Майно, яке залишилося після припинення діяльності господарського об'єднання, розподіляється між підприємствами та організаціями, що входили до нього.
Об'єктами права власності громадських об'єднань, у тому числі професійних спілок, благодійних та інших громадських фондів, є майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові кошти, акції, інші цінні папери, жилі будинки, споруди виробничого і невиробничого призначення, обладнання, устаткування, транспортні засоби та інше майно, необхідне для забезпечення діяльності, передбаченої їх статутами (положеннями). Громадські об'єднання можуть мати у власності підприємства відповідно до цілей, зазначених в їх статутах, і в порядку, передбаченому законодавчими актами України. Об'єктами права власності політичних партій та організацій є придбані на законній підставі будинки, споруди, грошові кошти та інше майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій. Законодавчими актами України можуть встановлюватися види майна, яке з міркувань державної або громадської безпеки чи відповідно до міжнародних договорів України не може перебувати у власності громадських об'єднань.
Об'єктами права власності релігійної організації є культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, жилі будинки, грошові кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами і організаціями або передане державою чи придбане на інших підставах, не заборонених законом. На майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів.

1.3 Здійснення права власності

З позицій цивільного права, можна визначти цивільно-правові відносини як майнові та особисті немайнові відносини (врегульовані нормами сучасного цивільного права) між майнове відокремленими, юридичне рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, які виникають, змі-нюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпе-чуються можливістю застосування засобів державного примусу Цивільне право України. -- К., 1999. -- Кн. 1 -- С. 70.
. Трапляються і більш лаконічні визначення поняття цивільних правовідносин, які визначаються як самі суспільні відносини, врегульовані нормою цивільного права Гражданское право. -- Санкт-Петербург, 1996. -- Ч. 1 -- С. 73--74.
. Хоч зазначені визначен-ня редакційне і різняться між собою, але спільним для них є те, що цивільними правовідносинами вважаються саме майнові або особисті відносини, внаслідок врегулювання яких нормами ци-вільного права не виникають якісь особливі і самостійні відноси-ни, Між тим є автори, які цивільні правовідносини розглядають як певні особливі ідеологічні відносини, що існують поряд з реальними майновими відносинами Толстой Ю. К. К теории правоотношений. -- Л., 1959. -- С. 22--31; Граж-ланское право. -- М., 1998. -- Т. 1. -- С. 89.
. З цією позицією важко пого-дитись, оскільки визнання цивільних правовідносин (наприклад, майнового характеру) такими, які складаються з двох самостій-них відносин -- реальних майнових (економічних) та ідеологіч-них, що виникають внаслідок врегулювання нормою права, -- не може пояснити характеру взаємозв'язку між тими ж реальни-ми майновими відносинами та нормою права. Тому надалі у сво-єму дослідженні правовідносин власності ми будемо виходити з того, що вони є єдиними відносинами і стали правовідносинами внаслідок врегулювання нормою права, після чого вони не зни-кають, а лише набувають відповідної юридичної форми.
На відміну від галузі права, яка являє собою самостійну, цілісну і структурно завершену систему правового регулювання однорідних суспільних відносин, правовий інститут є відносно самостійним утворенням, як правило, в межах однієї галузі пра-на, покликаним забезпечити відносно самостійне врегулювання певної галузевої частини відносин Алексеев С. С. Структура советского ірава. - М, 1975. - С. 92-42.
. Панівною в юридичній літе-ратурі є думка про належність інституту права власності до галузі цивільного права Цивільне право України. - К., 1999. - Ч. 1. - С. 300-302.
. Разом з тим іноді інститут права власності вважають комплексним міжгалузевим інститутом, оскільки від-носини власності врегульовані нормами й інших галузей права (конституційним, земельним, пенсійним). На наш погляд, врахо-вуючи, що основна частина відносин власності врегульована нор-мами цивільного права, такою ж має бути його галузева належність.
При цьому в усіх наукових визначеннях інституту права влас-ності радянського і сучасного періодів, в усіх їх інтерпретаціях в основу покладалися певні визначальні положення, які давали можливість формулювати об'єктивне право власності як сукуп-ність правових норм, що закріплюють (встановлюють, регулюють тощо) і охороняють належність матеріальних благ певним особам Советское гражданское право. -- Харьков, 1983. -- Ч. 1. -- С. 254; Юридичний словник-довідник. -- К., 1996. -- С. 493; О. В. Дзера. Розвиток права власносгі громадян в Україні. -- К., 1996. -- С. 7 при здісненні права власності.
