На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Теоретичн, практичн правов аспекти реорганзацї кримнально-виконавчої системи в Україн. Обрунтування мети змсту пдготовки фахвцв для пентенцарної системи. Психологчний стрес, психогенний стан персоналу шляхи його подолання.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Правоведение. Добавлен: 24.04.2002. Сдан: 2002. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ВОЛИНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
КАФЕДРА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І ПРОЦЕСУ
ДИПЛОМНА РОБОТА
КОНЦЕПЦІЯ КАДРОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ
СТУДЕНТКИ V КУРСУ ЮРИДИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ
НАУКОВИЙ КЕРІВНИК:
КАНДИДА Т ЮРИДИЧНИХ НА УК, ДОЦЕНТ, ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І ПРОЦЕСУ
ЛУЦЬК 2001
ЗМІСТ
вступ .......................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ.
1.1. Теоретичні, практичні і правові аспекти реорганізації кримінально-виконавчої системи в Україні.................................………………………………….................................................. 9
1.2. Європейські пенітенціарні правила як основа кадрового забезпечення кримінально-виконавчої системи України.................…………………………........................................... 20
РОЗДІЛ 2. ПІДГОТОВКА СПЕЦІАЛІСТІВ ДЛЯ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ.
2.1. Обґрунтування мети і змісту підготовки фахівців для пенітенціарної системи.............................................................................................…………......................... 26
2.2. Соціально-психологічна адаптація курсантів та слухачів у вищому навчальному закладі пенітенціарного профілю.....................................…………………………………..…........... 35
2.3. Шляхи попередження та подолання професійної деформації працівників установ виконання покарань.....................................................................…………………....…......... 42
РОЗДІЛ 3. ПСИХОЛОГІЧНА СЛУЖБА ЯК ОДИН ІЗ ЧИННИКІВ ПІДВИЩЕННЯ ПРОФЕСІЙНОГО І ПСИХО-ЕМОЦІЙНОГО СТАНУ ПЕРСОНАЛУ СИСТЕМИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ.
3.1. Психологічна служба пенітенціарної установи у третьому тисячолітті.…….…….... 48
3.2. Психотехніка саморегуляції в роботі психологічної служби установ виконання покарань....................................................................................………………………............ 52
3.3. Психологічний стрес, як фактор, що впливає на психогенний стан персоналу і шляхи його подолання.........................................................………………………………............... 55
ВИСНОВКИ.....................................................................................................………............ 60
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.....................................................………........ 66
ДОДАТКИ.........................................................................................................………............ 71
ВСТУП
Актуальність даної теми дослідження обумовлена реформою кримінальне - виконавчої системи України, яка здійснюється у нашій державі з липня 1991 року [ 1 ]. Прийняті раніше зусилля не вивели систему виконання покарань з кризового стану. За останні роки у місцях позбавлення волі відзначається високий рівень злочинності та злісних правопорушень, що у свою чергу призводить до критичних ситуацій у деяких із них і значно ускладнює оперативну обстановку. Так, у 1999 році було порушено 429 кримінальних справ, що на 5.93% більше у порівнянні з 1998 роком, при цьому 40.4% злочинних діянь вчинено особами, які відбували покарання в колоніях суворого режиму, тобто неодноразово судимими.
Пенітенціарна система не в змозі виконувати свої завдання, якщо не буде мати кваліфікаційних і необхідним чином орієнтованих кадрів. Ресоціалізація засуджених, які знаходяться в стані фрустрації і розчарування, потребує відповідних зусиль від персоналу для формування у засуджених навиків і здібностей для законослухняної поведінки після звільнення. Військова організація управління місцями позбавлення волі не сприяє досягненню даної мети. Приналежність тюремних працівників до силових структур викликає в них при контактах з засудженими відчуття загрози і породжує упереджене ставлення до проблем останніх. Аналогічна свідомість формується у засуджених по відношенню до персоналу: вони не можуть сприйняти, що люди, які їх охороняють і карають, можуть одночасно їх підтримувати і виховувати. Делікатним є і становище персоналу. Знаходячись між свободою і несвободою, ці люди не хочуть просто виконувати чужу волю. Вони прагнуть конструктивно брати участь в ресоціалізаційному процесі, який має на меті не тільки здійснення державної політики по відношенню до засуджених, але й участь у її формуванні.
