На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Конституцйн засади захисту прав свобод людини та громадянина при проведенн окремих слдчий дй. Юридичн пдстави та змст накладення арешту на кореспонденцю та зняття нформацї з каналв звязку. Проблеми вдосконалення втчизняного законодавства.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Правоведение. Добавлен: 22.04.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


2

План

    Вступ 2
      Розділ і. Сутність та конституційні засади захисту прав і свобод людини та громадянина при проведенні окремих слідчий дій 6
      1.1 Правове визначення особистих прав і свобод людини та громадянина 6
      1.2 Юридичні підстави та зміст накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку 21
      1.2.1 Юридичні гарантії забезпечення особистих прав людини та громадянина при проведенні окремих слідчих дій 21
      1.2.2 Судовий контроль при провадженні слідчих дій 43
      1.2.3 Прокурорський нагляд за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності як гарантія забезпечення прав і свобод людини та громадянина 57
      Розділ ІІ. Проблеми захисту прав громадян на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції при проведенні окремих слідчих дій 65
      2.1 Світовий досвід прослуховування телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції 65
      2.2 Проблеми вдосконалення вітчизняного законодавства щодо гарантій захисту прав громадян на таємницю телефонних розмов, листування, телеграфної та іншої кореспонденції 102
      Висновки 115
      Перелік літератури 121

Вступ

Права і свободи людини - одна з найактуальніших і донині тем, досліджуваних філософами, юристами, політологами. Із древніх часів історія знає періоди, коли за особистістю взагалі заперечувалася яка-небудь наявність домагань до суспільства, держави. У поняття прав людини різні народи й зараз вкладають зовсім неоднаковий зміст. Але саме в їхньому визнанні й забезпеченні з боку держави криється одна з найважливіших умов розвитку суспільства й кожної особистості окремо.

Актуальність проблеми для сучасного українського суспільства підсилюється ще й тим, що в рамках проведення реформи, що почалася у 1991 році, визнані й конституційно закріплені основні права і свободи людини й громадянина відповідно до міжнародно-правових стандартів. Ця обставина поставила перед вітчизняною правовою наукою ряд конкретних завдань. Серед них обґрунтування змісту обсягу й механізму захисту прав людини. До одного з основних і найбільш актуальних відноситься право на недоторканність приватного життя.

В епоху наукового прогресу змінюються аспекти взаємин людини й суспільства. З однієї сторони демократизація суспільних процесів призводить до визнання необхідності розширення свободи особи й посилення її правової охорони, з іншої, розвиток електроніки, створення єдиної багаторівневої системи комп'ютерів, що дозволяє фіксувати різноманітні сторони життя людини, усе більше вторгаючись у сферу його свободи. Ці тенденції повинні знайти адекватне відбиття в сфері діючого права.

Також необхідно відзначити й те, що динамічний розвиток телекомунікаційної інфраструктури суспільства й розробка нових технологічних рішень в області обміну інформацією містить і ряд негативних обставин, серед яких, насамперед, необхідно відзначити використання злочинцями засобів зв'язку при координації дій, плануванні, підготовці й реалізації злочинних задумів.

Таким чином, підвищена увага саме до даного елементу прав громадян на приватне життя - таємницю листування, телефонного зв'язку, телеграфної й іншої кореспонденції - не випадково, оскільки зазначений правовий інститут, з одного боку, у значній мірі пов'язаний з виконанням правоохоронними органами своїх обов'язків, а з іншого боку - містить у собі безліч нерозв'язаних теорією й практикою питань, пов'язаних із забезпеченням і захистом зазначеного конституційного права. Дана обставина актуалізує проблему детальної законодавчої регламентації повноважень суб'єктів, пов'язаних з обмеженням конституційних прав громадян.

У багатьох країнах існують певні обмеження на таємницю листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних і інших повідомлень. Законодавець розвинених країн намагається знайти компроміс між здійсненням даного права й державних інтересів, а також відгородити державні органи від розголошення державної й військової таємниці. Для здійснення контролю за діяльністю спецслужб, як правило, створюється особливий судовий орган, що міг би здійснити контроль за діяльністю органів безпеки, бути гарантом захисту прав і свобод громадян і в той же час забезпечувати таємність, захист державних інтересів.

Конституція України (ст.31) розглядаючи право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції, встановлює лише одну юридичну підставу для його обмеження - судове рішення. Тим самим в Україні проведення оперативно-розшукових заходів також ставиться під судовий контроль.

Однак, незважаючи на те, що Конституція України закріпила пріоритет прав людини, помітно розширила спектр свобод особи, ще багато має бути зроблено як у сфері правотворення, так і у сфері правозастосування для того, щоб можна було говорити про Україну як про правову державу.

Проблема забезпечення прав людини, установлення чіткого механізму їхньої реалізації знаходила своє відбиття в працях багатьох вчених-юристів. Була вироблена така категорія - як гарантії прав людини. Підходи до її розуміння різноманітні - від повного заперечення подібного елемента в праві до детального вивчення, визначення структури, класифікації, обґрунтування як необхідної ознаки будь-якої правової норми.

Мета й завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз існуючого законодавства України та інших країн щодо гарантій забезпечення конституційних прав громадян на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції при проведенні окремих слідчих дій, визначення існуючих проблем та розробка рекомендацій про внесення змін у чинне законодавство, що регламентує вказані права громадян і можливості їхнього обмеження в оперативно-розшуковій діяльності.

Для досягнення зазначеної мети були поставлені наступні завдання:

дослідження загальної характеристики й підстав проведення окремих слідчих дій;

визначення сутності і конституційних засад захисту прав і свобод людини й громадянина;

виявлення проблем захисту прав громадян на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції при проведенні слідчих дій;

аналіз досвіду законодавчого закріплення прослуховування телефонних розмов в інших країнах;

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв'язку з обмеженням уповноваженими органами (суб'єктами оперативно-розшукової діяльності) прав громадян на таємницю листування, телефонних переговорів, телеграфної й іншої кореспонденції при здійсненні оперативно-розшукової діяльності, загальнотеоретичний і законодавчий аспекти такого обмеження.

Предметом дослідження є норми чинного законодавства України, що закріплюють основні права й свободи громадян, що регулюють суспільні відносини в сфері забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної й іншої кореспонденції, а також наукові погляди й пропозиції щодо окремих аспектів забезпечення конституційних прав громадян.

Методологічну основу дослідження поряд із загальнонауковими методами пізнання (аналіз, синтез та ін) склали спеціальні методи: історико-правовий, структурно-функціональний, формально-юридичний, порівняльно-правовий.

При проведенні дослідження використовувалися Конституція України, кримінальне, кримінально-процесуальне й оперативно-розшукове законодавство України й інших країн. Теоретичну основу дослідження склали роботи О.С. Шейфера, М.М. Михеєнко, В.П. Шибко, М. Біденко, В.М. Тертишника, Є.Г. Коваленка, В.Т. Маляренка, О. Медведько, О.М. Бандурки, Л.Ш. Берекашвілі, В.І. Галаган, Ю.М. Грошевого, І. Є. Марочкіна, Н.Ф. Кузнєцової, І.Л. Петрухіна, В.Ф. Погорілко, Г.Б. Романовського, В.С. Семенова, О.Я. Прагнюк, С.В. Єськова, І.М. Козьякова, В.М. Лопатіна, Т.В. Мойсеєвої, Д.Б. Сергеєвої, І.В. Строкова, Т. Устинової, С.І. Чорнооченка, В.Д. Спасовича.

Розділ і. Сутність та конституційні засади захисту прав і свобод людини та громадянина при проведенні окремих слідчий дій

1.1 Правове визначення особистих прав і свобод людини та громадянина

Інститут прав і свобод закріплює свободу народу й кожної людини від сваволі державної влади. Це - серцевина конституційного ладу України.

Адже, конституційний лад кожної країни пов'язується, як правило, з найважливішими інститутами держави і суспільства, статус яких визначає і закріплює її Конституція. Це глави держав - монархи чи президенти, парламенти чи органи правосуддя, політичні партії і громадські організації; це права і свободи людини і громадянина, вибори і референдуми; це влада і власність, демократія і свобода; це політичні, економічні, соціальні і духовні системи суспільства тощо.

Загальновизнаними складовими конституційного ладу є основи державного і суспільного ладу, конституційний статус людини і громадянина, форми прямого народовладдя, організація державної влади і місцевого самоврядування та статус їх органів, територіальний устрій та інші інститути держави і суспільства. Конституційним, офіційним, легітимним вважається той державний лад, який передбачається і закріплюється Конституцією та законами країни, визначає, регулює, закріплює і охороняє переважно основи державного ладу, його основні засади.

Основними принципами державного ладу України відповідно до її Конституції є принципи: суверенності і незалежності держави, демократизму держави, соціального і правового характеру держави, унітарності (єдності, соборності) держави.

Характер держави і суспільства завжди визначався і визначається правовим статусом (правовим становищем) особи, тобто людини і громадянина, в суспільстві і державі.

У статусі особи в кожному суспільстві і в кожній державі відображається її гуманізм, демократизм та інші найістотніші риси. Природно, що конституції більшості країни світу, закріплюючи суспільний і державний лад, прагнуть якнайширше визначити основні права і свободи людини і громадянина, тобто їх статус Погорілко В.Ф., Головченко В.В., Сірий М.І. Права та свободи людини і громадянина в Україні. - К.: Ін Юре, 1997. - С. 3..

Це характерно і для Конституції України. Правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина присвячено ІІ розділ, до того ж цей розділ є одним з найбільших.

Система конституційних прав і свобод в Конституції України закріплена з максимальним урахуванням міжнародно-правових актів, досягнень світової і національної наукової думки і практики конституційного будівництва, а також ментальності українського народу, рівня розвитку нашого суспільства і держави.

Роль особи в суспільстві і державі завжди залежить від характеру суспільних відносин. Особа - не абстрактна категорія, вона формується в певному суспільстві, перебуває в певному зв'язку з ним і державою. Щоб встановити, яке місце посідає особа в суспільстві, необхідно, зокрема, з'ясувати, яке місце посідає вона у виробництві, розподілі благ суспільства, в управлінні суспільними та державними справами.

Розглядаючи питання про особу, відзначають, що людина - це розумна суспільна істота, яка живе в певному соціальному середовищі, є членом сім'ї, представником соціальної групи, нації тощо.

Відносини між громадянином і державою в своїй основі виходять із відносин між особою та суспільством. Ось чому приналежність людини до суспільства є первинною, а до держави - похідною. Якщо поняття особа охоплює як громадян України, так і іноземців, осіб без громадянства, котрі проживають на території держави, то поняття громадянин - осіб, які мають правовий зв'язок з конкретною державою (наприклад, громадянин України, громадянин США). Ось чому не можна змішувати чи ототожнювати поняття людина, особа і громадянин. Держава наділяє правами і свободами не особу, а громадянина. Громадянином держави особа є не тому, що проживає на її території, а тому, що існує постійний зв'язок між особою і державою, внаслідок якого вона володіє всіма правами і свободами, користується захистом держави і має щодо неї обов'язки, що й становить зміст громадянства.

Дія законів поширюється на кожного громадянина України: незалежно від того, де він перебуває - на території України чи за кордоном, він не звільняється від виконання своїх обов'язків, користується захистом і заступництвом держави.

"Всі люди народжуються рівними і вільними в своїй гідності та правах", - проголошує ст.1 Загальної декларації прав людини, прийнятої ООН 10 грудня 1948 р.

Право як загальносоціальне явище - це певні можливості (свободи) учасників соціального життя, які об'єктивно зумовлюються, насамперед, рівнем розвитку суспільства.

Терміни "права", "свободи" і "обов'язки" вживаються досить часто в національному праві різних країн світу, в тому числі й в українському праві. Їм приділяється значна увага як в Конституції України, так і в законодавчих актах майже всіх галузей законодавства: конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного, трудового, сімейного, кримінального тощо.

Важко знайти інший інститут сучасного міжнародного права, де б існувала така кількість договорів, пактів, угод, конвенцій, як щодо прав і свобод людини і громадянина. Десятки міжнародних договорів з гуманітарних питань - переконливий показник нормативної забезпеченості в галузі прав людини. Лише в рамках Міжнародної організації праці (МОП) укладено понад 170 конвенцій, які безпосередньо стосуються прав людини. Якщо до цього додати результати діяльності органів ООН (Генеральна Асамблея, Економічна та Соціальна Ради), її спеціалізованих закладів (ЮНЕСКО, ВООЗ та ін) та органів і установ, що діють відповідно до міжнародних конвенцій (Комітет з питань ліквідації расової дискримінації, Комітет із прав людини, Комітет із проблем ліквідації дискримінації щодо жінок тощо), секретаріату та управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Ради Безпеки ООН, Ради в справах жінки, Комісії міжнародного права, Міжнародного суду, численних міжнародних конференцій з питань прав людини, - то можна переконатися, що права людини в міжнародному праві посідають досить значне місце. Та й механізми реалізації, які використовуються в цій сфері, більше розвинуті, ніж в інших галузях і інститутах міжнародного права Буткевич В. Права людини в Україні // Права людини в Україні. Щорічник. - 1993. - К., 1995. - С. 35..