У відповідності з чинним законодавством, власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном; має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава безпосередньо не втручається в господарську діяльність суб'єктів права власності. Власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. При здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержувати моральних засад суспільства. У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльність власника може бути обмежено чи припинено, або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.
Власник має право на договірній основі використовувати працю громадян. Власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом.
Власник має право використовувати належне йому майно для підприємницької діяльності. Результати господарського використання майна (виготовлена продукція, одержані доходи) належать власникові цього майна, якщо інше не встановлено законом або договором. Власник засобів виробництва та іншого майна має право створити у встановленому законом порядку підприємство, організацію, що є юридичною особою. Юридична особа здійснює право володіння, користування і розпорядження закріпленим за нею майном власника відповідно до свого статуту (положення).
Власник відповідає за своїми зобов'язаннями всім майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення на вимогу кредиторів. Створена власником юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями всім закріпленим за нею майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення на вимогу кредиторів. Власник не відповідає за зобов'язаннями створених ним юридичних осіб, а вони не відповідають за зобов'язаннями власника, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.
Народ України як єдине джерело державної влади в країні має право шляхом референдуму вирішувати питання щодо правового стану природних об'єктів, їх використання та охорони. Народ України здійснює право власності на об'єкти, вище перелічені, через Верховну Раду України, а також через місцеві Ради народних депутатів. Кожен громадянин України особисто та через громадські організації, трудові колективи, органи територіального громадського самоврядування має право брати участь у розгляді Радами народних депутатів питань, пов'язаних з використанням та охороною природних ресурсів, і вимагати від інших громадян та організацій додержання правил природокористування і екологічної безпеки, а також вимагати накладення заборони на діяльність підприємств, установ, організацій, громадян, що завдають шкоди навколишньому середовищу. Кожен громадянин має право відповідно до законодавства України користуватися природними об'єктами для задоволення власних потреб. Кожен громадянин зобов'язаний всемірно охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як першооснови свого життя і життя суспільства.
Громадяни мають право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої не забороненої законом діяльності. Громадяни мають право передавати належне їм майно у тимчасове користування іншим громадянам, юридичним особам та державі. Громадяни мають право відчужувати належне їм майно. Умови і порядок відчуження національних, культурних та історичних цінностей встановлюється спеціальним законодавством України. Право приватної власності може бути передано у спадщину громадянам, юридичним особам, державі.
Колективний власник самостійно володіє, користується і розпоряджається об'єктами власності, які йому належать. Право колективної власності здійснюють вищі органи управління власника (загальні збори, конференції, з'їзди тощо). Окремі функції по господарському управлінню колективним майном може бути покладено вищими органами управління власника на створювані ними органи.

Розділ ІІ. Засоби цивільно-правового захисту права власності

2.1 Речево-правовий захист прав власності

2.1.1 Загальна характеристика

Кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадяна-ми певні права та обов'язки і намагається створити найсприятливіші умови для їх реалізації. Тому одним з найголовніших за-вдань держави є не лише проголошення, а й захист законних прав громадян. Від створення ефективного механізму захисту со-ціальних, політичних, економічних прав та свобод громадян ба-гато в чому залежить поступальний рух економіки, примноження національного багатства, а врешті -- підвищення матеріального добробуту народу. Отже, цілком виправданим є введення у роз-діл 1 Конституції України положення про те, що "держава забез-печує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарюван-ня". Виступаючи гарантом реалізації законних прав, держава тим самим водночас цією нормою забезпечує виконання громадяна-ми та іншими суб'єктами обов'язків, покладених на них. Оскіль-ки економічні відносини після врегулювання їх нормами права набувають форми правовідносин, то цілком правомірно, що об'-єктом державного захисту виступає саме право власності як юри-дична категорія. І це не випадково, адже-в наступній нормі цієї самої статті Конституції України стверджується, що "усі суб'єкти права власності рівні перед законом". Тобто і в даному випадку йдеться про власність як юридичну категорію.
Тому, захист права власності як правова категорія має багатоаспектне значення. Так, цивільно-правовий захист можна роз-глядати як правовий інститут цивільного, так і цивільно-процесуального права. Коли ж застосовується термін "право на захист", то, як правило, мається на увазі суб'єктивне право особи вимагати від уповноважених органів примусового застосування засобів реагування до порушників цивільних прав. Захист ци-вільних прав у юридичній літературі, в нормативно-правових ак-тах може застосовуватися в значенні певної системи організацій-но-правових заходів, використовуваних у разі порушення цивіль-них прав. Коли ж йдеться про цивільно-правовий захист права Масності, то звичайно не можна не враховувати основоположні засади права власності, яке є первинним, а захист права власнос-ті -- вторинним (похідним) правовим явищем.
