На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат сторя виникнення кримналстичних знань та розвиток кримнально-процесуальної науки. Удосконалення прийомв збирання, виявлення й дослдження речових доказв, тактики виконання слдчих дй, технчних засобв пошуку, наукової та судової експертизи.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Правоведение. Добавлен: 17.04.2010. Сдан: 2010. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Історія криміналістики
Виникнення і розвиток криміналістики
Окремі рекомендації криміналістичного характеру відомі здавна і зустрічаються в законодавчих пам'ятках. Історія виникнення криміналістичних знань розпочинається з появою перших типів держави і права, коли встановлювались і порушувались певні правила поведінки, звичаї і закони. Виникнення перших порушників законів зумовило потребу у введенні спеціальних правил і методів щодо розкриття і розслідування злочинів, встановлення злочинців. Призначаються певні чиновники, які повинні були розкривати окремі види злочинів, встановлювати істину (наприклад, у Стародавньому Єгипті -- чиновники-писці, нубійські негри та ін., у Стародавньому Вавилоні -- писці та судді). Правові документи (Закони царя Хаммурапі, Артхашастра, Книга законів та ін.) містили деякі рекомендації криміналістичного характеру щодо збору, дослiдження та оцінки доказів судом, але вони мали окремий, розрізнений характер і були пов'язані з певними клятвами, випробуванням вогнем, каліченням та клеймуванням засуджених.
Формування криміналістичних знань здійснювалося в межах процесу (процедури), який був притаманний суспільству (наприклад, інквізиційний процес був пов'язаний з отриманням зізнання від допитуваного за допомогою тортур). Безумовно, поява криміналістичних засобів, прийомів і методів пов'язана з відправленням правосуддя, слідчої, розшукової та експертної практики.
Цікава історія виникнення розшукових органів. Так, у Франції першу розшукову бригаду «Сюрте» («Безпека») в паризькій поліцейській префектурі очолив колишній рецидивіст Франсуа Єжен Відок. Бригада була створена з колишніх кримінальних злочинців за принципом: «Лише злочинець може побороти злочин». В історії російського розшуку відоме прізвище Ваньки Каїна (Івана Осипова) -- злодія-рецидивіста, який не лише виконував розшукові функції, а й сам вчиняв злочини. Лише згодом виникло правило: особи, які притягувались до відповідальності за обвинуваченням у кримінальних злочинах, не приймаються на службу в розшукову поліцію.
Деякі засоби та прийоми криміналістичної спрямованості знайшли своє відображення у правових актах Київської Русі, а саме -- у «Руській правді». Літописи XV--XVI ст. свідчать про використання криміналістичних знань, зокрема, при порівнянні підписів у рукописах, виявленні підробок документів. У XVIІІ ст. вже були здійснені спроби щодо узагальнення судової практики. Так, І. Т. Посошков у праці «Про бідність і богатство» (1724) аналізує не лише судочинство, а й прийоми проведення слідства: випробування вогнем і залізом, позбавлення їжі та води тощо.
Криміналістика в Україні в XIX -- на початку XX ст.
Криміналістична література. Криміналістика як самостійна наука бере початок з кінця XIX ст. Засновниками її вважають австрійського професора Г. Гросса (1847-1915) і французького криміналіста А. Бертильона (1853-1914), які зробили великий внесок у створення цієї важливої для правосуддя науки.
Формування криміналістичних знань нерозривно пов'язане з розвитком кримінально-процесуальної науки. Саме у працях процесуалістів порушувалися питання про прийоми збирання, виявлення й дослідження речових доказів, тактику виконання слідчих дій тощо. У Росії одними з перших таких видань були праці П. Раткевича "Зерцало правосуддя" (1805), невідомого автора "Керівництво зі слідчої частини" (1831), М. Орлова "Досвід короткого керівництва для проведення слідств" (1833), Я. Баршева "Підстави карного судочинства стосовно російського карного судочинства" (1841), М. Калайдовича "Вказівки для проведення судових слідств" (1849), Е. Колоколова "Правила й форми проведення слідств, складені за Зводом законів" (1850).