Роль потенційної адміністрації в протистоянні злочинності суттєво відрізняється від ролі міліцейських органів. Об'єктом діяльності в місцях позбавлення волі є особи, які вже викриті у вчиненні злочинів і покарані. Тому ефективність діяльності місць позбавлення волі, на нашу думку, визначається у першу чергу профілактикою і попередженням рецидиву з боку засуджених.
Очевидним є те, що діяльність пенітенціарної адміністрації безпосередньо не впливає на криміногенну ситуацію в країні, для цього створені міліцейські органи. Відокремлення пенітенціарного персоналу від міліцейських структур знижує негативний вплив кон'юнктурних обставин на діяльність місць позбавлення волі. Ми це розцінюємо як особливо важливий аспект, оскільки такий поділ сприяє формуванню стійкого ресоціалізаційного пріоритету пенітенціарної системи.
Реформа кримінально-виконавчої системи України є однією з важливих завдань побудови нашої незалежної держави. Сьогодні ця система складається зі 183 установ, в яких утримуються 230.5 тисяч осіб, в тому числі в 128 виправно-трудових установах - 3.5 тисячі підлітків, в 32 слідчих ізоляторах - 43.4 тисячі засуджених. В 12 лікувально-трудових профілакторіях 3.8 тисячі осіб проходять лікування від алкоголізму [ 2 ].
Аналіз нормативної та відомчої бази, а також наукової літератури, свідчить про те, що мало хто бачить прямий причинний зв'язок між кадровим забезпеченням діяльності пенітенціарної системи в Україні і похідними злочинності ( ріст, рецидивність, відродження так званих "злодійських традицій" та іншими подібними явищами ), хоча ці речі очевидні і мають своє підтвердження у реальному житті. Так, в Україні у 1998 та наступних роках виявлено 217 фактів заборонених стосунків персоналу установ виконання покарань із засудженими, у тому числі атестованих працівників ВТК - 90, вільнонайманих - 63, військовослужбовців ВВ УМВС - б, що є наочним підтвердженням вищезазначеного висновку [З].
Об'єктом дослідження у даній роботі є проблема реформування пенітенціарної системи в Україні, яка включає теоретичні, практичні і правові аспекти реорганізації кримінально-виконавчої системи України. Ця проблема не єновою. На її вирішення спрямовують реальні зусилля як практики [ 4 ], так і вчені
[5].
Предметом виступають засоби, знаряддя та організація процесу підбору, вивчення, комплектування та використання спеціалістів пенітенціарної системи, їх підготовка, соціально-психологічна адаптація та шляхи попередження і подолання професійної деформації покарань.
Мета даної дипломної роботи полягає в аналізі всіх можливих шляхів оптимізації результатів реформ пенітенціарної системи в Україні, у тому числі через площину реалізації забезпечення органів виконання покарань кваліфікованим персоналом.
Відповідно до мети дипломної роботи ставились такі завдання:
1) проаналізувати теоретичні, практичні і правові аспекти реорганізації кримінальне -- виконавчої системи України;
2) дослідити Європейські пенітенціарні правила, як фактичний кодекс практичної діяльності по управлінню пенітенціарними установами та основу кадрового забезпечення кримінальне - виконавчої системи України;
3) обґрунтувати мету і зміст підготовки фахівців для пенітенціарної системи;
4) вивчити соціальне - психологічну адаптацію курсантів та слухачів у вищому навчальному закладі пенітенціарного профілю;
5) з'ясувати шляхи попередження та подолання професійної деформації працівників установ виконання покарань;
6) визначити місце психологічної служби, як одного з чинників підвищення професійного і психоемоційного стану персоналу системи виконання покарань реалізації засуджених;
7) ознайомитись з психотехнікою саморегуляції в роботі психологічної служби установ виконання покарань, яка застосовується до персоналу установ виконання покарань (УВП);
8) на основі аналізу існуючої практики підбору, вивчення, комплектування та використання кадрів для роботи в УВП та теоретичних підходів вчених з цих питань розробити ряд науково обгрунтованих рекомендацій щодо удосконалення роботи у цьому напрямку.