У нормативних актах і літературі існує досить розмаїта характеристика і класифікація прав та демократичних свобод людини і громадянина. На жаль, і в теорії конституційного права немає єдиного, уніфікованого підходу до визначення цих понять та їх класифікації.

Одні автори стверджують, що основні права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах і які об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути рівними для всіх людей. При цьому права як певні можливості ототожнюються з поняттям "свободи", хоч вживання останнього терміну визнається недоцільним Рабинович П.М. Основи державної теорії права та держави. - К., 1994. - С. 7..

Інші вважають, що такі норми встановлені Законом та гарантовані державою і надають громадянину певні юридичні можливості для набуття матеріальних, соціальних та духовних благ. Такими благами можуть бути праця, освіта, відпочинок, матеріальне забезпечення у старості, при інвалідності тощо Щетинин Б.В. Проблемы теории советского государственного права. - М., 1994. - С. 207-208. .

Треті не розрізняють окремо поняття "права людини" та "права громадянина" і визначають лише останнє, розуміючи під правами громадянина забезпечені законом та владою можливості користуватися свободою вибору та дії, участі у створенні сприятливих умов життя, привласнення соціальних благ та цінностей Явич Л.С. Сущность права. - Л., 1985. - С. 64.. Найчастіше у юридичній літературі права громадянина визначаються як міра та вид можливої поведінки, встановлені й захищені державою. Як і права людини, свободи - це соціальне благо суспільства, головний показник демократизму суспільства і держави, зокрема правової держави і громадянського суспільства.

Права і свободи людини і громадянина закріплені у міжнародному праві у вигляді загальновизнаних стандартів, що містяться у міжнародних угодах та пактах.

Головна вимога забезпечення конституційних прав людини - дотримання принципу, за яким в усіх діях людини та громадянина, незалежно здійснюються вони державними чи приватними установами або посадовими особами, першочергова увага приділяється охороні та захисту інтересів і потреб людини.

Отже, права - це, по-перше, певні свободи людини, тобто її можливості діяти певним чином (або утримуватися від певних вчинків) з тим, щоб забезпечити своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що сформувались. Причому, якщо йдеться про основні права, то це саме ті можливості, без яких людина не може нормально існувати. Ступінь "нормальності" визначається соціальною обґрунтованістю потреб людини, які самі, виступаючи результатом біологічного та соціального розвитку людини, не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежить, насамперед, від можливостей усього суспільства, тобто від рівня його економічного розвитку. І з цього боку права людини є явищем соціальним, "виростають" із самого суспільства.

По-третє, ці можливості за своїми основними показниками повинні бути рівними, однаковими в усіх людей, принаймні, на їхніх початкових позиціях. Лише тоді вони є правовими (від слів правильний, справедливий, праведний тощо). Тому вони не повинні відчужуватись, відбиратись, обмежуватись; їх не можна дарувати.

Отже, основні права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Оскільки такі можливості як за походженням, так і за засобами забезпечення залежать переважно від того, що вироблено, накопичено, досягнуто суспільством, вони є соціально-історичним явищем. Тому, навіть зустрічаючись з виразом "природжені" (природні) права людини, слід мати на увазі, що йдеться саме про соціальну природу цього явища.

Становлення і визнання світовим співтовариством основних прав людини мало тривалу передісторію. Спочатку ідеї про наявність у кожної людини природних і невід'ємних прав, про необхідність їх публічного визнання та державного забезпечення знаходили прояв у законодавчих актах окремих держав. Найвиразніше це зафіксували такі акти, як Білль про права (Англія, 1689), Декларація про незалежність (США, 1776), Декларація прав людини і громадянина (Франція, 1789). Після другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана більшістю розвинених держав і знайшла відображення у Статуті ООН 1945 р., а пізніше - у Міжнародній хартії прав людини, серцевиною якої є згадана вище Загальна декларація прав людини. Крім цієї декларації, до складу Хартії входять також прийняті ООН 1966 р. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, а також Міжнародний пакт про громадянські й політичні права.

Паризька хартія для нової Європи (1990 р) має спеціальний розділ, присвячений правам людини, демократії та верховенству закону. Глави держав і урядів держав-учасниць наради з питань безпеки і співробітництва в Європі визнали, що права людини й основні свободи належать кожній людині від народження, вони невід'ємні і гарантуються законом. Їх додержання і повне здійснення - основа свободи, справедливості і миру, а демократія є найкращою гарантією свободи виявлення своїх поглядів, терпимості щодо всіх груп у суспільстві та рівності можливостей для кожної людини.

Різні країни прийшли до визнання основних прав людини по-різному: через тривалу, часом дуже гостру боротьбу між різними соціальними силами, класами, групами, політичними партіями, через зміну, усунення диктаторських, тоталітарних, імперських режимів і структур. У багатьох країнах (зокрема, в СРСР, до складу якого входила Україна) навіть після прийняття Загальної декларації прав людини нерідко порушувались права людини, причому саме з боку держави. Наприклад, ст.62 Кримінального Кодексу УРСР передбачала покарання за "антирадянську агітацію і пропаганду", а стаття 187-1 - за поширення свідомо неправдивих вигадок, що порочать державу та суспільний лад. Ці норми закону суперечили такому праву людини, як свобода слова. Однак вони послужили підставою для кримінального покарання багатьох "дисидентів", які виступали проти тоталітарного командно-адміністративного режиму, що існував протягом кількох десятиліть в Україні. І лише у 1989 р. Президія Верховної Ради УРСР своїм указом скасувала дію цих статей, а ще через два роки було прийнято закон "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", який визнав реабілітованими громадян, засуджених за вчинення дій, що кваліфікувалися за наведеними статтями Кримінального Кодексу.

У наш час міжнародне визнання й забезпечення основних прав людини стає все інтенсивнішим. Майже на всіх континентах Землі прийнято регіональні міжнародні акти щодо прав людини. Це, наприклад, прийняті Організацією Американських держав Американська декларація прав і обов'язків людини, Організацією Африканської Єдності - Африканська хартія прав людини і народів.

Найактивніше цей процес відбувався в Європі, народи якої зазнали найбільших втрат від порушень прав людини та прав націй, народів з боку тоталітарних держав. Так, 1950 р. в Римі ряд країн прийняли Європейську Конвенцію про захист прав людини і основних свобод. Низку важливих положень щодо забезпечення прав людини було закріплено в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 р., а також у наступних документах, що приймалися пізніше державами-учасницями НБСЄ, зокрема, у Паризькій хартії для Нової Європи (1990).

Забезпечення і захист основних прав людини полегшується сьогодні тим, що Пакт про громадянські та політичні права підписали майже 100 держав, у тому числі Україна.

У своїй основі право громадянина є завжди правом на те, що потрібно людині, на що вона претендує або те, що закон їй надає, чим закон її забезпечує, що служить інтересам людини, задоволенню її потреб, що визначається як соціальне благо, соціальна цінність. Тому право громадянина є за своєю сутністю правом на певне соціальне благо, певну соціальну цінність. Ці соціальні цінності досить різнобічні, вони складаються із потреб та інтересів людини правового, політичного, економічного, культурного, соціального та іншого характеру.

Права і свободи людини певною мірою позанаціональні і позатериторіальні; як загальнолюдська цінність, незалежна від націй, ідеологій, релігій, вони давно стали об'єктом міжнародно-правового регулювання.

Найважливіші права і свободи людини і громадянина, їх гарантії та основні обов'язки передбачаються і закріплюються конституціями, у зв'язку з чим ці права і свободи називають конституційними Нова Конституція України. Текст Основного Закону. Огляд і коментарі / Авт. огляду та коментарів Погорілко В.Ф. - К.: Наукова думка, 1996. - С. 82. .

Отже, під конституційними правами й свободами слід розуміти найбільш важливі права й свободи людини й громадянина, що розкривають природний стан свободи й одержують вищий юридичний захист.

Притаманна конституційним правам, свободам та обов'язкам громадян внутрішня єдність та соціальна обумовленість за наявністю різниці у конкретному змісті дає змогу характеризувати їх як систему. Права та свободи людини і громадянина - це забезпечені Конституцією та іншими законами України можливості мати, володіти, користуватися та розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки у межах закону. Права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, як вказано у ст.22, не є вичерпними, вони не можуть бути скасовані. Це означає, що коло прав та свобод людини може бути розширене при прийнятті нових законів, але не допускається звуження їх змісту і обсягу. Це нова і дуже важлива конституційна гарантія.

Відповідно до принципу повної рівноправності конституційні права й свободи громадян України надано всім громадянам незалежно від їхньої статі, національності, раси тощо. Вони забезпечуються суспільством і закріплюються Конституцією України юридичними, матеріальними, політичними й організаційними гарантіями. Конституційні гарантії прав і свобод громадян України - це передбачені Конституцією умови й засоби, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод громадян України.

Конституція України піднесла права і свободи людини і громадянина на якісно вищий рівень. Всі права людини однаково необхідні для розвитку особистості, а тому будь-які спроби їхнього ранжування є неприпустимим. Таким чином, однією з головних рис Конституції України є відмова від характерного для соціалістичної теорії принципу пріоритету державних інтересів над інтересами особистості. Такий підхід повністю відповідає сучасній міжнародній практиці.

Положення Конституції України про права і свободи людини та громадянина повністю узгоджуються з відповідними положеннями ратифікованих Україною міжнародних правових актів - Загальної Декларації прав людини (1948 р), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966р), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р), Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р), Європейської конвенції з прав людини (1950 р) та інших договорів з прав людини Ради Європи.

У Конституції значно посилені гарантії реалізації та захисту прав людини. Зафіксована ціла низка як традиційних, так і нових прав і свобод, починаючи з права на відшкодування за рахунок держави чи місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної їхніми незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. Цікавим є положення про те, що "особа не несе відповідальності за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів" (ст.63).

Особливе значення має можливість судового захисту прав і свобод. Згідно зі ст.55 судовому захисту підлягають усі без винятку права і свободи, на відміну від радянських часів, коли судовий захист фактично був вибірковий: чимало скарг громадян на ущемлення їхніх прав взагалі виключалося із судової юрисдикції.

У статті 29 Конституції закріплено суб'єктивне право кожної людини на свободу та особисту недоторканість. Це, однак, не означає, що людина може поводитись як заманеться, незалежно від чужої волі, без примусу. Таке розуміння свободи не відповідає обов'язку особи додержуватись Конституції, поважати права і свободи, честь і гідність інших осіб.

Свідомість поведінки людини багато в чому залежить від суспільного життя, середовища, в якому вона перебуває, допустимою є свобода вибору варіанту поведінки. Але Конституція надає людині свободу таким чином, щоб ця свобода не могла бути використана проти інтересів суспільства, держави та інших громадян.

Питання класифікації та юридичного розуміння прав і свобод з давніх часів були предметом наукової думки. Досить згадати про класифікацію прав особи у Мілля або Дюгі, Есмена або Орну, Тарановського або Ковалевського. Розробці теоретичних питань прав та свобод людини значну увагу приділяв Михайло Драгоманов. Розглядаючи основні права та свободи людини як загальнолюдську цінність, Драгоманов вважав за необхідне надання національної форми цим цінностям, що дало б змогу враховувати національні особливості і найбільш повно та гармонійно втілити їх у життя Драгоманов М.П. Турки внутренние и внешние // Вибране. - К., 1991. - С., 237; Драгоманов М.П. Чудацькі думки // Вибране. - К., 1991. - С. 469.. Нові правові школи змінили акценти та пріоритети у тому, що відноситься до систематики прав та свобод людини, але принципових рішень не принесли. Виняток становить лише те, що пов'язано з так званим прайвесі, тобто подальшого відходу держави від втручання у особисте (приватне) життя людини.

При відсутності суперечностей у концептуальній побудові прав людини та особи, загальновизнаним є несприйняття державного контролю, який виходить за суворо окреслені межі. Відхиляється також державна опіка над людиною, за якою в умовах тоталітарних режимів пильно стежать, яку підслуховують, дисциплінують, на щось націлюють, попереджають тощо.