Захист цивільних прав (права власності) -- це заходи чи сукуп-ність заходів (способів), що їх застосовують у разі порушення цих прав, або сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, застосовуваних у зв'язку зі здійсненням проти ци-вільних прав порушень і направлених на відновлення або захист майнових інтересів їх володільців Власник і право власності. -- К., 1994. - С. 130; Гражданское право. -- М., 1998. - 4.2. - С. 302.
Ромовская 3. В. Защита в советском семейном праве. -- Львов, 1985. -- С.6-48.
. Проте і в цій позиції є враз-ливе місце, оскільки захист цивільних прав тут проявляється ли-ше у стадії реалізації права та ототожнюється із засобами, спря-мованими на відновлення порушеного права (інтересу).
Поняття "захист права власності" завжди посідало важливе місце в юридичній науці взагалі і в цивілістичній зокрема, адже на захист права власності прямо чи опосередковано спрямовані норми багатьох галузей права (цивільного, кримінального, адміністративного та ін.). При цьому погляди вчених на це поняття виявилися надто неоднорід-ними, що зумовлено відмінністю цивільно-правових засобів за-хисту від інших засобів (кримінально-правових, адміністратив-но-правових тощо), відсутністю однозначності у законодавчому Врегулюванні захисту права власності, наявністю розбіжностей у тлумаченні понять "правовий захист" і "правова охорона" та ін-шими обставинами.
Цивільно-правовому захистові притаманні свої специфічні методи та засоби, які істотно відмінні від існуючих в інших галузях права. Безперечно, цивільне право, як і інші галузі права, має загальноправову мету виховання громадян і юридичних осіб в дусі поваги до власності інших осіб, утримання від порушень прав власників. Ця мета досягається за допомогою спеціальних цивільно-правових методів та засобів.

2.1.2 Віндикаційний позов

Найважливішим цивільно-правовим засобом захисту права власності є віндикація - витребування власником майна з чужого незаконного володіння. Воно здійснюється пред'явленням позову в суд чи арбітраж. Такий позов називається віндикаційним. Отже, віндикаційний позов - це позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законо-давство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою ("титулом").
Титульними володільцями вважаються особи, які володіють майном за цивільно-правовими .договорами (майнового найму, підряду, зберігання, застави та ін,), особи, які володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного управлін-ня або на іншій підставі, передбаченій законом (ст. 48 Закону України "Про власність"). Зрозуміло, що позивач має підтверди-ли своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази (свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний паспорт на автомашину, довіреність на розпорядження майном, поговір тощо). Не є безспірним доказом належності майна юридичній особі на праві власності, на праві повного господарського відання чи праві оперативного управління перебування майна на - балансі, оскільки останній є формою ведення бухгалтерського обліку "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності". -- Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 2 квітня 1994 р. // Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. -- К., 1996. -- № 1. --. 158-164.
, а не правовстановлювальним документом, що безпосередньо засвідчує право власності. Однак факт перебування майна на балансі підприємства (організації) суди можуть розглядати один з доказових засобів з урахуванням правової підстави врахування його на баланс, особливостей майна та інших обставин.
Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна, тобто особа, яка володіє майном позивача без правових підстав. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосеред-ньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, як придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала прав ним розпоряджатися.
Віндикаційний позов має ґрунтуватися не лише на нормах матеріального права. Він повинен відповідати також вимогам процесуального права, зокрема ст. 137 ЦПК України та ст. 5^ АПК України, якими визначаються процесуальні вимоги Д( будь-якого позову. Це дані про: суд, позивача і відповідача; зміст позовних вимог; обґрунтування позовних вимог; докази, що підтверджують позов.
Юридична наука виділяє два основні елементи, що визначають сутність будь-якого позову: предмет і підставу Скворцов О. Ю. Вещнне иски в судебно-арбитражной пракгике. -М., 1998. - С. 22-27.
. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, підставою посилання на належне йому право, юридичні факти що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.
Таким чином, предметом віндикаційного позову є вимога не володіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.
Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому май на з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володінь позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін.). З пози цій процесуального права ці та інші обставини становлять пред мет доказування.
Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є від сутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин щодо спірного майна, що однак не завжди враховується в судовій практиці.
У ст. 32 вищезгаданого Закону України “Про власність” зазначено, що власник має право витребувати своє майно з чужого незаконного володіння. Таким чином, якщо якась річ вибула з володіння власника, останній може витребувати її в особи, що нею володіє. Але витребувати річ він тільки може у незаконного володільця, тобто від такого, який володіє річчю без законних підстав. Підставою може бути, наприклад, договір або адміністративний акт.