Активного розвитку наукові дослідження засобів боротьби зі злочинністю дістали у другій половині XIX ст. Цьому сприяли судова реформа 1864 р. і досягнення науки, передусім у хімії та судовій медицині. У той час з'явились як вітчизняні, так і перекладні зарубіжні праці, присвячені різним аспектам криміналістики.
У 90-х роках було видано різноманітні інструкції, керівництва з розшуку, дізнання та слідства. Так, у 1883 р. київський прокурор М. Шепелєв розповсюдив "Інструкцію чинам поліції Київської судової палати по виявленню і дослідженню злочинів", де давалися вказівки щодо розслідування найнебезпечніших злочинів. Аналогічні інструкції видав у 1898 р. харківський прокурор В. Давидов.
Серед зарубіжних праць, які істотно вплинули на розвиток вітчизняної криміналістики, найпомітніша "Керівництво для судових слідчих, членів загальної та жандармської поліції" Г. Гросса. Ця праця російською мовою вийшла трьома випусками у Смоленську (1895-1897). У ній не тільки узагальнювався досвід слідчої роботи, а й пропонувалося застосовувати у слідчій практиці такі тактичні й технічні прийоми, у яких використовуються дані різних (переважно природничих) наук, спеціально пристосованих для розслідування злочинів. Нову галузь знання Г. Гросс визначив як науку "про реальності кримінального права", що базується на змішаному правовому та природничо-історичному методі, предметом якої є фактичний аспект злочину і відомості, необхідні для здійснення окремих слідчих дій. Цю науку Г. Гросс назвав криміналістикою. Згідно з таким розумінням криміналістики Г. Гросс вважав її предметом учення про виявлення й використання речових доказів, зокрема правила роботи зі слідами, підробними документами тощо; вивчення окремих видів злочинів; питання побуту злочинців (вивчення жаргону, забобонів тощо).
У системі поліцейських і жандармських установ використовувалися також праці вітчизняних криміналістів: монографія повітового поліцейською чиновника І. Снєгірьова "Про розшук" (1908), праця поліцейського генерала В. Лебедєва "Мистецтво розкриття злочинів" (І. Антропометрія. II. Судово-поліцейська фотографія. III. Дактилоскопія), яка вийшла трьома випусками (1909-1912). Зазначимо, що В. Лебедєв уперше ввів у російську криміналістику визначення поняття криміналістики: це наука, що розроблює методи виявлення й дослідження різних видів слідів (рук, ніг), з 'ясовує винних у злочинах, веде реєстрацію злочинців, встановлює "самоособистість ", прийоми кримінального дізнання (розпитування обізнаних осіб і свідків, допити обвинувачених, обшуки, виїмки та огляди) і особливі методи розслідування окремих категорій злочинів. Іншими словами, вона розглядає й систематизує прийоми кримінального розшуку з метою розкриття злочинів або з'ясування істини події.
В Україні в першому десятиріччі XX ст. вийшли праці Г. Брейтмана, В. фон Ланге, Г. Рудого, де порушувалися проблеми криміналістики. Ці праці ще не розглядалися в літературі, тому коротко охарактеризуємо їх.
Праця Г. Брейтмана "Злочинний світ. Нариси з побуту професійних злочинців" (1901) присвячена тактичним прийомам, які використовують професійні злочинці: кишенькові злодії ("марвіхери", "мийники"), конокради, аферисти, шахраї та ін. Хоча книга колишнього начальника харківської розшукної поліції В. фон Ланге "Злочинний світ. Мої спогади про Одесу та Харків" (1906) належить до жанру спогадів, у ній автор не тільки розповів про техніку розкриття того чи іншого злочину, а й докладно охарактеризував злочинців різних категорій: убивць, розбійників, грабіжників, злодіїв, шахраїв, фальшивомонетників, винокурів, розкриваючи професійні таємниці їх злочинної діяльності.