В зарубіжній літературі та міжнародно-правових актах існують різні підходи щодо класифікації основних прав і свобод людини та громадянина. Одні автори встановлюють групу соціально-економічних прав; політичні права та демократичні свободи; рівні права громадян; особисті права і свободи. Інші диференціювали систему прав та демократичних свобод на соціально-економічні, політичні права та особисті свободи Уманский Я.Н. Советское государственное право. - М., 1970. - С. 159..

Треті всі права та свободи розподіляли на чотири групи: соціально-економічні права і свободи; політичні права і свободи; особисті свободи громадян; рівність прав громадян Мазохина А.Г. Свобода личности и основные права граждан. - М., 1965. - С. 132..

Пропонувався розподіл прав громадянина:

1) як трудівника;

2) як громадсько-політичного діяча;

3) як особи Воеводин Л.Д. Государственное право зарубежных социалистических стран. - М., 1972. - С. 249..

Наближеною до сучасних проблем уявляється класифікація прав людини, зроблена Українським центром прав людини у своєму звіті про стан справ у галузі прав людини в Україні. Діяльність по забезпеченню основних прав і свобод людини в Україні тут охарактеризована за такими напрямками: політичні права і свободи; соціально-економічні права; міжнаціональні відносини; свобода слова; права дитини; політичні партії та громадські організації Права людини в Україні: Щорічник. 1993. - К., 1995. - С. 77-85..

У навчально-методичній літературі залежно від виду суб'єктів цих можливостей запропоновано розрізняти права людини, права нації, права людства. Основні права людини класифікуються насамперед за сферою суспільних відносин та характером потреб людини або цінностей, що виступають їх об'єктом Рабінович П.М. Права людини та їх юридичне забезпечення. - К., 1992. - С. 5. .

З урахуванням міжнародно-правових актів та стандартів, загальнолюдських вимірів та цінностей й побудовано розділ II Конституції України "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", закріплена нова концепція прав людини. Конституція України рішуче відходить від патерналістичного розуміння прав, згідно з якими свої права людина отримує від держави.

Як це випливає із змісту Конституції України, основні права та свободи людини і громадянина доцільно класифікувати за такими ознаками: громадянські; політичні; економічні; соціальні; культурні права і свободи.

Це основні конституційні права громадянина. Вони конкретизуються, деталізуються у законодавчих актах, якими встановлюються засоби захисту таких прав. Конституційне право громадянина у той же час є інститутом відповідної галузі права і саме в останній воно знаходить розгорнуту конкретизацію, доповнення, необхідні для повної реалізації основного права у житті людини.

Зміст конституційних обов'язків складають загальні вимоги суспільства та держави до людини і громадянина у сфері соціальної дійсності. З цього приводу висловлюються різні точки зору. Скажімо Л.Д. Воєводін визначав конституційний обов'язок як закріплену в конституції потребу (необхідність), що приписує кожному громадянину певний вид та міру поведінки і відповідальність за неналежну реалізацію цього положення Воеводин Л.Д. Конституционные права и обязанности советских граждан. - М., 1968. - С. 35. .

Н.І. Матузов розглядав поняття "обов'язки" в межах соціальної відповідальності особи перед суспільством Матузов Н.И. Личность. Право. Демократия. Теоретические проблемы субъективного права. - Саратов, 1972. - С. 275. .

Н.В. Вітрук поняття та зміст конституційних обов'язків пов'язував з їх соціально-правовою природою, у взаємодії моральних і правових факторів Витрук Н.В. Социальное содержание конституционных и иных прав и обязанностей советских граждан: Доклады по вопросам конкретной экономики и права. - Томск, 1963. - С. 35..

В.А. Масленніков розглядає конституційні обов'язки як мінімум вимог суспільства до особи, елементарні домагання потрібної (бажаної) поведінки, виконання яких абсолютно необхідне для нормального функціонування суспільства Масленников В.А. Конституционные обязанности граждан. - М., 1970. - С. 20. .

Хоча вимоги певної поведінки людини та громадянина сформульовані переважно у загальній формі, дещо абстрактно, проте їх імперативний характер не викликає сумнівів. Ця особливість конституційних обов'язків громадянина пояснюється тією обставиною, що держава при виборі засобу впливу на поведінку людини і громадянина поряд з правовими заборонами та дозволами використовує і такий, як постановка певної цілі або завдання.

Конституція України, ґрунтуючись на засадах Міжнародної хартії прав людини, встановлює права людини та громадянина як завдання, до виконання якого мають прагнути суспільство, держава з тим, щоб кожна людина і кожний державний орган завжди намагалися шляхом освіти та роз'яснення сприяти поважанню прав і свобод людини і забезпеченню шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів інших держав, так і серед народів, що перебувають під юрисдикцією України.

Пріоритетним видом прав і свобод людини і громадянина є громадянські, або особисті, права. Ці права вважаються природними, тобто такими, що їх має або повинна мати кожна людина незалежно від громадянства з часу народження чи від початку життя.

Особисті права громадян України - це встановлені й гарантовані Конституцією і законами України права громадян, які характеризують правове становище особи в суспільстві і безпосередньо пов'язані з особою людини, задоволенням її особистих інтересів.

Громадянські (особисті) права і свободи людини та громадянина становлять основу правового статусу; їх закріплено в найбільшій кількості статей Конституції України. До них належать такі права: на життя; на повагу до гідності; свободу і особисту недоторканість; недоторканість житла; таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; захист особистого і сімейного життя; свободу пересування й вільного вибору місця проживання; право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також на свободу світогляду і віросповідання (статті 27 - 35).

Перелічені громадянські права і свободи в науці конституційного права мають певні особливості:

по суті вони є невід'ємними, природними правами людини, тобто кожного і не пов'язані безпосередньо з належністю до громадянства країни;

вони включають права на охорону гідності особи, що покладає відповідні обов'язки на державу та інших громадян і передбачає певну етику й законність поведінки державних службовців, їх уважне, чуйне ставлення до людей, що відповідає правовим приписам, а також вимоги до членів суспільства не порушувати права та свободи інших;

особливо значущими і найвразливішими є права на недоторканість особи, житла, приватного життя, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Вони належать до предмета ведення органів внутрішніх справ і тому заслуговують на пильну увагу.

Недоторканість особи як особиста свобода означає, що ніхто не вправі насильно обмежити свободу людини, розпоряджатися в рамках закону своїми діями й вчинками, користуватися свободою пересування. Ніхто не може бути підданий арешту, взятий під варту й утримуватися під вартою інакше як на підставі судового рішення. Підстави до арешту регламентовані кримінально-процесуальним й іншим законодавством, що передбачає розгорнуту систему гарантій від безпідставного арешту.

Важливу частину життя людини складає й сфера її комунікативних зв'язків, спілкування та обміну інформацією. Ця сфера також знаходиться під захистом загального права на свободу та особисту недоторканність, а в тій частині, в якій обмін інформацією здійснюється за допомогою засобів зв'язку, має і спеціальну конституційну гарантію у формі таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31). В умовах постійного розвитку засобів зв'язку ця норма поширюється на будь-які його види, в тому числі на електронну пошту, кореспонденцію, надіслану факсом, тощо. Конституційний обов'язок зберігати зазначену таємницю в рівній мірі мають виконувати як державні установи зв'язку, так і громадські організації та приватні підприємства, що працюють в сфері інформаційної комунікації.

Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції в профілактичних цілях, в цілях проведення оперативно-розшукових дій є неприпустимим.

1.2 Юридичні підстави та зміст накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв'язку

1.2.1 Юридичні гарантії забезпечення особистих прав людини та громадянина при проведенні окремих слідчих дій

Гарантування прав і свобод людини - це свого роду зовнішній механізм обмеження влади, яка завжди намагається до саморозширення й посилення своєї присутності в усіх сферах людського життя Годованець В. Ф. Конституційне право України: Конспект лекцій. - К.: МАУП, 2001. С. 85..

Юридичні гарантії - це норми права, які передбачають у своїй сукупності правовий механізм, покликаний сприяти реалізації законів. Якісна характеристика юридичних гарантій передбачає оцінку всієї діючої системи права в цілому з точки зору повноти охоплення правовим інструментарієм усіх найбільш важливих взаємовідносин державних органів та громадян, а також громадян між собою Малеин Н.С. Повышение роли закона в охране личных и имущественных прав граждан // Сов. гос. и право. - 1974. - №6. - С. 41-48. .

Юридичні гарантії є специфічним правовим засобом забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав людини та громадянина; першочергового значення вони набувають при практичній реалізації суб'єктивних прав громадянина.

Серед науковців та юристів-практиків іноді існує дещо звужений підхід до розуміння і вирішення проблеми юридичних гарантій прав людини. Під такими гарантіями, як правило, розуміються лише правові засоби їх охорони, що надто звужує дані поняття. Їх система включає не тільки засоби, що спрямовані на охорону прав людини, а й засоби, за допомогою яких безпосередньо забезпечується їх реалізація на основі закону.

До юридичних засобів реалізації прав відносяться закріплені нормами межі прав та засоби конкретизації, в тому числі шляхом конкретизації свобод та обов'язків громадянина; юридичні факти, з якими пов'язана їх реалізація; процесуальні форми здійснення прав; засоби примусу та стимулювання (заохочення) правомірної реалізації прав і свобод.

Гарантії конституційних прав і свобод людини закріплені Конституцією України, до них належать права на судовий захист, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, знання кожним своїх прав і обов'язків, правову допомогу, а також неприпустимість обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Так, наприклад, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфної та іншої кореспонденції означає, що службові особи не вправі розголошувати відомості, що містяться в поштовій і телеграфній кореспонденціях та в телефонних переговорах осіб. Конституція сприйняла положення статті 12 Загальної декларації прав людини, яка проголосила, що ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на таємницю його кореспонденції. В ній конкретизовано основні форми кореспонденції: телеграфна, листування, телефонні розмови та інша кореспонденція. Тобто, усі види поштово-телеграфних відправлень (листи, посилки, бандеролі) є недоторканними. Під визначення “інша кореспонденція” може бути віднесена, наприклад, електронна пошта. Таємниця кореспонденції належить до особистих таємниць людини. На сьогодні вказана гарантія передбачена чинним законодавством. Зокрема, частина друга ст.141 Кримінально-процесуального кодексу вказує, що особисте життя громадян, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень охороняються законом. У ч.3 цієї статті конкретизується, що обшук, виїмка, огляд приміщення у громадян, накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах можуть провадитись тільки на підставах і в порядку, встановлених цим Кодексом. Відкривати поштову кореспонденцію, знайомитись з особистим листуванням громадян вправі тільки відповідні органи для розкриття злочину або виявлення злочинця. Причому такі дії допускаються тільки за ухвалою суду. Особи, що проводять слідчі дії зобов'язані також зберігати таємницю особистого життя осіб, що беруть участь у слідстві, зокрема, під час обшуку або виїмки, як передбачено у ст.185 того ж кодексу, слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні. З метою запобігання розголошенню у судовому розгляді справи відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, та у разі коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, ст.20 Кримінально-процесуального кодексу передбачає можливість проведення закритого судового розгляду.

Після проголошення незалежності України, яка розпочала шлях разбудови правової держави та, зокрема, після прийняття Конституції України, яка проголосила Україну демократичною державою, нарешті, почали приділяти більшу увагу питанню про гарантування та захист конституційних прав людини.

Отже, було прийнято Постанову Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” № 9 від 01.11. 1996р., в якій зазначається, що Конституцією України кожній людині гарантовано право звернутись до суду для захисту своїх конституційних прав і свобод. Конституція має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Це зобов'язує суди при розгляді конкретних справ керуватись насамперед нормами Конституції України.

Так, відповідно до ст.8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя.

Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ (п.1).

Оскільки Конституція України, як зазначено в ст.8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй (п.2).

Також у Постанові зазначається, що гарантовані статтями 30 і 31 Конституції недоторканність житла і таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції є невід'ємним правом особи. Дозвіл на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, на накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах та на зняття інформації з каналів зв'язку надається тільки судом. За результатами розгляду матеріалів про надання такого дозволу, який здійснюється судом з додержанням таємниці слідства, ухвалюється процесуальне рішення (п.22).

В свою чергу, за порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер ч.1 ст.163 Кримінального кодексу України передбачається штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеженням волі до трьох років. Ті самі дії, вчинені щодо державних чи громадських діячів або вчинені службовою особою, або з використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації, - караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років (ч.2 ст.163 КК).

Конституція України створює широку юридичну основу для активізації діяльності по забезпеченню юридичних гарантій прав людини та громадянина.

Важливим напрямком розвитку та вдосконалення юридичних гарантій прав громадянина є встановлення збалансованості правових засобів у забезпеченні правомірної реалізації прав та свобод, а також посилення їх зв'язків із засобами охорони прав, їх поступовий розвиток. Іншими словами, закономірність посилення узгодженості та урівноваженості розвитку юридичних гарантій охоплює не тільки всю їх систему, але й складові її підсистеми засобів реалізації та охорони прав людини та громадянина.