Отже, якщо власник передав свою річ у тимчасове користування за договором майнового найму наймачеві, останній не може бути відповідачем по віндикаційному позову, оскільки користується річчю на законній підставі - на підставі укладеного з власником договору майнового найму.
Незаконним володільцем буде особа, що вкрала річ або купила її не у власника ( наприклад, у громадянина, до якого річ перейшла за договором майнового найму, договором схову тощо), оскільки продавець за договором купівлі-продажу не міг передати покупцеві те, чого не мав сам - права власності на продану річ.
За віндикаційним позовом власник може витребувати свою річ у натурі. Тому віндикаційний позов не може бути задоволений, коли у відповідача речі вже немає. Наприклад, коли річ вкрадено і встановлено, хто це зробив, віндикаційний позов може мати місце тоді, коли особа, що вкрала річ, ще володіє нею. Якщо ж річ уже передано невідомо кому або знищено, не можна одержати задоволення й по віндикаційному позову, бо за цим позовом можна вимагати саме майно, що належить власникові.
Коли в особи, що вкрала річ, речі немає, до неї теж можна пред'явити вимоги, про те тут йтиметься не про повернення речі, а про відшкодування заподіяної шкоди. Отже, буде мати місце не віндикаційний позов, а позов зобов'язального характеру - про відшкодування заподіяної шкоди, і суд буде керуватися ст. 1166 ЦК України.
Не може бути витребувана річ і у випадку, коли незаконний її володілець настільки її змінив, що, по суті, вона вже перетворилася на зовсім іншу річ.
Отже, коли речі немає, не можна вимагати її повернення від особи, що нею володіла. Проте виникає запитання - чи завжди власник, дізнавшись, що його річчю незаконно володіє якась особа, має пред'явити саме віндикаційний позов, тобто позов витребування її у натурі з чужого незаконного володіння, чи він може якось інакше захистити свої інтереси?
Коли майно належить кооперативній або громадській організації чи громадянинові, то кожний з цих власників за своїм бажанням може пред'явити або віндикаційний позов, або позов про відшкодування збитків.
Відносно державних організацій вирішення цього питання безпосередньо пов'язано з їхніми правами щодо розпорядження закріпленим за ним майном. Якщо згідно із законом державна організація не може самостійно розпоряджатися майном даного виду, то у разі перебування такого майна у незаконного володільця ( наприклад, у кооперативної організації громадянина ) вона повинна пред'явити саме віндикаційний позов.
Предметом віндикаційного позову може бути витребування індивідуально визначеної речі, що визначається кількістю, мірою, вагою (наприклад, цукор, борошно, картопля тощо, тобто речі, що визначаються родовими ознаками) за умови, що вони якось індивідуалізовані ( наприклад, картопля у мішку, який має штамп, напис тощо). В зв'язку з тим, що власник за віндикаційним позовом може вимагати повернення саме своєї речі, вона мусить бути індивідуально визначеною. Відносно родових речей не можна встановити, чи це саме ті речі, що належали власникові, чи якісь інші.
Власник відповідно до ст. 390 ЦК України має право вимагати не тільки повернення свого майна, а й повернення або відшкодування всіх доходів, які незаконний володілець дістав чи повинен був дістати від користування майном. Причому вирішення питання про те, з якого часу доходи мають бути повернені власникові, залежить від того, чи був володілець добросовісним чи недобросовісним.
Відповідно до ст.. 388 ЦК України, набувач визнається добросовісним, якщо він не знав, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати. Отже, набувач є добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння.
Навпаки, набувач визнається недобросовісним, коли він знав чи повинен був знати, що особа, в якої він набув річ, не мала права її відчужувати, тобто коли знав чи повинен був знати про неправомірність свого володіння (ст. 390 ЦК України). Зрозуміло, що набувач є недобросовісним, якщо річ набута ним злочинним шляхом.
Незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведене протилежне.
Відповідно до ст. 390 ЦК України власник вправі вимагати від недобросовісного володільця повернення або відшкодування доходів, які він здобув або повинен був здобути за весь час володіння; від добросовісного володільця - всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з часу, коли дізнався або повинен був дізнатись про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна Отже, одержане добросовісним набувачем до того, як він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння, належить йому, він стає власником доходів, здобутих під час володіння. Недобросовісний володілець повинен повернути доходи, які він дістав чи повинен був дістати за весь час володіння.