У 1905 р. за розпорядженням київського поліцмейстера було видано "Звіт про діяльність розшукного відділення київської міської поліції за 1902, 1903 і 1904 p.", автором якого був завідувач розшукного відділення колезький секретар Г. Рудий. Ім'я цього українського криміналіста-практика, як і його праця, донедавна залишалося невідомим, незважаючи на те що він зробив значний внесок у розвиток не тільки української, а й російської криміналістики.
За обсягом і змістом Звіт Г. Рудого більше нагадує наукову монографію, ніж службовий документ. Складається він з 12 глав, де крім питань організації й діяльності розшукного відділення розглядаються випадки підпалювання, конокрадства, бродяжництва, жебрацтва, проституції, підпільної адвокатури та інші злочини, а також чинники, що заважають успішній боротьбі зі злочинністю. Важливе місце у Звіті посідає проект організації дактилоскопічних бюро в Російській імперії, підготовлений автором і направлений керівництву київської поліції наприкінці 1903 р.
Нині цінність праці Г. Рудого полягає в тому, що вона вносить певні зміни до наявних у науковій літературі тверджень стосовно окремих питань історії вітчизняної криміналістики. Посилаючись на це джерело, можна впевнено говорити, що перше в Росії дактилоскопічне бюро було організоване в Києві і чини київської розшукної поліції першими в Російській імперії для розкриття злочинів використовували валізу слідчого та службово-розшукових собак.
Після судової реформи 1864 р. коло осіб, яким доручалося здійснювати експертизи, значно розширилося. Згідно зі Статутом кримінального судочинства (ст. 326) як обізнані особи могли бути запрошені лікарі, фармацевти, професори, учителі, техніки, художники, ремісники, скарбники та інші особи, які мали спеціальні знання і особливий досвід "...по якій-небудь службі або частині". Як експертів з порівняння підписів і почерку дозволялося залучати також чинів поліцейських управлінь.
До судово-медичних експертиз слідчі на місцях найчастіше залучали лікарські управи. Уже в 60-70-х роках XIX ст. майже всі вони мали штатних експертів, у розпорядженні яких були мікроскопи, хімічні реактиви та просте обладнання. їхню роботу контролювала лабораторія при Медичному департаменті, яка в разі потреби здійснювала повторне дослідження.
До справи про підробку грошових знаків та інших цінних паперів як судово-експертний заклад періодично залучали Експедицію виготовлення державних паперів, що випускала паперові грошові знаки, облігації тощо. Якщо виникали вузькоспеціальні питання з біології та інших наук, слідчі й судові органи зверталися до Центральної хімічної лабораторії Міністерства фінансів, де здійснювались експертизи, пов'язані з дослідженням різних рідин: спирту, одеколону, мастил, політури тощо.
Технічну експертизу документів, фірмових знаків і знаків клеймування здійснювали Мануфактурна рада Міністерства фінансів та Єдина медична рада при медичному департаменті Міністерства внутрішніх справ. Експертною діяльністю займалося також Російське технічне товариство. У його складі в 1878 р. було створено фотографічний відділ, де здійснювалися різні експертизи, зокрема досліджувались документи.
Часто до експертиз суд і поліція залучали фахівців з медицини, хімії та психіатрії.
Відомо, що українські вчені одними з перших почали здійснювати судово-медичні дослідження слідів крові. Піонером у цьому напрямку був Харківський університет. Там ще в 1866 р. Ф. Ган захистив докторську дисертацію, присвячену судово-медичним дослідженням слідів крові, а в 1893 р. приват-доцент С. Дворніченко написав дисертаційне дослідження на тему "До питання про відміну крові людини від крові ссавців тварин у судово-медичному відношенні".