Конституція України є гарантом прав громадянина, оскільки вона гарантує кожній людині широке коло політичних, соціальних та економічних прав і свобод. До юридичних гарантій прав та свобод людини і громадянина відносяться насамперед норми-принципи Конституції та інших законів, які містять гарантії або є гарантіями. Серед них важливу роль відіграють і процесуальні норми.

До юридичних гарантій слід віднести також юридичні обов'язки та юридичну відповідальність. Під юридичною відповідальністю розуміється встановлений законодавством і забезпечений державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати (понести) позбавлення певних благ, цінностей, які йому належать (позбавлення волі або обмеження у правах, позбавлення прав на майно шляхом його конфіскації, стягнення штрафів та ін). Тобто це форма впливу на порушників, реакція держави на порушення правових норм, прав та свобод людини.

Правові обмеження як елемент (наслідок) юридичної відповідальності можна розглядати і як самостійний та ефективний засіб правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Адже шляхом застосування спеціальних нормативно-правових обмежень створюються умови, які спонукають конкретних осіб до неухильного виконання конституційних обов'язків. Крім того, виконання юридичних обов'язків може забезпечуватись шляхом заохочення, матеріального стимулювання тощо.

Таким чином, можна відзначити, що юридичні гарантії складаються з різноманітних правових та організаційних механізмів (процедур), завдяки яким забезпечується соціально-правова захищеність особи, прав та свобод людини і громадянина.

Переважна більшість конституційних норм про основні права та свободи людини і громадянина діють через систему галузевого законодавства, через закони, прийняті на основі Конституції. Під час конкретизації права відбувається перехід конституційної норми на менший рівень абстрактності, на інший логічний рівень. Внаслідок цього формується відносно нове, більш конкретне правило поведінки, яке відноситься до конституційної норми так, як конкретне відноситься до загального Погорілко В.Ф., Головченко В.В., Сірий М.І. Права та свободи людини і громадянина в Україні. - К.: Ін Юре, 1997. - С. 41..

Закони, що приймаються з метою конкретизації конституційних прав і свобод не можуть обмежувати останні у їх змісті, а мають перебувати у повній відповідності зі змістом конституційних прав та свобод, методологічними принципами та цілями, відповідати міжнародно-правовим стандартам та інтересам суверенної України як держави правової і демократичної. Застосування та дія конкретного закону є одночасно застосуванням (реалізацією) тієї конституційної норми, для реалізації якої прийнято цей закон. Тому порушення політичних, соціальних або економічних прав, закріплених у конкретному законі, є одночасно порушенням того конституційного права, яке ним конкретизоване. Людина і кожний громадянин мають бути впевнені у тому, що будь-яка конституційна норма, яка гарантує його права та свободи, діє безпосередньо і прямо, а конкретні закони сприймаються ним лише як додаткові засоби реалізації конституційної норми.

Законодавче забезпечення прав та свобод громадян включає відповідно і вдосконалення процесуального порядку реалізації конституційних прав, свобод та обов'язків, що конкретизуються у відповідних нормативно-правових актах. Скажімо, ст.48 Конституції закріплює право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Ці загальні положення мають бути конкретизовані у спеціальних законах, у яких мають бути закріплені ефективні юридичні права на достатній життєвий рівень, встановлені критерії та показники, за якими життєвий рівень людини може бути визнаний достатнім. Ще складніше стоїть питання юридичного забезпечення права на працю, освіту, відпочинок, житло, соціальний захист. Один із шляхів вирішення даної проблеми полягає не тільки у прийнятті відповідних законів, але й у розбудові економіки, у підвищенні життєвого рівня людей.

Державні органи, громадські організації, посадові особи у межах, встановлених законом, мають займатися виявленням фактів порушень прав та свобод людини, вживати заходів до захисту порушених прав та свобод, усунення цих порушень, застосовувати в межах своєї компетенції засоби впливу до винних або притягати їх до відповідальності. Причому нині дуже актуальним є питання попередження зловживань службовим положенням посадовими особами, обмеження свавілля чиновників. Існуючий порядок розгляду скарг на незаконні дії посадових осіб не завжди забезпечує об'єктивне вирішення звернень громадян.

Конституція гарантує широке коло процесуальних прав і свобод конкретної людини. Особливо це стосується тих прав людини та громадянина, реалізація яких пов'язана з обмеженням свободи, з інтересами людини, її близьких та родичів.

Отже, Конституція України є важливим кроком до демократизації відносин між громадянином і державою, вони передбачають суттєві юридичні гарантії прав людини та громадянина. Конституція є також істотною правовою основою для більш ефективного використання громадянами судової форми захисту своїх прав і свобод.

Головне полягає у тому, щоб Конституція стала основним законом прямої дії, щоб створені нею юридичні передумови справді відбулися, а гарантований нею демократичний порядок захисту прав та свобод не зазнав вихолощення у повсякденному житті.

Організаційна діяльність компетентних державних органів та громадських організацій по забезпеченню реалізації вимог правових норм входить до складу юридичних гарантій прав і свобод людини та громадянина; має спеціальну організаційну діяльність державних органів та громадських організацій, спрямовану на максимально повне забезпечення і реалізацію загальних та спеціальних гарантій прав і свобод людини та громадянина.

Навіть за наявності прогресивної і добре відлагодженої правової системи, системи прав і свобод людини реалізації їх може і не відбутися, якщо державними органами, посадовими особами та громадськими організаціями не здійснюватиметься спеціальна організаційна робота по забезпеченню прав та свобод людини і громадянина. Це загальна умова реальності прав та свобод людини і громадянина, всієї системи їх гарантій.

Розвиток юридичних гарантій реалізації прав людини та громадянина поєднується з аналогічним процесом у галузі юридичних гарантій охорони їх прав та свобод. Звідси актуалізується проблема посилення зв'язків і узгодженості різноманітних правових засобів та вдосконалення всіх видів юридичних гарантій охорони прав людини.

Конституцією України передбачено і закріплено значний комплекс гарантій прав і свобод людини і громадянина.

Умовно їх можна поділити на дві основні групи:

1) загальні гарантії, які стосуються всіх або більшості прав і свобод, і 2) спеціальні гарантії, які стосуються окремих прав і свобод або їх груп.

В свою чергу, серед загальних гарантій можна розрізняти політичні, економічні, соціальні, духовні (культурні) і власне правові (юридичні) та організаційні гарантії.

Політичними, економічними, соціальними і духовними (культурними) гарантіями є відповідні суспільні системи - політична, економічна, соціальна, культурна (духовна), - які склались і функціонують у нашому суспільстві. Наприклад, економічними гарантіями прав і свобод є існуюча система форм власності і ринкових відносин, духовними гарантіями - існуюча система освіти, науки, культури тощо.

Юридичними гарантіями прав і свобод особи є насамперед певні принципи правового статусу особи, передбачені і закріплені Конституцією, процесуальні гарантії (норми), юридичні обов'язки, а також юридична відповідальність за порушення прав і свобод інших осіб.

Зокрема, Конституцією передбачаються такі принципи правового статусу особи:

принцип вільності і рівності людей у своїй гідності та правах (ст.21);

принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини (ст.21);

принцип невичерпності прав і свобод людини і громадянина (ст.22);

принцип гарантованості і довічності прав і свобод (ст.22);

принцип права на вільний розвиток особистості (ст.23);

принцип рівності конституційних прав і свобод громадян та їх рівності перед законом (ст.24);

принцип права громадянства і його зміни (ст.25);

принцип національного режиму для іноземців і осіб без громадянства (ст.26).

Крім цих конституційно-правових принципів статусу людини і громадянина, які закріплені в Конституції як пріоритетні, Основним Законом передбачається й ряд інших, які є переважно традиційними для Конституції і законів України.

До цих принципів, зокрема, відносяться такі:

принцип права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст.55);

принцип відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст.56);

принцип права на інформацію щодо своїх прав і обов'язків, який означає, що кожному гарантується право знати свої права і обов'язки; що закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, і що закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов'язки громадян, але не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є недійсними (ст.57);

принцип недопустимості зворотної дії закону, який означає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, і що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (ст.58);

принцип права на правову допомогу, який означає, зокрема, що кожний є вільним у виборі захисника своїх прав і що у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно (ст.59);

принцип необов'язковості виконання явно злочинного розпорядження чи наказу (ст.60);

принцип недопустимості подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду (кримінальної, адміністративної тощо), за одне й те саме правопорушення (ст.61);

принцип (презумпція) невинуватості особи, який означає, зокрема, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, і що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ст.62);

принцип звільнення від відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів своєї сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ст.63);

принцип недопустимості обмеження конституційних прав і свобод, який означає, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст.64).

Поряд з нормативно-правовими гарантіями, які містять Конституція і закони України, надзвичайно важливу роль відіграють також організаційні, процесуальні та інші гарантії.

Основними організаційними (організаційно-політичними) гарантами прав і свобод людини і громадянина за Конституцією України є:

1. Парламент - Верховна Рада України, яка визначає виключно законами України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадян (ст.92).

2. Президент України (ст.102).

3. Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Зокрема, Кабінет Міністрів України вживає заходи щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст.116).

4. Місцеві державні адміністрації, які на відповідній території забезпечують додержання прав і свобод громадян (ст.119).

5. Суди, які захищають права і свободи людини і громадянина (ст.55).

6. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст.55).

7. Прокуратура, яка здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом (ст.121).

8. Адвокатура, яка діє для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ст.59).

9. Політичні партії і громадські організації, які здійснюють і захищають права і свободи громадян, що об'єднуються у них (ст.36).

10. Органи місцевого самоврядування (ст.143).

11. Міжнародні судові установи та відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст.55).

Гарантом прав і свобод людини і громадянина є також держава в цілому, оскільки відповідно до ст.3 Конституції права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження та забезпечення прав і свобод людини є обов'язком держави.

Виходячи з наявності практично необмеженого кола засобів захисту прав і свобод людини в Україні, в Конституції зазначається, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Механізм основних засобів захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема, складають:

1. Органи державної влади і місцевого самоврядування у межах своїх повноважень та відповідні посадові і службові особи.

2. Підприємства, установи та організації незалежно від форм власності відповідно до своїх прав і обов'язків.

3. Політичні партії і відповідні громадські організації та їх органи.

4. Нормативно-правові акти матеріального і процесуального характеру, які передбачають і закріплюють відповідні права, порядок їх реалізації і захисту та юридичну відповідальність за їх порушення.

5. Правові, акти (документи), які підтверджують наявність, межі і характер тих чи інших прав і свобод.

6. Інші соціальні норми та їх акти (статути політичних партій та громадських організацій, звичаєві норми тощо).

7. Засоби масової інформації та державні і недержавні органи і організації в галузі масової інформації.

8. Спеціалізовані державні і громадські органи та організації у справі захисту прав і свобод людини і громадянина (наприклад, адвокатура, нотаріат тощо).

Єдність системи засобів захисту прав і свобод людини і громадянина не лише не виключає, а й передбачає особливості, специфіку механізму захисту кожного виду прав і свобод (політичних, економічних, соціальних, культурних тощо).

Безперечно, державне, юридичне забезпечення і захист основних прав людини в Україні сьогодні ще не можна вважати задовільними. Навіть прийняті закони з різних причин не завжди реалізуються повною мірою. Проте напрям, обраний Українською державою, дає підставу сподіватися на поліпшення ситуації.

Оскільки кожна людина як суспільна істота все необхідне для її існування та розвитку отримує від інших людей, тобто від суспільства (соціуму), саме суспільство становить чи не найсуттєвішу цінність для людини. Якщо людина, здійснюючи свої права, підриває, послаблює, руйнує суспільство, то вона руйнує те джерело, той фундамент, з якого саме й виростають, випливають її можливості, тобто її права. Отже, з правами дорослої (повнолітньої) психічно нормальної людини природно пов'язуються її соціальні обов'язки, зобов'язання. Основний соціальний обов'язок людини - це необхідність певної її поведінки, об'єктивно зумовленої конкретно-історичними потребами існування інших людей, націй, народу, його соціальних груп і всього людства.

Так само, як і основні права людини, її соціальні обов'язки фіксуються у Конституції та інших законах держави.

Так, Конституція України, визнаючи людину - її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку - найвищою соціальною цінністю, проголошуючи і гарантуючи систему її прав і свобод, покладає на неї обов'язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст.68).

Держава повинна шанувати особу, надійно гарантувати її права і свободи, а особа повинна шанувати державу, всі її інститути, Конституцію та закони України.