Як зазначено у ст. 390 ЦК України, незаконний володілець повинен повернути чи відшкодувати не тільки доходи, які він одержав, а й ті, які повинен був одержати. Коли незаконний набувач не одержав доходів з власної вини, він несе всі невигідні наслідки цього - мусить повернути доходи, які міг одержати. Наприклад, хтось незаконно володів садом, але не знімав плодів, не одержував доходів. Він нестиме всі невигідні наслідки своєї бездіяльності - повинен відшкодувати втрачені ним доходи, бо у ст. 390 ЦК України законодавець зазначає, що власник має право вимагати повернення або відшкодування доходів, які незаконний володілець "здобув і повинен був здобути".
Відповідно до ст. 390 ЦК України “володілець як добросовісний, так і не добросовісний, у свою чергу, має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних затрат на майно з часу, з якого власникові належать доходи від майна”
Отже, недобросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно за весь час володіння, бо він повинен повернути одержані прибутки за цей проміжок часу. Добросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування необхідних затрат тільки з часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна, бо саме з цього часу власникові належать прибутки з майна.
Аналогічна норма містилася у ст. 59 ЦК УРСР 1922р. Аналізуючи її, деякі радянські юристи (Б.Б. Черепахін, Ю.К. Толстой) справедливо, на нашу думку, відзначали, що коли виходити з буквального смислу ст. 59 (відповідно ст. 390 ЦК України), то в деяких випадках недобросовісний володілець може опинитися у кращому становищі, ніж добросовісний. Зокрема, таке може статися у випадку, коли необхідні витрати на майно перевищують прибутки, які воно дає, або у випадку, коли майно не дає прибутків, але потребує витрат на утримання.
Тому доцільно доповнена ст. 390 ЦК України (як свого часу пропонував Б.Б. Черепахін відносно ст. 59 ЦК УРСР 1922р.) правилом, згідно з яким добросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування необхідних витрат на майно на весь час володіння, коли ці витрати перевищують доходи. Це посилює б виховне значення ЦК України.
Іноді витрати незаконного володільця виходять за межі необхідних витрат по поточному утриманню майна. Незаконний володілець може зробити певні поліпшення у майні, у зв'язку з чим може збільшитись вартість останнього.
Виникає питання, яка ж доля цих поліпшень у майні у випадку витребування його власником від незаконного володільця? Добросовісний володілець, зазначається в ст. 390 ЦК України, має право залишити за собою зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відділені без пошкодження речі. Наприклад, коли він поставив новий мотор на човні замість старого, то при витребуванні у цього човна він може новий мотор забрати собі, замінивши його старим.
Але й може бути й так, що поліпшення у майні не можливо відділити. Наприклад, незаконний володілець зробив капітальний ремонт будинку чи відремонтував якусь іншу річ. Як правило, у цих випадках поліпшення не можуть бути відділені від речі. Яка доля поліпшень такого характеру? Відповідно до ст. 390 ЦК України, “якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі. На яку збільшилася його вартість”.
Таким чином, добросовісний володілець може вимагати відшкодування тільки тих витрат на поліпшення речі, які призвели до збільшення її вартості. Незаконний володілець може витратити багато коштів і зусиль для того, щоб поліпшити ту чи іншу річ і при цьому домогтися мізерного результату. При визначенні розміру відшкодування має враховуватися саме корисний результат, який проявився у збільшенні вартості речі.
Як випливає із змісту ЦК України, право залишити за собою зроблені поліпшення або вимагати відшкодування зроблених на поліпшення затрат (у разі, коли їх не можна відділити) має лише добросовісний володілець.
Добросовісність володіння, набуття майна створюють ще одну важливу перевагу для незаконного володільця речі. Коли від недобросовісного набувача майно може бути витребуване в усіх випадках, то від добросовісного законного набувача - не завжди.
Відповідно до ст. 388 ЦК України, якщо майно за плату придбане добросовісним набувачем у особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати це майно від набувача лише у разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передано власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом поза їхньою волею.
Якщо річ було продано особою, яка її одержала від власника за договором (наприклад, договором схову, майнового найму тощо), добросовісному набувачеві, то від останнього власник не може витребувати свою річ, бо у даному випадку річ вибула як з володіння власника, так і з володіння його контрагента по договору, з їх власної волі. Отже, у цьому випадку право власника на витребування своєї речі з незаконного володіння обмежується в інтересах добросовісного набувача.