Криміналістичні заклади. Першим криміналістичним закладом у Росії була судово-фотографічна лабораторія, відкрита в 1889 р. при
Петербурзькому окружному суді. Створив її на власні кошти вчений-криміналіст Є. Буринський. У 1912 р. лабораторію розформували, а замість неї організували кабінет науково-судових експертиз, що підпорядковувався прокурору Петербурзької судової палати. Протягом двох наступних років аналогічні кабінети з'явились у Москві, Києві та Одесі. Експертна діяльність цих кабінетів була набагато ширшою. Згідно із законами від 28 липня 1912 р. і 4 липня 1913 р. кабінети науково-судових експертиз призначалися для досліджень у кримінальних і цивільних справах за допомогою фотографії, дактилоскопії, хімічного й мікроскопічного аналізів та інших прийомів, за винятком досліджень, які здійснювали лікарські відділення губернських правлінь, а також для сприяння в особливо важливих випадках слідчій владі у виявленні винних і з'ясуванні злочинів або встановленні невинності підозрюваного.
Діяльність кабінетів регламентувала спеціальна інструкція. До функцій керівника та його помічника входило дослідження, складання висновків про експертизу, вирішення технічних питань у судових засіданнях, виїзд на місце вчинення чи виявлення злочинів для фотографування та участі в огляді місцевості, трупів, зломів і слідів.
Структурно кабінети складалися з трьох відділів: фотографічного, кримінально-технічного та хімічного. У фотографічному відділі застосовувалася метрична, репродукційна, проекційна фотографія, мікрофотографія та фотографія в ультрафіолетових променях.
Київський кабінет науково-судових експертиз, заснований у лютому 1914 р., очолив криміналіст С. Потапов (1873-1957), який пізніше став одним із засновників радянської криміналістики. Він залучив до роботи в новому закладі відомих представників природничих наук приват-доцентів Київського університету В. Фаворського, М. Петрова та О. Семенцова, доктора медицини М. Туфанова. В Одесі керівником відкритого у квітні 1914 р. кабінету науково-судових експертиз став учений-криміналіст М. Макаренко.
Свідчень про дореволюційну діяльність Київського та Одеського кабінетів науково-судових експертиз збереглося мало, більшість матеріалів втрачено під час громадянської війни. З опублікованих звітів відомо, що в середньому за рік у кабінетах здійснювалося майже 300 різноманітних експертиз. Наприклад, в Одеському кабінеті за три роки роботи було здійснено 738 експертиз: у 1914 р. -- 215, у 1915-- 279, у 1916 р. -- 244. Дослідження розподілялися так: порівняння почерків -- 346, інші дослідження документів -- 122, дактилоскопія -- 38, дослідження волосся, сперми та крові -- 43, хімічні -- 122, інші види дослідження -- 67.
На превеликий жаль, перші кабінети науково-судової експертизи проіснували недовго. Під час революції 1917 р. та громадянської війни більшість із них практично припинили свою діяльність. Але й за ці кілька років вони зробили значний внесок у розвиток вітчизняної криміналістики, упроваджуючи у слідчу практику науково-технічні прийоми та методи.
Кримінально-реєстраційні підрозділи поліції. Особливу систему криміналістичних закладів становили кримінально-реєстраційні підрозділи поліції. Перше в Росії Реєстраційне бюро, яке називалось антропометричною станцією, було створене при Петербурзькій розшукній поліції в 1890 р. для позбавлення рецидивістів можливості приховувати свою попередню судимість, а також для реєстрування підозрілих осіб, які бажали приховати своє минуле і справжнє ім'я. Через два роки в периферійних містах було створено ще 12 аналогічних станцій, у тому числі й єдина в Україні -- Одеська. Більшість із них підпорядковувалися тюремним комітетам. Основна функція цих станцій полягала в реєстрації й ототожненні злочинців за допомогою антропометричних вимірювань за системою, розробленою А. Бертильоном.