Таким чином, щодо особистого життя громадян, таємниці листування, телефонних розмов та іншої кореспонденції, статтею 31 Конституції України передбачено, що “кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов та іншої кореспонденції”. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо.

Також стаття 14-1 КПК передбачає можливість прослуховування телефонних та інших переговорів за письмовою заявою або письмовою згодою осіб, взятих під захист, або за рішенням суду.

Обшук, виїмка, огляд приміщення у громадян, накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах можуть провадитись тільки на підставах і в порядку, встановлених Кримінально-процесуальним кодексом.

У разі наявності загрози вчинення насильства або інших протиправних дій щодо осіб, взятих під захист, за письмовою заявою або письмовою згодою цих осіб може проводитися прослуховування телефонних та інших розмов, візуальне спостереження із застосуванням або без застосування звуко-, відеозапису, фото - і кінозйомки.

Прослуховування телефонних та інших розмов, розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, здійснюється з письмового дозволу власника такої інформації або за рішенням суду, крім випадків, передбачених Законом України “Про боротьбу з тероризмом”.

Арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку може бути застосовано лише за наявності достатніх підстав вважати, що у листах, телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого іншим особам або інших осіб підозрюваному чи обвинуваченому, а також у інформації, якою вони обмінюються за допомогою засобів зв'язку, містяться дані про вчинений злочин або документи і предмети, що мають доказове значення, і якщо іншими способами одержати ці дані неможливо (ч.1 ст.187 КПК України).

Зняття інформації з каналів зв'язку та виїмка поштово-телеграфної кореспонденції - слідчі дії, які обмежують конституційне право на таємницю листування, телефонних розмов та іншої кореспонденції та провадяться тільки за рішенням голови апеляційного суду чи його заступника.

Виїмка поштово-телеграфної кореспонденції полягає в накладені арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію, її огляді, фіксації та виїмці.

Зняття інформації з каналів зв'язку - самостійна слідча дія, яка полягає в технічному документуванні розмов та іншої інформації, що передається по технічних каналах зв'язку. Ця слідча дія може бути проведена на будь-яких стадіях кримінального процесу, в тому числі і до порушення кримінальної справи. Результати технічного документування можуть мати значення доказів у справі, якщо вони відповідають вимогам належності до справи, допустимості та достовірності. Підстави і порядок проведення даної слідчої дії викладені в ст. ст.187, 187-1 КПК України.

Об'єктом дослідження даної слідчої діє виступає: інформація, якою обмінюються по технічних каналах зв'язку обвинувачені, підозрювані, підсудні між собою чи з іншими особами, а також інформація, якою обмінюються таким засобом будь-які особи з обвинуваченим, підозрюваним чи підсудним.

Під достатніми даними для проведення зазначеної слідчої дії розуміється отримання відомостей, які містяться в показаннях свідків, потерпілих, обвинувачених, заявах громадян, а також дані, отримані в результаті проведення оперативно-розшукових заходів. При цьому слідчий приходить до обґрунтованого висновку, що іншим способом одержати дані про викриття винних у вчинені злочинів на той час неможливо.

До інформації, яка може бути зафіксована з застосуванням даної слідчої дії, належить лише інформація, яка передається по технічних каналах зв'язку - телефону, мобільних засобах телефонного, електронного чи радіозв'язку, за допомогою комп'ютерної мережі зв'язку тощо. Розмови людей віч-на-віч (один на один) не можуть прослуховуватись у порядку проведення даної слідчої дії і не є її об'єктом. Подібні розмови в виняткових випадках можуть бути зафіксовані лише в порядку проведення на законних підставах здійснюваного оперативно-розшукового заходу - візуальне спостереження і технічне документування в громадських місцях. Варто звернути увагу на те, що подібне документування можливе лише в громадських місцях і більш ніде (недопустимо і категорично забороняється будь-кому установлювати диктофони чи так звані “жучки” під диван чи іншому місці житлового чи службового приміщення), і тільки суб'єктами, уповноваженими на здійснення оперативно-розшукової діяльності.

Виїмка поштово-телеграфної кореспонденції є одним з видів виїмки та провадиться, як вже зазначалось, відповідно до вимог ст. ст.187, 187-1 КПК України.

Предметом виїмки є поштово-телеграфна кореспонденція, яка відповідно до конституційного принципу таємниці листування має окремий статус обмеженої недоторканності. До кореспонденції, на яку може бути накладено арешт, належать листи всіх видів, бандеролі, посилки, поштові контейнери, перекази, телеграми, радіограми тощо. Кореспонденцією вважаються всі види поштово-телеграфних відправлень, що надходять для пересилання в органи зв'язку. Не належать до поштово-телеграфної кореспонденції газети та журнали, які отримуються за передплатою.

Об'єктом виїмки, тобто місцем проведення даної слідчої дії, є поштово-телеграфна установа. Кореспонденція, яка знаходиться поза такими установами, вилучається в порядку провадження звичайної виїмки, обшуку або огляду залежно від місця її знаходження і даних про це.

Оскільки, як зазначалося раніше, згідно зі ст.31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, а винятки можуть бути встановлені тільки судом, отже, слід звернути особисту увагу на те, що єдиною юридичною підставою зняття інформації з каналів зв'язку та виїмки поштово-телеграфної кореспонденції може бути тільки рішення голови апеляційного суду чи його заступника.

Процедура отримання такого рішення наступна.

Отримавши дані, які свідчать про достатність підстав вважати, що у листах, телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого міститься інформація про вчинений злочин або про документи і предмети, що мають доказове значення, слідчий за погодження із прокурором звертається з поданням до голови апеляційного суду за місцем провадження слідства про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв'язку. Голова суду чи його заступник розглядають подання, вивчають матеріали справи, при необхідності вислуховують слідчого, а також думку прокурора, після чого (залежно від підстав для прийняття такого рішення) виносять постанову про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв'язку або про відмову в цьому.

Постанова виноситься в режимі, який забезпечує нерозголошення даних досудового слідства або оперативно-розшукової діяльності (оригінали подання, постанови судді зберігаються за правилами таємного діловодства). Вона не підлягає оскарженню, на неї не може бути внесено подання прокурором.

У постанові про накладення арешту на кореспонденцію обов'язково вказуються кримінальна справа і підстави, з яких буде провадитись ця слідча дія, прізвище, ім'я та по батькові особи, кореспонденція якої має затримуватися, точна адреса цієї особи, види поштово-телеграфних відправлень, на які накладається арешт (до них відносяться, зокрема, листи всіх видів, бандеролі, посилки, поштові контейнери, перекази, телеграми, радіограми тощо), а також строк, протягом якого зберігається арешт, назва установи зв'язку, на яку покладається обов'язок затримувати кореспонденцію.

У постанові про зняття інформації з каналів зв'язку зазначаються кримінальна справа і фактичні підстави, з яких буде провадитись ця слідча дія, прізвище, ім'я та по батькові особи, з каналів зв'язку якої має зніматись інформація, точна адреса цієї особи, види каналів, з яких буде знімались інформація (йдеться про технічні канали зв'язку: телефонні, мобільні засоби телефонного, електронного чи радіозв'язку, комп'ютерна мережа зв'язку тощо), а також строк, протягом якого інформація буде зніматись; назва установи, на яку покладається обов'язок знімати інформацію і повідомляти про це слідчого.

Але, слід зазначити, що відповідно до ч.3 ст.187 Кримінально-процесуального кодексу України арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку з метою запобігти злочину може бути застосовано до порушення кримінальної справи.

Отже, в разі застосування арешту на кореспонденцію або зняття інформації з каналів зв'язку до порушення кримінальної справи у постанові про накладення арешту на кореспонденцію та у постанові про зняття інформації з каналів зв'язку зазначається замість кримінальної справи номер запису в Журналі реєстрації заяв та повідомлень про злочини (ЖРЗПЗ).

Особливості огляду і подальшої виїмки кореспонденції, на яку був накладений арешт, а також отримання інформації, знятої з каналів зв'язку визначає стаття 187-1 КПК України.

Постанова про зняття інформації з каналів зв'язку направляється слідчим начальнику відповідної установи, для якого вона є обов'язковою до виконання. Начальник відповідної установи знімає інформацію з каналів зв'язку і протягом доби повідомляє про це слідчому. Не рекомендується фіксувати телефонні розмови за допомогою цифрової аудіотехніки.

Слідчий прослуховує чи іншим відповідним способом "вивчає" зміст знятої інформації, про що складає протокол. При виявленні в інформації даних, що мають доказового значення, в протоколі відтворюється відповідна частина запису, після чого слідчий своєю постановою визнає носій знятої інформації доказом і приєднує його до справи. Дослідження інформації, знятої з каналів зв'язку, у необхідних випадках проводиться з участю спеціаліста.

Результати технічного документування телефонних розмов чи зняття інформації з інших технічних каналів зв'язку можуть мати значення доказів у справі при відповідності їх умовам належності до справи, допустимості та достовірності.

Допустимими до використання як докази можуть бути лише такі матеріали, які одержані суб'єктом, уповноваженим на здійснення відповідної дії, одержані з винесеним відповідно до закону рішенням голови апеляційного суду чи його заступника, одержані з дотриманням гарантованих Конституцією України гарантій недоторканності особистого життя людини та таємниці телефонних і інших розмов (чинним законодавством України не передбачено фіксування розмов людей віч-на-віч без посередництва технічного каналу зв'язку тощо), самі матеріали всебічно досліджені, в тому числі експертами, і є достовірними, немає ніяких сумнівів щодо наявності ознак монтажу.

До матеріалів технічного документування слід ставитись з певною долею критичності. Слід мати на увазі, що саме документування розмов проводиться співробітниками установ зв'язку, установ, які нерідко вже приватизовані, а то й більше того - знаходяться у власності іноземних компаній. При цьому співробітники правоохоронних органів не завжди мають можливість контролювати процес документування і забезпечувати надійність фіксованої інформації. Приклад з відомим "касетним скандалом" дає підстави для висновків про те, що подібні дії можуть проваджуватись з навмисним монтажем недостовірної і провокаційної інформації, застосуванням для цього новітніх комп'ютерних технологій. Тому результати технічного документування мають бути ретельно перевірені і досліджені і лише при відповідності зафіксованої інформації вимогам достовірності можуть бути оприлюднені і використані як докази.

Для визначення достовірності фактичних матеріалів технічного документування може бути призначена криміналістична, а саме експертиза матеріалів та засобів звукозапису, основною метою якої є ідентифікація засобів звукозапису (відеомагнітофона, магнітофона, диктофона тощо), що використовувались для отримання фонограм, ідентифікація особи за голосом та мовою на фонограмі, вирішення питань, пов'язаних з технологією виготовлення фонограм, вирішення питань, пов'язаних зі встановленням особливостей звукового середовища, в якому проводився запис фонограми, та умов запису.

Для ідентифікації засобів звукозапису на дослідження надається сам засіб (магнітофон, відеомагнітофон, відеокамера, диктофон) та фонограма.

Для ідентифікації осіб за мовою чи голосом, записаними на фонограмі, експерту як порівняльні зразки надаються фонограми, на яких їхня мова записана у формі бесіди (допиту, очної ставки тощо).

Фонограма повинна бути без сторонніх звуків чи шумів, з достатнім рівнем запису, виготовлена на якісній апаратурі та матеріалах (компакт-касетах), що відповідають установленим стандартам, з невеликим терміном використання. Вимова має бути чіткою, розбірливою. Для запису зразків бажано залучати експерта (спеціаліста). Експертові надається також протокол прослуховування фонограм.

Для вирішення неідентифікаційних завдань експертові надається сама фонограма. Для встановлення факту монтажу фонограми вказуються відрізки запису, щодо яких є дані, що вони вмонтовані.

Якщо вирішуються питання, пов'язані з дослідженням ознак звукового середовища, в якому проводився запис, експертові слід надати опис цього середовища, а також експериментальні записи звуків з тих джерел, які створювали звукове середовище, на фоні якого, за припущенням слідчого (суду), проводився досліджуваний запис.

Експертиза матеріалів та засобів звукозапису може дати відповіді на такі запитання.

Кому з числа перелічених осіб належать окремі вислови, що містяться на фонограмі?

Чи є голос, зафіксований на фонограмі, голосом конкретної особи?

Дана фонограма є оригіналом чи копією?

Чи провадився запис безперервно?

Чи зазнавала змін дана фонограма?

Які є ознаки механічного та електронного монтажу на фонограмі?

Чи велась зафіксована на фонограмі розмова по телефону?

Який номер телефону набирався під час запису?

Фонограма записана у замкнутому чи відкритому акустичному середовищі?

Яким було взаєморозташування співбесідників стосовно мікрофона?