Якщо майно набуте безплатно (навіть і добросовісним набувачем) від особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати майно в усіх випадках ( ст. 388 ЦК України). Так, коли власник добровільно, за договором (наприклад, за договором схову) передасть комусь річ, а контрагент за договором замість того, щоб повернути власнику, подарує її іншій особі, власник може витребувати свою річ у даного добросовісного набувача, (незважаючи на те, що річ не була ні загублена, ні вкрадена), оскільки вона була безплатно набута добросовісним набувачем.
Слід звернути увагу на те, що відповідно до ст. 388 ЦК України власник може витребувати своє майно у добросовісного набувача не тільки у випадку, коли воно вкрадене, але взагалі у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння власника або його контрагента по договору “поза його волею”.
Отже, громадянин - власник якогось майна - не може витребувати його з незаконного володіння іншої особи при наявності сукупності трьох умов:
а) набувач має бути добросовісним набувачем - він не повинен знати, що купує майно не у власника;
б) майно має бути придбане набувачем на гроші, тобто повинно бути саме купленим;
в) власник має втратити володіння цим майном з власної волі, а саме, майно має бути передане власником за договором (схову майнового найму) іншій особі, яка б продала його добросовісному набувачеві.
Виникає питання, чому законодавець стає на захист інтересів добросовісного набувача у випадку, коли майно вибуло з володіння власника та його контрагента з їхньої власної волі. Законодавець виходить з тих міркувань, що власник припускає певну необачність, довірившись особі, яка на це не заслуговувала, про що свідчить весь розвиток подій: замість того, щоб повернути власнику одержану від нього за договором річ, особа, продає її комусь, а тому власник повинен нести не вигідні наслідки своєї необачності. Ці міркування, звичайно, відпадають, коли річ вибула з володіння власника та його контрагента поза їхньою волею.
Все зазначене вище повною мірою відноситься до віндикації власності громадян, щодо віндикації державного і громадського майна діють особливі правила.
Відповідно до ч. 2 ст. 388 ЦК України витребування майна з підстав, зазначених у ч. 1 цієї статті, не допускається, якщо майно було продано в порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Отже, коли майно боржника буде передане судовим виконавцем для реалізації торговельній організації і там воно буде придбане тією чи іншою особою, то від останньої майно не може бути витребуване власником на тій підставі, що він загубив це майно або воно було у нього викрадене, а потім потрапило до рук боржника, відносно якого було поставлене судове рішення. Аналогічно вирішується питання у випадку, коли особа набула будинок з прилюдних торгів, проведених для виконання судового рішення.
Відповідно до закону України “Про власність” Українська держава забезпечує в законодавстві громадянам, організаціям та іншим власникам рівні умови захисту права власності.
В цьому законі встановлені загальні засади цієї рівності в питаннях захисту всіх форм власності. В ній, зокрема, передбачається, що коли майно за сплату придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати ( добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача у випадку, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння або викрадено у того чи іншого, або вибуло з володіння іншим шляхом поза їх волею.
Наведене правило (аналогічне за змістом правило міститься в ст. 388 ЦК України) розповсюджується на віндикацію всіх форм власності. Отже, жодна з форм власності не користується правом необмеженої віндикації. Суть цього права була розкрита в ст. 1212 ЦК України. Державне майно, а також майно кооперативних та інших громадських організацій, неправомірно відчужене яким би то не було способом, могло бути витребуване відповідними організаціями від будь якого набувача: “витребування майна власником із чужого незаконного володіння”.
Таким чином, зазначене майно могло бути витребувано від всякого набувача: і недобросовісного і добросовісного. Важливо, щоб набувач був незаконним, а чи знав він (або повинен був знати) про незаконність свого володіння - це немало ніякого значення.
Не мало значення для вирішення питання про віндикацію зазначеного майна і те, яким способом воно вибуло з володіння відповідної організації: чи воно викрадене, чи загублене, чи добровільно за договором передане іншій організації або громадянину, а потім потрапило до рук незаконного набувача.
Так якщо громадянин брав на прокат в державній організації якусь річ, а згодом замість того, щоб повернути, продав її іншому громадянину, то ця річ могла бути витребувана у останнього прокатною організацією.
Віндикація державного майна, крім вищезазначеного, мала ще й таку особливість: до вимог державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння кооперативних, громадських організацій або громадян не застосовувались загальні правила дії позовної давності (ст. 268 ЦК України). Правда, це стосувалося лише державної власності. Щодо віндикації власність кооперативних та громадських організацій, а також власності громадян діяли загальні правила про позовну давність, встановлені гл. 18 ЦК України.
Все це свідчить про те, що вищезгадані форми власності і особливо державна власність користувалися перевагами в питаннях віндикації в порівнянні з особистою власністю.