Огляд раніше здійснених досліджень по даній проблематиці показує, що більшість із них проводилися в умовах функціонування органів і установ виконання покарань в системі Міністерства внутрішніх справ України (далі МВС) і, як правило, вченими держав близького зарубіжжя (І. Башкатовим, М.Стручковим, М. Якушиним). При цьому, переважна більшість досліджень проведена фрагментарне. Українськими ж вченими питання підбору, вивчення, розміщення та використання кадрів кримінально-виконавчої системи в монографічному плані взагалі не розглядались. Вивчення раніше виконаних досліджень також показало, що переважну більшість із них було здійснено відносно співробітників органів внутрішніх справ ( ОВС ), в систему яких входили працівники УВП. У той же час безумовним є те, що умови роботи, особливості даного виду державної служби та інші аналогічні відмінності є проблемами специфічного характеру, які повинні розглядатися через призму функціонування даної структури виконавчої влади, тобто через систему завдань та правовий статус даної державної структури, які витікають з чинного кримінально-виконавчого законодавства та положення про Державний департамент України з питань виконання покарань (далі ДДУПВП) [б]. Такий висновок принаймні обумовлюється трьома головними обставинами, а саме:
- більшість країн цивілізованого світу та Ради Європи на службу в органи і установи виконання покарань приймають осіб, правовий статус яких визначається правовими актами про державну службу, тобто вони є державними службовцями [7] . Україна як член Ради Європи взяла зобов'язання привести національне законодавство у відповідність з міжнародним;
- в основі кримінально-виконавчої політики більшість країн світу та Європи покладені ідеї каяття злочинців ( так звана пенітенціарна система ), суб'єктами
реалізації якої є не особи силових структур воєнізованого характеру, а психологи, педагоги, соціологи, психіатри та тому подібні категорії працівників, які займаються людинознавством та вирішенням їх проблем;
- відокремлення органів виконання покарань від системи МВС потребує відповідного законодавчого, фінансового, соціального, ідеологічного та тому подібного забезпечення, яке може здійснити як практичні зусилля відповідних структур держави та суспільства, так і наукові ідеї, пропозиції, розробки, дослідження тощо.
Тому успішне вирішення проблем реформування кримінально-виконавчої системи України не можливе без наукового обґрунтування та застосування максимальних можливостей держави та інститутів у цьому напрямку.
Методологія дослідження базується на теорії наукового пізнання, концептуальних положеннях. Конституції України, законах України, комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю в Україні, Указах Президента України, сучасної науки про людину, працях в галузі пенології, кримінології, кримінального і кримінально-виконавчого законодавства, пенітенціарної педагогіки і психології, а також на міжнародних нормах та угодах, що визначають порядок і умови утримання ув'язнених під вартою.
Загальним методом дослідження є діалектичний метод пізнання соціальних процесів у їх взаємозв'язку та взаємообумовленості.
У процесі розробки проблеми використовувались теоретичні та емпіричні методи дослідження: системний, функціональний, логічний, історико-правовий, порівняльно-правовий, статистичний, психолого-педагогічний.
У спеціальній літературі міститься багато досліджень, теоретичних положень, в яких наукові працівники і юристи-практики висловлюють аргумент свого бачення вирішення даної проблеми. Яскраво виділяються наукові публікації В.Синьова, Г.Радова, О.Сєвєрова, О.Джужи, М.Клімова, М.Супруна, О.Іванової, Т.Кушнірової, І.Штанька, О.Пташинського, В.Сулицького, Д.Ніколенка, В.Медведєва, Г.Тарасова, І.Яциної, А.Галая, М.Корнієнка, А.Степанюка, С.Скокова, О.Колба та інші. Положення, висновки та рекомендації викладені в даній дипломній роботі базуються на широкому науково-теоретичному, нормативному, а також практичному матеріалі. Сформульовані висновки та пропозиції спираються на дослідженнях провідних криміналістів-пенітенціаристів, таких як М.Мелентєв, М.Ліненко, С.Фаренюк, В. Корчинський та інші.
Наукова новизна даної теми полягає в тому, що автор узагальнив і систематизував дані вищезгаданих наукових досліджень і запропонував ряд науково-обгрунтованих пропозицій щодо вирішення проблем реформування пенітенціарної системи в Україні через призму вдосконалення, підбору, вивчення, комплектування та використання персоналу органів виконання покарань.
Структура роботи визначається її метою, завданням і складається із вступу, трьох розділів, дев'яти параграфів, висновків, списку літератури та додатків.