Що є джерелом звуків, зафіксованих на фонограмі?

Чи є джерелом звуку поданий на дослідження конкретний предмет (мається на увазі предмет, який може звучати) ?

Чи походять звуки на поданих фонограмах з одного джерела?

Якими є тип, модель двигуна, робота якого зафіксована на фонограмі, та чи має він якісь дефекти?

Записане джерело звуку перебувало в нерухомому стані чи в русі?

Якою є швидкість руху джерела звуку?

На даному магнітофоні (відеомагнітофоні, диктофоні) записана фонограма?

На одному чи на різних магнітофонах (диктофонах, відеомагнітофонах) виготовлено дані фонограми (відеофонограми) ?

На одному чи на різних магнітофонах виконані конкретні фрагменти фонограми?

На одному чи на різних диктофонах проводився запис фонограми та її стирання на конкретних ділянках?

Чи використовувався для запису фонограми конкретний технічний засіб (мікрофон, адаптер тощо) ?

Матеріали технічного документування, стосовно яких виникають сумніви щодо їх достовірності, використанню в доказуванні не підлягають.

Зняття інформації з технічних каналів зв'язку припиняється після закінчення терміну, встановленого для виконання цієї слідчої дії постановою судді. Слідчий скасовує арешт, накладений на кореспонденцію, або припиняє зняття інформації з каналів зв'язку, коли у здійсненні цих заходів відпадає необхідність, при закритті кримінальної справи або при передачі її прокуророві в порядку, передбаченому статтею 255 КПК України. Згоди суду на припинення зняття інформації з технічних каналів зв'язку в даному випадку не потрібно.

Огляд та виїмка поштово-телеграфної кореспонденції провадяться в присутності понятих виключно з числа працівників поштово-телеграфної установи, що пояснюється необхідністю забезпечення таємниці листування, захисту приватного життя людини і нерозголошення конфіденційної інформації.

Упевнившись у тому, що кореспонденція не стосується справи, слідчий дає розпорядження про її відправку адресату, або про її затримання до визначеного ним терміну. Відповідно до ст.186 КПК України при виїмці можуть бути вилучені лише предмети і документи, які мають значення у справі або заборонені законом до обігу.

У разі виявлення документів чи предметів, що мають доказове значення, слідчий провадить виїмку відповідної кореспонденції або обмежується зняттям копій з відповідних відправлень.

Виїмка кореспонденції проводиться з дотриманням вимог, передбачених у ст.178 і 183 КПК.

Про кожен випадок проведення огляду, виїмки або затримання кореспонденції слідчий складає протокол. У протоколі повинно бути вказано, які саме відправлення були оглянуті, що з них вилучено і що повинно бути доставлено адресату або тимчасово затримано, з яких відправлень зняті копії.

Строк, на який може бути накладений арешт, якщо арешт провадиться під час розслідування, відповідає строку попереднього слідства. Суд має право вказати строк, на який накладається арешт, у своїй постанові або зробити застереження, що кореспонденція підлягає арешту до скасування постанови.

Арешт, накладений на кореспонденцію, скасовується після закінчення терміну, встановленого для виконання цих слідчих дій постановою судді. Слідчий скасовує арешт, накладений на кореспонденцію, коли у здійсненні цих заходів відпадає необхідність, при закритті кримінальної справи або при передачі її прокуророві в порядку, передбаченому статтею 255 КПК України.

Порушення зазначених вимог кримінально-процесуального закону, як вже зазначалося вище, тягне кримінальну відповідальність за ст.163 КК (порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер).

1.2.2 Судовий контроль при провадженні слідчих дій

Новітня історія кримінального судочинства свідчить про те, що судовий контроль, покликаний забезпечити дотримання конституційних прав і свобод громадян при досудовому провадженні, спочатку передбачав встановлення судового порядку перевірки законності й обґрунтованості арешту й продовження строку утримання під вартою. Разом з тим як і раніше діяв порядок провадження слідчих дій за розсудом слідчого, за винятком тих випадків, коли закон вимагав одержання санкції прокурора.

У 1992 р. Верховна Рада України схвалила Концепцію судово-правової реформи. Нею передбачалися заходи, спрямовані на демократичну розбудову судової системи, створення надійного правового фундаменту для діяльності судів, їх належне матеріально-технічне забезпечення.

Конституція України 1996 року уперше на конституційному рівні закріпила судову владу як рівноправну і самостійну в системі двох інших гілок влади - законодавчої і виконавчої (ст.6). Але щоб дійти до цього, потрібні були віки. З давніх-давен у суспільстві виникали суперечки з різних питань. Вже тоді виникла потреба у судових засобах вирішення таких суперечок, а також у справедливому покаранні злочинців. "Давні царі, - писав з цього приводу відомий державознавець М.М. Коркунов, - були насамперед суддями, а не законодавцями, і в первісному суспільстві була повністю відсутня уява про можливість довільно змінити встановлені зачатки права. Початковою точкою прояву державного володарювання було судове рішення, а не закон" Коркунов Н.М. Русское государственное право. - Спб., 1909. - Т. 1. - С. 18..

Проте історично відносини в суспільстві визначалися навіть не судовим рішенням, а звичаєм. Звернення за вирішенням суперечок було перш за все прерогативою старійшин роду, які виступали третейськими арбітрами. У більшості випадків виконання рішення забезпечувалося авторитетом старійшин роду. Якщо цього не вистачало, люди нерідко вдавалися до сили. Але вже в Стародавній Греції зародилися сумніви щодо доцільності поєднання владних і судових функцій в одних руках. Аристотель, зокрема, розглядав суд як відносно самостійний елемент володарювання. Він класифікував тодішні грецькі суди за видами і підвидами діяльності, звернув увагу на порядок формування судів та можливості об'єктивного вирішення ними суперечок Див.: Аристотель. Политика. - М., 1993. - С. 95..

Проблема місця і ролі судової влади в суспільстві набула особливого значення в Західній Європі періоду буржуазних революцій. Плідними тут були висловлювання Ш. Монтеск'є - загальновизнаного теоретика концепції розподілу влад. На його думку, перша влада - законодавча - видає і скасовує закони, друга - виконавча - відає зовнішніми зносинами і забезпечує безпеку держави, третя - судова - карає злочинців та стримує зіткнення двох перших влад. Судова влада при цьому може виконати дане призначення тільки за умови її самостійного існування. Якщо ж вона об'єднана із законодавчою владою, життя і свобода суб'єкта піддаватимуться свавільному контролю, суддя тоді перетворюється у законодавця. Якщо ж вона об'єднана з виконавчою владою, суддя може поступати з усією люттю гнобителя Див.: Монтескье Ш. О духе законов. - Спб, 1900. - С. 156. .

В історії української державності перші спроби конституційного закріплення судової влади пов'язані з Конституцією щодо прав і вольностей Війська Запорізького Пилипа Орлика (1710 р). Тут були закладені певні засади щодо розподілу влад. Судові функції, зокрема, надавалися гетьманському урядові, який одночасно здійснював і виконавчу владу.

Ідея створення в Україні справедливого суду знайшла відображення у III Універсалі Української Центральної Ради (1917 р), а потім у Конституції Української Народної Республіки (1918 р). Вона фактично виходила з принципу розподілу влад, згідно з яким судова влада в рамках цивільного, кримінального та адміністративного законодавства мала здійснюватися виключно судовими установами. Там же говорилося про повноту, законність та інші принципи провадження правосуддя в Україні.

У радянський період ні в Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки 1919 р., ні в Конституції (Основному Законі) Української Радянської Соціалістичної Республіки 1937 р., ні в Конституції УРСР 1978 р. принципи розподілу влад не знайшли свого втілення. В них була закріплена судова система, але нічого не говорилося про судову владу як окрему гілку влади.

Істотний крок уперед було зроблено у зв'язку з підписанням 8 червня 1995 р. Конституційного договору "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України". За цим договором державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Останню здійснюють тільки суди. Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди становлять судову систему України (ст.36). Таким чином, поняття "судова влада" у сучасному його розумінні уперше з'явилося в нашому законодавстві саме у вказаному договорі. Це була преамбула до закріплення даного поняття в Конституції України 1996 р.

Більшість сучасних дослідників судової влади визначають її як сукупність судів, що здійснюють правосуддя. Інші ототожнюють судову владу з методом її реалізації - правосуддям. Поняття "судова влада" і "правосуддя" є близькими, але не тотожними. Основу судової влади складає сукупність судових органів, наділених відповідними повноваженнями. Головним призначенням цих органів є розв'язання правових конфліктів: між людьми, людиною і державою, різними структурами держави. Отже, судовій владі належить особлива роль - бути арбітром у спорах про право. Суб'єктом судової влади є суд, наділений притаманними лише йому повноваженнями впливати на поведінку людей і соціальні процеси Грошевий Ю.М., Марочкін І.Є. Органи судової влади в Україні. - К.: Ін Юре, 1997. - С. 6..

Владні відносини як елемент судової влади, крім того, характеризуються: наявністю правових норм, які надають суду можливість виносити рішення, обов'язкові для виконання; вираженням до усіх учасників відносин волі суду, забезпеченої застосуванням правових санкцій у разі невиконання цієї волі. Роль судової влади полягає також у стримуванні двох інших гілок влади в рамках законності, у праві здійснення конституційного нагляду і судового контролю за ними.

Таким чином, судова влада - це специфічна гілка державної влади, яка здійснюється уповноваженими на те державними органами - судами - і призначенням якої є розв'язання правових конфліктів та здійснення судового контролю.

Як форми прямого контролю суду за досудовим провадженням існує три ключових напрямки захисту прав особистості:

1) санкціонування слідчих дій, пов'язаних з можливістю обмеження конституційних прав і свобод громадян;

2) наступна перевірка законності й обґрунтованості таких дій і рішень органів розслідування;

3) розгляд скарг громадян на органи дізнання.

Більшість авторів відстоюють ідею судового контролю в кримінальному судочинстві.

Так, на думку В.М. Бозрова, судовий контроль за дотриманням конституційних прав і свобод у сферах кримінального судочинства й оперативно-розшукової діяльності не тільки виправданий, але й необхідний Див.: Бозров В.М. Контрольная функция суда // Российская юстиция. - 1996. - № 11. - С. 11..

Даний висновок органічно випливає з того положення, що Україна стала на шлях побудови правової держави, а суд персоніфікує судову владу з усіма повноваженнями, що випливають звідси.

А.П. Гуськова вважає, що держава повинна створювати такий механізм захисту прав і свобод людини, щоб зміцнити правову захищеність громадян. У зв'язку із цим відзначається, що розвиток і становлення судового контролю як форми судового захисту прав і свобод громадян виступає як надійний механізм забезпечення прав особистості в кримінальному судочинстві Гуськова А.П. Процессуально-правовые и организационные вопросы подготовки к судебному заседанию по УПК РФ. - Оренбург, 2002. - С. 23..

Л.М. Володина розглядає судовий контроль як один зі способів реалізації судової влади поряд із правосуддям, що діє як міра захисного характеру, що забезпечує законність і обґрунтованість обмеження прав людини Володина Л.М., Матейкович М.С., Пономаренко Е.В., Сухова Н.В. Права человека. - Тюмень, 2002. - С. 98. .

Феномен судового контролю в сучасному кримінальному процесі України усталив свої позиції настільки, що цілком доречно говорити про нього як про самостійний напрямок судової діяльності, іншими словами - про нову кримінально-процесуальну функцію судового контролю.

Введення інституту судового контролю викликало дискусію вчених з питання чи може суддя, що досліджує законність і обґрунтованість обмеження конституційних прав громадян у ході досудового провадження, надалі розглядати кримінальну справу власне кажучи, не втративши при цьому неупередженості.

Так, наприклад, І.Л. Петрухин справедливо відзначає, що не позбавлено підстав побоювання супротивників судового контролю за попереднім слідством, які затверджують, що в судді, що видав рішення про арешт, обшук і т.д., складається переконання у винності певної особи, що надалі перешкодить йому об'єктивно розглянути справу й винести справедливий вирок. Вихід із цієї ситуації, на думку И.Л. Петрухина, є: суддя, що постановив рішення про арешт, обшук і т.п., не повинен розглядати дану кримінальну справу по суті. Ця справа буде розглядатися іншим суддею Петрухин И.Л. Прокурорский надзор и судебный контроль за следствием // Российская юстиция. - 1998. - № 9. - С. 13. .

Немає єдності з цього питання й у практиці Європейського Суду з прав людини. Наприклад, у справі Норт'є Європейський Суд по правах людини не виявив порушень вимог неупередженості суду, хоча суддя, що головує на судовому процесі, раніше прийняв кілька рішень щодо утримання під вартою. У той же час у справі Хаусшильдта, у якому мали місце подібні обставини, Європейський Суд виявив порушення вимог неупередженості суду Див.: Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика. - М., 1998. - С. 219-220..