Антропометричний метод реєстрації передбачав 12 вимірювань певних частин тіла людини. Протягом 1890-1897 pp. у Російській імперії за системою А. Бертильона було зареєстровано 27 тис. осіб (23 тис. чоловіків і 4 тис. жінок), серед яких виявлено 1700 рецидивістів і 180 рецидивісток.
Можливості фотографії в поліцейській реєстрації почали використовувати ще в 60-х роках XIX ст. У 1862 р. при санкт-петербурзькій поліції було організовано фотографічне бюро "для зняття портретів з обвинувачених з метою встановлення їх особи". В Україні перше поліцейське фотографічне ательє з'явилося в 1864 р. у м. Бобринці (нині Кіровоградської обл.). Воно було організоване на кошти, зібрані за підпискою населення, з метою додавання фотокартки до всіх важливих випадків судово-поліцейських справ. Але застосування фотографії було епізодичним і не створювало системи. Наукова база для виникнення судової фотографії з'явилася наприкінці XIX ст. Як зазначалось, великий внесок в її розвиток зробив російський учений Є. Буринський.
Про те, що науково-теоретичний і практичний рівень судової фотографії в Росії був високий, свідчить найвища нагорода, яку одержав російський відділ судово-поліцейської фотографії на міжнародній фотографічній виставці у Дрездені (1909). У російському відділі експонувались інструкції, таблиці та практичні посібники із судової фотографії, реєстраційні знімки злочинців та відбитки їх пальців, фотоілюстрації про розкриття найнебезпечніших злочинів -- убивств, розбійних нападів, крадіжок зі зломом, фальшивомо-нетництва, шахрайства тощо.
У Києві антропометричний кабінет було організовано наприкінці 1901 р. при розшукній частині міської поліції. На той час єдиним технічним засобом у поліції був фотографічний апарат, придбаний в 90-х роках XIX ст. Діловодство розшукної частини складалося з двох журналів: настільного реєстру, де фіксувалися "темні особи", та розшу-кового алфавіту, де значилися списки розшукуваних осіб. Причиною цього було те, що в розшукній частині не було постійного особового складу як такого. Розшукові обов'язки виконували кілька відряджених городових, які підпорядковувались завідувачеві розшукної частини. До речі, цю посаду обіймали чини міської поліції за сумісництвом.
У серпні 1901 р. розшукну поліцію Києва очолив колезький секретар Г. Рудий. Через місяць після призначення він виїхав у закордонне відрядження, під час якого відвідав спочатку Лондон, а потім Париж. Результатом його двомісячного ознайомлення зі станом розшукної справи в Англії та Франції стала повна реорганізація київської розшукної поліції.
Одним із важливих заходів з удосконалення кримінальної реєстрації було створення антропометричного кабінету. Порядок реєстрації був такий: на кожного доставленого до розшукної частини складали антропометричну картку за системою А. Бертильона у трьох примірниках. Один примірник розміщувався у шафі № 1, поділеній на ящики за видами вчинення злочинів (вбивці, злодії, шахраї, ґвалтівники тощо), другий -- у шафі № 2, де концентрувалися картки з прізвищами злочинців за алфавітом, третій -- у шафі № 3 у порядку реєстрації. Фотокартки невпізнаних трупів містилися у шафі № 4.
За перший рік роботи кабінету, тобто протягом 1902 p., антропометричне вимірювання було застосоване до 2787 затриманих осіб (1563 чоловіків і 1224 жінок), а в 1903 р. -- до 3687 осіб (2265 чоловіків та 1422 жінок).