Законом України "Про власність" ці переваги скасовані. В зв'язку з цим цивільне законодавство України, в тому числі Цивільний Кодекс України, приведені у відповідність із законом України “Про власність”.
Уніфікація правового режиму віндикації майна забезпечує рівноправність і змагальність зазначених форм власності, сприяє їх розвитку.
Аналіз ст. 388 ЦК України свідчить про те, що при наявності певних умов майно може бути витребуване і у добросовісного набувача. Це стосується всякого майна, всіх видів речей (незалежно від форми власності), за виключенням грошей та цінних паперів на пред'явника.
Порядок віндикації грошей та цінних паперів регламентуються ст. 389 ЦК України.
Особливістю віндикації грошей та цінних паперів на пред'явника є те, що вони ні в якому випадку не можуть бути витребувані від добросовісного незаконного набувача.
Так, не можуть бути витребувані гроші та цінні папери на пред'явника від добросовісного набувача на тій підставі, що вони були загублені власником чи вкрадені у нього.
Купив, наприклад, громадянин К. в ощадному банку облігації внутрішньої позики, а згодом з'ясувалося, що ці облігації були раніше вкрадені у якогось громадянина і продані банку. Незважаючи на те, що у даному випадку облігації вибули з володіння власника не з його волі, останній не може витребувати (як це було з усяким іншим майном), оскільки набувач - громадянин К. був добросовісним.
Гроші та цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані у добросовісного набувача навіть тоді, коли вони належали державній чи кооперативній або громадській організації і були незаконно відчужені будь-яким способом. Так, у вищенаведеному прикладі, коли б облігації були викрадені не у громадянина, а в ощадному банку і згодом добросовісно набуті громадянином, вони не можуть бути витребувані у нього на тій підставі, що на державне майно поширювався принцип необмеженої віндикації, оскільки цей принцип, що був закріплений у ст. 146 ЦК УРСР, стосувався всякого майна, за винятком грошей та цінних паперів на пред'явника.
Отже, гроші та цінні папери на пред'явника не можуть бути витребуванні власником від добросовісного набувача.
Від незаконного недобросовісного незаконного набувача гроші, а також цінні папери на пред'явника (як і всяке інше майно) можуть бути витребувані у всіх випадках.
Особливий порядок віндикації грошей та цінних паперів на пред'явника встановлено з метою зміцнення та розвитку цивільного обороту. Кожний його учасник, одержуючи гроші та цінні папери на пред'явника, повинен бути певен, що вони не можуть бути витребувані від нього, що добросовісність їх набуття гарантує його від усяких випадковостей.

2.1.3 Негаторний позов

Порушення прав власника можуть полягати не тільки у позбавленні його володіння річчю. Як відомо, власнику крім права володіння належить ще й право розпорядження річчю. Ці права власника теж можуть бути порушені.

Можливі випадки, коли власник здійснює своє право володіння річчю, але хтось перешкоджає йому користуватися або розпоряджатися нею.

Так, у судовій практиці зустрічаються справи за позовами, які пред'являють власники будинків до осіб, які самовільно зайняли те чи інше нежиле приміщення в їхніх будинках. У цих випадках власник продовжує володіти будинком, але йому перешкоджають користуватися якоюсь частиною будинку, а це може перешкодити власнику здійснити і право розпорядження.
Інший приклад. Судовий виконавець помилково включив в акт опису майна не тільки майно відповідача, а й майно іншого громадянина, наприклад, його сусіда. В результаті неправомірних дій судового виконавця власник помилково описаного майна позбавляється можливості розпоряджатися цим майном, хоча продовжує ним володіти та користуватися (зрозуміло, що йдеться про випадки, коли майно не було при цьому вилучене з володіння власника).
Коли хтось чинить перешкоди власнику у користуванні або розпорядженні річчю, власник може вимагати усунення порушень його права. Це право власника передбачене у ст. 48 Закону України “Про власність”. Відповідно до ст. 48 власник може вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.
У наведених випадках власник може звернутися до суду за позовом про усунення порушень його прав. Цей позов називається негаторним.
Отже, негаторний позов подається у випадках, коли власник має свою річ у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно її використовувати або розпоряджатися нею. Характерною особливістю цього позову, як правило, є відсутність спорів з при-воду належності позивачеві майна на праві власності чи іншому Титулі. Тому, якщо між такими особами виникає спір з приводу належності майна, то у власника, якому чинять перешкоди у ко-ристуванні чи розпорядженні майном та заперечують його на-лежність власникові, може виникнути потреба звернутися до су-ду з двома вимогами: визнати право власності на майно та усу-нути перешкоди у здійсненні щодо нього правомочностей.