Рішення проблеми неупередженості суду деякі автори бачать у введенні інституту слідчого судді як спеціалізованого суду, повністю відділеного від судів загальної юрисдикції Див.: Назаров А.Д. Влияние следственных ошибок на ошибки суда. - Спб., 2003. - С. 210-211.; Демидов И.Ф. Судебная реформа и новые проблемы науки уголовного процесса // Вопросы укрепления законности в уголовном судопроизводстве в свете правовой реформы. Материалы конференции. - Москва-Тюмень, 1995. - С. 24-25..

Ідея перетворення слідства в судову діяльність, як це було в дореволюційній Росії, дійсно заслуговує на увагу й схвалення. У сучасному кримінальному процесі слідчий не повинен виконувати функцію кримінального переслідування. Його завдання повинно складатися із всебічного й повного дослідження обставин скоєного злочину, забезпеченні доказами суду й огородженні осіб, що беруть участь у справі, від зловживань владою з боку органів дізнання. Для цього слідчий суддя повинен бути звільнений від обов'язків по пошуку й переслідуванню осіб, що скоїли злочин Семенцов В.А. Судебный контроль при производстве следственный действий // Российский судья. - 2005. - № 12. - С. 28..

Слідчий, як затверджують Ю.Д. Лівшиць, С.М. Даровських, повинен звільнитися від обвинувальних повноважень, наприклад від обов'язку конструювати й висувати обвинувачення, становити обвинувальний висновок, обирати запобіжний захід. Звільнившись від обов'язку обвинувачувати, слідчий зможе об'єктивно ставитися не тільки до представників обвинувачення, але й до осіб, що представляють захист, забезпечувати можливість здійснення ними своїх прав, у тому числі й на збір деяких доказів. Обвинувальну ж функцію, на думку авторів, зобов'язаний взяти на себе тільки прокурор Лившиц Ю.Д., Даровских С.М. Вопросы принципа состязательности в стадии предварительного расследования // Следователь. - 2002. - № 8. - С. 14. .

Необхідність розширення судової юрисдикції пояснюється тим, що суд - більше надійний гарант прав особистості на досудовому слідстві, ніж прокурор. Він не зв'язаний відомчими інтересами, незалежний, не несе відповідальності за розкриття злочинів, обмежений рамками судової процедури.

У зв'язку із введенням судового контролю за попереднім слідством виникає питання про його співвідношення із прокурорським наглядом.

В англо-американській системі права поліція прямо може звернутися до судді-магістрату за одержанням ордера на арешт, обшук, прослуховування телефону й т.д. У континентальній системі права (Франція, ФРН) прокурор контролює, у більшій або меншій мірі, звернення поліції в суд або навіть сам санкціонує слідчі дії, що пов'язані з обмеженням конституційних прав громадян з наступним судовим контролем за законністю виданих санкцій і рішенням, питання про допустимість отриманих у такий спосіб доказів. Відповідно до КПК ФРН до прерогативи судді відносяться поміщення обвинувачуваного для спостереження в психіатричну лікарню (§ 1) і арешт (§ 114). До компетенції судді відносяться також видача дозволів на розкриття й ексгумацію трупа (§ 87), виїмку предметів і документів (§ 98), виїмку поштової кореспонденції (§ 100), контроль і запис телефонних переговорів (§ 100-6), обшук (§ 105), арешт майна (§ 111-і), але в невідкладних випадках дозвіл на провадження перерахованих слідчих дій може бути даний прокуратурою, однак її постанова втрачає чинність і виявлені докази зізнаються неприпустимими, якщо приписання прокурора не буде протягом трьох днів підтверджено суддею. У такий же спосіб вирішене це питання в КПК Грузії, прийнятому її парламентом в 1998 р.

У ФРН прокурори й допоміжні урядовці кримінальної поліції утворюють єдину систему, тому клопотатися перед суддею про видачу судового наказу на право проведення вищевказаних слідчих дій може або сам прокурор, або допоміжні чиновники, що перебувають у його підпорядкуванні, поліції (Hilfsbeamte).

У Франції слідчий суддя є представником судової влади. Тому він не має потреби у звертанні до кого-небудь за одержанням права на обшук, виїмку й інші слідчі дії. Справи про менш тяжкі злочини (провини) ведуть посадові особи і агенти поліції, які діють під керівництвом і спостереженням прокурора. З дозволу прокурора проводяться слідчі дії, що обмежують конституційні права громадян. Судова поліція виконує також доручення судового слідчого (ст.14, 38, 41, 100 УПК Франції). Дії поліції, прокурора й слідчого судді в стадії попереднього розслідування можуть бути оскаржені в обвинувальну камеру апеляційного суду.

В Україні основні положення про судовий контроль на досудовій стадії знайшли своє відображення і розвиток у кодифікованому кримінально-процесуальному законодавстві.

По-перше, законодавство закріпило за судом дачу дозволу на провадження слідчих дій, пов'язаних з обмеженням конституційних прав особистості.

Так, Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність” передбачається, що негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв'язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про отримання такого дозволу суду або про відмову в ньому зазначені особи повідомляють прокурору протягом доби. Застосування цих заходів проводиться виключно з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо.

Також необхідно відзначити, що перелік прав і свобод громадян, обмеження яких можливо тільки на підставі судового рішення закріплений й у Конституції України.

Порядок дачі судом дозволу передбачає перевірку дотримання вимог закону, що роблять можливим проведення слідчої дії. Ця судова перевірка перешкоджає можливим зловживанням, а також порушенням конституційних прав громадян при досудовому провадженні по кримінальній справі. У відповідності ж із тлумачним словником російської мови контроль є не що інше, як перевірка Ожегов С.И., Шведова Н.Ю. Толковый словарь русского языка. - 4-е изд., дополненное. - М.: Азбуковник, 1997. - С. 292..

Лист Верховного Суду України “Про тимчасовий порядок розгляду матеріалів про дачу дозволу на проникнення до житла чи іншого володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію і виїмку поштово-телеграфних установ та зняття інформації з каналів зв'язку (телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції) ” № 16/6 від 19.11. 1996р. дає наступне роз'яснення з цього питання.

Проникнення до житла чи іншого володіння особи може мати місце не інакше, як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи іншого володіння особи.

Відповідно до статті 31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Перехідні положення Конституції на дію статті 30 Конституції в частині дачі дозволу на проникнення до житлового приміщення чи до іншого володіння особи та на дію статті 31 Конституції не поширюються.

Оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії, дозвіл на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку та зняття інформації з каналів зв'язку здійснюється тільки судом. До прийняття відповідних законів розгляд таких матеріалів має здійснюватися судом відповідно до норм законодавства про оперативно-розшукову діяльність, боротьбу з корупцією, організованою злочинністю в частині, що не суперечить Конституції України, та з обов'язковим дотриманням таємниці інформації, що знаходиться в матеріалах оперативно-розшукової або кримінальної справи.

При цьому слід мати на увазі:

1. За поданням відповідного органу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, дізнання чи досудове слідство, розгляд матеріалів здійснюється невідкладно Верховним Судом, обласними та прирівняними до них судами в порядку, що визначається керівництвом цих судів.

2. Для розгляду подання суддя може витребувати від відповідного органу для ознайомлення матеріали, якими обґрунтовується необхідність обмеження конституційних прав особи.

3. Розглянувши подання, суддя виносить постанову про:

а) дачу дозволу на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах чи зняття інформації з каналів зв'язку - телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. В постанові зазначається термін дії дозволу;

б) відмову в застосуванні таких заходів.

4. Рішення обласного та прирівняного до нього суду про відмову в застосуванні заходів може бути переглянуте Верховним Судом України, рішення якого є остаточним.

5. Постановою судді, який дав дозвіл на застосування заходів, може бути продовжено термін його дії.

6. Скасування застосованих заходів здійснюється відповідним органом або судом у разі, коли необхідність цього заходу відпала.

7. Дані, одержані в результаті застосування зазначених заходів, долучаються до справи лише у разі, коли визнані доказами у справі. В такому разі до справи долучається і копія постанови судді про застосування заходів.

8. Матеріали провадження (оригінали подання і постанови судді) зберігаються у відповідному суді за правилами таємного діловодства.

9. Лист Верховного Суду України 5-6н 122 від 1 жовтня 1996 року з цього питання відкликається.

Також процедура одержання судового рішення на провадження слідчих дій, що зачіпають конституційні права громадян на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, передбачена ст.187 УПК України.

За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві.

Оперативно-розшукові заходи, пов'язані з тимчасовим обмеженням прав людини, проводяться з метою запобігання тяжким або особливо тяжким злочинам, їх припинення і розкриття, розшуку осіб, які ухиляються від відбування кримінального покарання або безвісти зникли, захисту життя, здоров'я, житла і майна працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, припинення розвідувально-підривної діяльності проти України. У разі оперативної необхідності невідкладного здійснення цих заходів оперативно-розшукові підрозділи зобов'язані протягом 24 годин повідомити суд або прокурора про застосування та підстави для їх проведення (ст.9 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”).

Отже, ще однією формою судового контролю при провадженні слідчих дій є перевірка судом законності ухвалення рішення про провадження окремих слідчих дій, коли зазначені слідчі дії провадяться у випадках, що не терпить зволікання, на підставі постанови слідчого з наступним повідомленням судді.

Підстави для таких виключень обумовлені самим характером перерахованих вище слідчих дій, коли будь-яке зволікання з їхнім провадженням може позбавити їх сенсу взагалі. Однак це зовсім не означає, що в цих випадках взагалі відсутній судовий контроль. Просто такий контроль перетворюється з попереднього на наступний.

Наступна форма судового контролю при провадженні слідчих дій - розгляд скарг на рішення й дії (або бездіяльність), які здатні завдати шкоди конституційним правам і свободам учасників слідчих дій.

Кримінально-процесуальний кодекс України передбачає оскаржені дій і постанови органів дізнання до суду.

Попередні положення ч.6 ст.234 КПК, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи, втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду N 3-рп/2003 від 30.01. 2003р.

Скарги на дії і постанови органів дізнання розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом (ст.234 КПК).

У законі не вирішене питання про перелік документів, що представляють судді слідчий або прокурор в обґрунтування законності й обґрунтованості дій і рішень, що оскаржуються. Адже ці матеріали повинні переконливо свідчити про законності й обґрунтованість дій та ухвалених рішень Див.: Семенцов В.А. Судебный контроль при производстве следственных действий // Российский судья. - 2005. - № 12. - С. 30. . Але при цьому їхнє подання в суд не повинне негативно впливати на провадження по кримінальній справі.

Неприйнятною є думка, що судовий контроль "лише доповнює прокурорський нагляд" Токарева М.Е. Современные проблемы законности и прокурорский надзор в досудебных стадиях уголовного процесса. Дисс. докт. юрид. наук в форме научного доклада. М., 1997. С. 12. Не може бути доповненням контроль за дотриманням найбільш важливих, конституційних прав людини. Так, А.Д. Бойков затверджував, що "ідея розширення судового контролю здобуває гіпертрофований характер". Зокрема, суд не повинен санкціонувати обшуки й арешти. Це функція прокуратури Проблемы судебной реформы. Науч-ная информация по вопросам борьбы с преступностью. М., 1992. С. 53.

Прокуратура просто не впорається з тим обсягом роботи, що її чекає, якщо перед зверненням до суду слідчі органи щораз будуть одержувати прокурорську санкцію і якщо, давши таку санкцію, прокурор буде до того ж брати участь у судовому засіданні, домагаючись рішення судді про проведення слідчої дії, що обмежує конституційні права громадянина. Таких слідчих дій мільйони, і по кожному треба вивчити кримінальну справу, дати санкцію (згоду) і виступити в суді.

Судовий контроль за попереднім розслідуванням існує у багатьох цивілізованих країнах - ФРН, Франції, Італії, Австрії, Швейцарії й т.д. Цей контроль передбачений ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод. Судовий контроль дійсно пов'язаний з посиленням змагальності на попереднім слідстві, і це робить наш процес більше ефективним і таким, що забезпечує більш надійний захист прав його учасників. Українське законодавство теж ввело змагальність як принцип усього судочинства. Європейська конвенція (ст.6) і практика Європейського Суду також поширюють змагальність і на стадію попереднього розслідування. Розмежувати наглядові функції прокуратури й суду не складно. Суд контролює слідчі дії, проведення яких пов'язане з обмеженням конституційних прав громадян, і розглядає скарги на незаконні дії й рішення органів дізнання, слідства й прокурора. Все інше - об'єкт прокурорського нагляду. При дотриманні Європейської конвенції (ст.5) суди можуть постійно й оперативно контролювати органи дізнання й слідства. Зокрема, всі затримані будуть протягом 48 годин доставлятися до судді для перевірки законності затримки. Приховувати від судів слідчу таємницю не слід. Від них не приховують тепер навіть державну таємницю. Пропозиції усунути судовий контроль за законністю прослуховування телефонних переговорів, перлюстрації кореспонденції можна розцінити як прагнення повернутися назад, до поліцейської держави.