Департамент поліції докладав багато зусиль до розширення мережі антропометричних кабінетів, але централізованого обліку за лінією розшукної поліції у масштабах імперії до 1908 р. не існувало. Це сталося після створення в усіх губернських і найбільших повітових містах 89 розшукних відділень, які згідно із законом від 6 липня 1908 р. поділялися на чотири розряди. В Україні вони існували в Києві, Одесі, Харкові (І розряд); Катеринославі, Єлисаветграді, Миколаєві (II розряд); Житомирі, Кам'янці-Подільському, Полтаві, Кременчуці, Бердичеві, Херсоні, Сімферополі, Керчі, Новоросійську (III розряд) і Чернігові (IV розряд). Провідним підрозділом розшукного відділення було довідково-реєстраційне бюро, до основних завдань якого входили реєстрація злочинців, систематизація відомостей про них, встановлення особи, видача довідок про судимість і розшук винних осіб. До компетенції бюро належало також здійснення криміналістичних експертиз (дослідження речових доказів, технічних досліджень документів, експертиз почерків тощо). Штати довідково-реєстраційних бюро розшукних відділень усіх розрядів налічували дві одиниці: чиновник, який завідував реєстрацією злочинців і листуванням з розшуків та наглядів, та фотограф, він же помічник реєстратора злочинців. Характерно, що їхні службові оклади були майже однаковими (для І розряду -- 1000 крб, II -- 900, III -- 800 крб). Нові підрозділи застосовували антропометрію, дактилоскопію, судову фотографію та словесний портрет. На кожного затриманого складали повну реєстраційну картку з трьома фотокартками і дактилоскопічними відбитками у двох примірниках (один -- для центрального реєстраційного бюро); особову картку з фотографічним знімком професійних злочинців; алфавітну картку, а також фотокартку для альбому злочинців.
До складу реєстраційного бюро входили фотосалон з антропометричним і дактилоскопічним кабінетом, де застосовувалася методика опису прикмет злочинців за системою "словесного портрета"; карткова реєстратура, де зберігались реєстраційні картки злочинців з їхніми фотокартками, антропометричними та дактилоскопічними даними, картковий розшуковий алфавіт, альбом злочинців і "осіб порочної поведінки", колекція почерків, знарядь злочинів, злодійських інструментів і шахрайських пристроїв, довідки про судимість і відомості про утримуваних у місцевих в'язницях, відомості за поточними наглядами, газетні вирізки.
Організацію й діяльність реєстраційних бюро регламентували Окрема інструкція (доповнення до циркуляру департаменту поліції від 29 грудня 1906 за № 1) та Інструкція чинам розшукної поліції (1910), які були обов'язковим керівництвом з реєстрації злочинців. В останній, зокрема, зазначалося, що всі чини розшукних відділень мають бути ознайомлені із судово-поліцейською фотографією, дактилоскопією та антропометрією, фіксуванням слідів гіпсом. Для цього кожна особа, яка влаштовувалася на службу до розшукної поліції, зобов'язувалася "...пробути певний час на практичних заняттях з реєстрації злочинців".
Діяльність дактилоскопічних кабінетів регламентувалася спеціальною інструкцією, розробленою департаментом поліції у вересні 1910 р. У ній детально роз'яснювалося про потожирові відбитки пальців, про те, на яких поверхнях вони найчастіше зберігаються, як їх виявляти та фотографувати. В інструкції давалися вказівки щодо дактилоскопічної експертизи (порівняння), яку повинні були здійснювати завідувачі дактилоскопічної реєстрації.
Зауважимо, що в Росії дактилоскопія не була належно оцінена і вважалася допоміжним до антропометрії методом. Такий комбінований метод кримінальної реєстрації, на відміну від європейських країн, існував у Росії до повалення царизму, а в окремих регіонах -- і в перші роки радянської влади.
В історико-правовій і криміналістичній літературі зазначається, що вперше в Російській імперії дактилоскопію почали застосовувати у в'язницях наприкінці 1906 p., а у практиці розшукної поліції -- з 1907 р. Насправді ж перше дактилоскопічне бюро було створене в січні 1904 р. при розшукній частині київської міської поліції. За перший рік існування цього бюро було дактилоскоповано 2987 осіб: 1590 чоловіків і 1397 жінок.
Історія створення першого в Україні дактилоскопічного бюро заслуговує докладнішої розповіді, тим більше що в навчальн и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.