Позивачем, тобто суб'єктом даного позову може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ, щодо якої від-повідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем (зобов'язаним суб'єктом) -- лише особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користуватися чи розпоряджатися річчю.
Речево-правовий характер негаторного позову полягає в тому, що цей вид позову може бути поданий лише щодо індивідуаль-Но-визначеного майна, яке є об'єктом права власності як абсо-лютного права, від порушення якого мають утримуватися усі оточуючі особи.
Предметом негаторного позову є сама вимога позивача про усунення тих чи інших перешкод у здійсненні права власності, не поєднаних з позбавленням володіння.
Юридичною підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Крім того, негаторний позов має на меті усунути тривалі порушення зазначених повноважень власника, а не ті, які Мали місце у минулому, що зумовлює те, що на вимоги за нега-торним позовом не поширюються строки позовної давності.
Складним є питання про умови чи підгтани для задоволення негаторного позову. На жаль, ні чинш' ;і;ікоііодавство, ні проект нового ЦК України не дають відповіді па це питання. Не запро-понувала якихось рекомендацій щодо пиріпк'ння цієї проблеми і цивілістична наука, яка зосередила спої зусилля на обгрунтуван-ні підстав цивільно-правової відповідальності за неналежне ви-конання (невиконання) договірних та позадоговірних зобов'я-зань. Відповідно в цивілістичній науці сформульовано доміную-чу теорію про "склад цивільного правопорушення" як підставу цивільно-правової відповідальності, до якого мають входити, як правило, умови про: а) наявність протиправності в діях поруш-ника (бездіяльності); б) наявність збитків чи іншого шкідливого результату; в) наявність причинного зв'язку між протиправними діями (бездіяльністю) та шкідливим результатом; д) вина право-порушника Агарков М. М. Обязательство по советскому гражданскому праву. -- 1940. -- С. 141; Матвеев Г. К. Вина в советском гражданском праве. -- К., 1951. -- С. 7; Иоффе О. С. Ответственность по советскому гражданскому праву. -- Л.„ 1955. -- С.94; Яичков К. К. Система обязательств из причинений вреда в советском праве // Вопросы гражданского права. -- М., 1957. -- С. 172; Красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве. -- М., 1958. -- С. 57; Малеин Н. С. Имущественная ответстнснность в хозяйственннх отношениях. ~ М., 1968. -- С. 22; Гражданское прано: Учебник: В 2 т. / Под ред. Е. А. Суханова. -- М., 1993. -- Т. 1. -- С. 175; Гражданское право: Учебник: / Под ред. Ю. К. Толстого, А, П. Сергеева. -- М., 1996 - Ч. 1. -- С. 490.
. Отже перелічені окремі компоненти у своїй сукуп-ності і становлять відповідно до традиційного цивілістичного підходу склад цивільного правопорушення, при виявленні якого цивільно-правова відповідальність може покладатися на право-порушника. Власне цю позицію відображено в цивільному зако-нодавстві радянського періоду (зокрема, статті 203, 209 і 440 ЦК 1963 р.).
Проте останнім часом традиційна конструкція підстави ци-вільно-правової відповідальності стала об'єктом активної крити-ки. Так, В. В. Вітрянський вважає, що підставою цивільно-право-вої відповідальності (єдиною і загальною) має бути порушення суб'єктивних цивільних прав як майнових, так і особистих немайнових, оскільки цивільно-правова відповідальність являє собою відповідальність одного учасника цивільного обороту пе-ред іншим, відповідальність порушника перед потерпілим, а її спільною метою є відновлення порушеного права на основі принципу відповідності розміру відповідальності розмірові заподіяної шкоди чи збитків Брагинский М. Й., Витрянский В. В. Договорное право. Общие положения. - М., 1997. - С. 569.
.
Оскільки речеві позови насамперед спря-мовані на відновлення порушеного права власності, відшкоду-вання збитків та компенсацію моральної шкоди забезпечують ін-ші позови, зокрема ті, що ґрунтуються на деліктних правовідно-синах. Таким чином, перед судом при розгляді негаторного позову виникне питання про те, які необхідно встановити обставини для його задоволення.
Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користуватися і розпоряджатися майном та факти, які підтверджують дії відповідача у створенні позива-чеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей. Вважаємо, що позивач не зобов'язаний доводити наявність чи відсутність вини в діях порушника права власності. Тобто для задо-волення вимог власника достатньо встановити факт об'єктивно Існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочнос-тей. Такий висновок є правомірним і не суперечить ст. 48 Закону Вкраїни "Про вла и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.