Процедура видачі рішень про провадження слідчих дій, що обмежують конституційні права громадян, повинна бути саме судовою (офіційне судове засідання, виступи сторін або посадової особи, що подали клопотання, оголошення й дослідження представлених документів, витребування нових документів). Бажано додати цій процедурі ще більш судовий характер, допустивши можливість дослідження доказів, що підтверджують або спростовують клопотання. Напрошується аналогія з попереднім слуханням кримінальної справи, коли суддя в судовому засіданні одноосібно вирішує ряд правових питань (у тому числі про припинення справи, про повернення її на додаткове розслідування, про обрання, скасування або зміну запобіжного заходу, про виклик свідків і т.д.), здійснюючи тим самим правосуддя.

Варто мати на увазі, що дані про приватне життя являють особливу цінність для тих, хто хоче скомпрометувати видатних політичних діячів і тим самим прославитися, або за щось їм помститися, або навіть вплинути на проведену ними політичну лінію. Широку популярність одержав скандал навколо обвинувачень у сексуальних домаганнях Президента США Білла Клінтона, затіяний дівицями Полою Джонс і Монікой Лєвінські при підбурюванні літньої особи Лінди Тріпп. У результаті Б. Клінтону загрожував імпічмент. Згадаємо також, як драматично складалося призначення Клеренса Томаса на посаду судді Верховного Суду США. На слуханнях у сенатському комітеті виступила якась Аніта Хілл, яка затверджувала, що К. Томас робив їй непристойні пропозиції. Призначенню передувало вивчення в Сенаті США 30 тис. сторінок різних документів, що належали перу Томаса. Ці приклади свідчать про те, яку небезпеку представляють таємниці особистого життя для осіб, яким ці таємниці не вдалося зберегти.

Українське законодавство прагне захистити приватне життя громадян. Тому передбачає, що одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і повинні бути знищені.

1.2.3 Прокурорський нагляд за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності як гарантія забезпечення прав і свобод людини та громадянина

Останніми роками Верховна Рада України витрачає чимало зусиль для того, щоб Кримінально-процесуальний кодекс України у повному обсязі регламентував засоби та способи встановлення доказів, які введені в практику розслідування і розкриття злочинів. Конкретно мова йде про докази, які встановлюються і фіксуються під час проведення оперативно-розшукових заходів М. Біденко. Процесуальна регламентація оперативно-розшукової діяльності // Вісник Прокуратури. - № 6(18) - грудень 2002. - С. 50. .

Стаття 65 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України з часу затвердження Верховною Радою Української РСР (28 грудня 1960 р) і до 2001 р. визначала вичерпний перелік доказів у кримінальних справах: показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судових дій, інші документи.

Проте відсутність законних підстав для використання фактичних даних, одержаних при застосуванні оперативно-технічних засобів, призводила до втрати важливих доказів, суперечила міжнародно-правовій практиці визнання та одержання доказів. У Законі України від 30 червня 1993 р. "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" зроблено першу спробу на законодавчому рівні визначити та закріпити підстави для використання інформації, отриманої при проведенні оперативно-розшукових заходів, зазначивши, що фактичні дані, одержані та зафіксовані співробітниками спеціальних підрозділів із застосуванням технічних засобів, можуть використовуватись як докази у судочинстві (ст.15 Закону).

Однак ця спроба довго не мала подальшого розвитку в законах України.

Тільки 18 січня 2001 р. був прийнятий Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", яким передбачено, що за результатами здійснення оперативно-розшукових заходів складається протокол із відповідними додатками, який може використовуватись як джерело доказів у кримінальному судочинстві, а також перелічено конкретні оперативно-розшукові заходи, за наслідками яких складається протокол: негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи; зняття інформації з каналів зв'язку; контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією; застосування інших технічних засобів отримання інформації.

Підставою проведення зазначених оперативно-розшукових дій є дозвіл суду, наданий за поданням керівника оперативного підрозділу або його заступника.

Визнавши такі протоколи одним із видів доказів, законодавець тільки частково регламентував процесуальний порядок їх одержання та зовсім не регламентував порядок їх оформлення оперативними підрозділами.

12 липня 2001 р. був прийнятий Закон України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України", який частково регламентував отримання та використання у кримінальному судочинстві доказів, одержаних під час проведення оперативно-розшукових заходів.

Згідно із внесеними змінами фактичні дані (докази) у справі, крім раніше наведених у ст.65 КПК України, встановлюються протоколами із відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів.

У передбачених законом випадках особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суд у справах, які перебувають у їх провадженні, мають право доручити підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, провести оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

Заяву або повідомлення про злочин до порушення кримінальної справи можна перевірити у процесі проведення оперативно-розшукової діяльності. Визначені законодавчими актами України окремі оперативно-розшукові заходи провадяться з дозволу суду за погодженим із прокурором поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника.

Аналіз змін, внесених до КПК України, свідчить, що разом із визнанням доказами у кримінальній справі фактичних даних, одержаних у процесі оперативно-розшукових заходів, залишились невизначеними порядок та загальна форма складання протоколів оперативними підрозділами.

Процес одержання доказів описується за допомогою нечітко сформульованих понять, які потребують внесення нових додаткових змін до КПК України. Важко навіть уявити ті "передбачені законом випадки", що надають слідчому право доручати проведення оперативно-розшукових заходів по справі (ст.66 КПК України), або яке ще "рішення суду" потрібне слідчому для огляду кореспонденції відповідно до ч.1 ст.187-1 КПК України, якщо він уже одержав постанову суду про накладення арешту на кореспонденцію згідно зі ст.187 КПК України та зобов'язаний оглянути затримані документи М. Біденко. Процесуальна регламентація оперативно-розшукової діяльності // Вісник Прокуратури. - № 6(18) - грудень 2002. - С. 52..

Не можуть виконуватись у повному обсязі положення ст.97 КПК України про можливість внесення апеляції на постанову судді про проведення оперативно-розшукових заходів. Відповідно до існуючої практики дозволи на проведення оперативних заходів видаються також апеляційним судом, який є судом першої інстанції для установ обласного рівня, але внесення апеляцій на постанови суддів апеляційного суду закон не передбачає.

Отже, слід визнати, що віднесення до доказів протоколів за результатами оперативно-розшукових заходів - це позитивний момент у боротьбі зі злочинністю. Однак потребують законодавчого врегулювання порядок оскарження дозволів або постанов про відмову в наданні дозволів апеляційних судів, термін, на який може видаватись дозвіл, процесуальні підстави та порядок складання протоколів за результатами оперативно-розшукових заходів відповідно до регламентації протоколів слідчих та судових дій, викладених у главі 6 КПК України.

Слід також звернути особливу увагу на прокурорський нагляд за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності як гарантію забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

Адже, здійснення нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, - одна з конституційних функцій прокуратури.

До 1992 р. ця сфера регулювалась відомчими наказами та Інструкціями, а тому прокурорський нагляд за цим видом діяльності практично не здійснювався.18 лютого 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" (далі - Закон), який регламентував цей вид діяльності та визначив межі і форму прокурорського нагляду. З часу прийняття Закону для його удосконалення вносилися чисельні зміни.

Прокурорський нагляд за додержанням законів при проведенні оперативно-розшукової діяльності (ОРД), як випливає із змісту ст.4 Закону України від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру", має своїм завданням насамперед захист від неправомірних посягань на гарантовані Конституцією, іншими законами України та міжнародно-правовими актами соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи людини та громадянина.

Тому під час реалізації прокурором своїх наглядових повноважень на зазначеній ділянці важливо правильно розставити акценти, у кожному конкретному випадку визначивши пріоритети. Важливим кроком щодо цього - наказ Генерального прокурора України від 28 жовтня 2002 р. “Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність”.

У ньому вперше чітко визначена компетенція підрозділів Генеральної прокуратури України та підпорядкованих прокуратур щодо здійснення нагляду за додержанням законів при проведенні ОРД, детально сформульовані особливості предмету нагляду.

Серед інших повноважень прокурора, закріплених 14 цього Закону, є право в межах своєї компетенції вимагати для перевірки оперативно-розшукові справи та інші відомості щодо здійснення оперативно-розшукових заходів.

Законом до органів, які проводять оперативно-розшукову діяльність, віднесено підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Прикордонних військ, управління державної охорони, органів державної податкової служби, розвідувального органу Міністерства оборони України, органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Згідно зі ст.14 Закону нагляд при проведенні ОРД здійснює Генеральний прокурор України, його заступники, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та їх заступники, а також уповноважені наказом Генерального прокурора начальники та прокурори управлінь, відділів Генеральної прокуратури України та прокуратур Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.

Безумовно, ОРД висуває й дещо специфічні вимоги щодо нагляду прокурора на цьому напрямі. Але на сьогодні дуже обмежене коло прокурорів, які мають право безпосередньо здійснювати нагляд, що не сприяє вирішенню питання ані щодо реального забезпечення законності під час її проведення, ані щодо своєчасного та ефективного реагування на бездіяльність відповідних органів або порушення ними конституційних прав громадян. Адже вивчення оперативно-розшукових справ стосовно нерозкритих злочинів та осіб, що переховуються від органів дізнання і досудового слідства, має проводитися одночасно з вивченням кримінальних справ з метою забезпечення повноти вжитих заходів для розкриття злочинів, законності рішень, прийнятих у кримінальних та оперативно-розшукових справах, що є прямим обов'язком прокурора Медведько О. Ще одна гарантія захисту прав людини // Вісник Прокуратури. - № 4 (22). - Квітень 2003. - С. 10..

Основна ланка - прокуратури міст і районів та прирівняні до них - позбавлені можливості здійснювати свою конституційну функцію. А тому Генеральною прокуратурою України підтримано пропозицію народного депутата України І. Вернидубова про надання їм цих повноважень. Зазначена пропозиція у лютому 2003 року схвалена Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Там само..

Викликає серйозні зауваження редакція ст.9 Закону. Її зміст дуже віддалено відповідає назві: "Гарантії законності під час здійснення оперативно-розшукової діяльності". Чи може бути гарантією законності зазначена у цій статті заборона проводити оперативно-розшукові заходи без заведення оперативно-розшукової справи?

Поширеним в Україні є заведення оперативно-розшукових справ усупереч вимогам ч.2 ст.6 Закону. В постановах про їх заведення зазначаються як підстави для цього оперативні замітки, агентурні повідомлення, рапорти або довідки-меморандуми, тобто документи, які утворюються в результаті ОРД. Однак ч.3 ст.9 Закону (зі змінами, внесеними 18 січня 2001 р. та 7 березня 2002 р), забороняє проведення оперативно-розшукових заходів без заведення оперативно-розшукової справи.

У ст. ст.6, 8, 9, 9-1, 9-2 та 14 Закону слід чітко визначити обов'язок щодо погодження з прокурором заведення та закриття оперативно-розшукових справ, продовження строків і здійснення заходів, які обмежують конституційні права громадян.

Практика підказує, що порядок отримання дозволів на проведення оперативно-технічних заходів потребує більш чіткої регламентації в Законі. На жаль, в оперативних службах не хочуть розуміти, що правову основу ОРД поряд з іншими законами становить і Кримінально-процесуальний кодекс (КПК) України, та посилаються тільки на відомчі накази. Частиною 5 ст.97 КПК України передбачено, що до порушення кримінальної справи можуть проводитися оперативно-розшукові заходи, і визначено, що в таких випадках оперативно-технічні заходи, які тимчасово обмежують права і свободи громадян, здійснюються з дозволу суду за погодженням з прокурором. Що стосується проведення оперативно-технічних заходів після порушення кримінальної справи, то це виключно компетенція слідчого, передбачена ст.187 КПК України. В цьому випадку слідчий за погодженням з прокурором, а не оперативний підрозділ, звертається до суду за отриманням дозволу для проведення оперативно-технічних заходів.

Керівники оперативних підрозділів, посилаючись на те, що це прямо не зазначено в Законі, вважають себе наділеними правом безпосередньо звертатися до суду з поданням про проведення оперативно-розшукових заходів без погодження з прокурором. Це позбавляє прокурора можливості своєчасно перевіряти законність таких подань і вживати ефективних заходів щодо запобігання порушенням прав і свобод громадян Медведько О и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.