РОЗДІЛ 1. ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ
1.1. Теоретичні, практичні і правові аспекти реорганізації кримінально-виконавчої системи в Україні
У своєму становленні існуюча система виконання покарань пройшла тернистий шлях і розвивається нині, не дивлячись на всі труднощі, в тому числі і економічні. Історично кримінально-виконавча система України веде свій відлік впродовж 74 літ в рамках правового поля колишнього Радянського Союзу. Ряд дослідників умовно виділяють декілька етапів її розвитку в контексті організаційної побудови і підпорядкування:
1) з жовтня 1917 року по жовтень 1922 року місця ув'язнення знаходились у підпорядкуванні Наркомату юстиції та Наркомату внутрішніх справ (у квітні 1919 року були створені табори примусових робіт, які належали до системи НКВС),
2) з 12 жовтня 1922 року постановою НКЮ і НКВС місця позбавлення волі були передані у підпорядкування Наркомату внутрішніх справ, який здійснював керівництво ними до грудня 1930 року,
3) постановою ЦВК і РНК від 15 грудня 1930 року, у зв'язку із скасуванням НКВС, місця ув'язнення підпорядковуються Наркомату юстиції,
4) У липні 1934 року, після утворення НКВС в його відання в інтересах централізованого управління передані всі місця позбавлення волі,
5) 15 березня 1953 року ЦК КПРС, РМ СРСР, ПВР СРСР прийняли спільну постанову про заходи щодо реалізації партійного і державного керівництва в країні. При цьому виправно-трудові табори і колонії були передані у відання Міністерства юстиції України, а МВС підпорядковані тюрми, слідчі ізолятори та трудові колонії для неповнолітніх,
6) з січня 1954 року всі існуючі на той час установи пенітенціарної системи знову повністю були підпорядковані МВС,
7) Восени 1956 року було визнано недоцільним подальше існування виправно-трудових таборів. Вони були реорганізовані у виправно-трудові колонії і передані у відання Міністерства освіти України,
8) Наступного року, а саме з квітня 1957 року, місця позбавлення волі знову повернуті до системи МВС [8],
9) 22 квітня 1998 року Президент України видав Указ "Про створення Державного Департаменту України з питань виконання покарань (у подальшому ДДУПВП)", чим вивів установи пенітенціарної системи з системи Міністерства Внутрішніх Справ України (додаток №1). [9].
Починаючи з 1964 року, створені нині існуючі заклади виконання покарань з виробничою базою та інфраструктурою. Ця робота була виконана на засоби, зароблені установами по виконанню покарань. У 1963 році прийнято Основи виправно-трудового законодавств СРСР, а в 1970 році -Виправно-трудовий кодекс України (ВТК).
За роки незалежності нашої держави одночасно з процесами демократизації, гуманізації суспільства серйозні зміни сталися в установах кримінально-виконавчої системи. На державному рівні було переосмислено доктрину виконання покарань, яка була створена і діяла в умовах централізму, адміністративного механізму управління і не в повній мірі забезпечувала виконання покладених завдань.
Використовуючи надані Радою Європи можливості для ознайомлення з європейськими тюремними системами, з урахуванням їх досвіду, були розроблені концепції основних напрямків реформування кримінально-виконавчої системи. При розробці цих концепцій, які були затверджені урядом України відповідно в 1991 [10] і в 1996 [11] роках враховувалася проблема визначення місця органів і установ виконання покарань в системі державних органів України. У відповідності до зобов'язань України при вступі в Раду Європи (частина 7 пункту II Заключення Паризької Асамблеї Ради Європи (далі ПАРЄ) № 190/1995) про вступ України в Раду Європи) було зазначено, що відповідальність за управління пенітенціарною системою і за виконання судових рішень буде надана Міні-стерству юстиції до закінчення 1998 року.
Вирішення проблеми підпорядкованості такої складної, важливої у всіх відношеннях системи, якою є кримінально-виконавча, вимагало всесторонньої оцінки і зваженого підходу. Ми мали можливість не тільки скопіювати іноземні державні структури, а й реформувати та підвищити рівень і ефективність функціонування національної пенітенціарної системи. Після прийняття України в Раду Європи, її експерти в 1996 році на протязі майже двох місяців провели вивчення діючого законодавства, інших нормативних актів, які гарантували виконання покарань і практики їх використання в Україні. Були глибоко і кваліфіковано перевірені 22 установи кримінально-виконавчої системи 6 областей. За результатами аналізу Радою Європи була зроблена і поширена доповідь "Оцінка тюремної системи України" [12] з рекомендаціями для приведення її до відповідності з загальноєвропейськими стандартами, в якій підкреслювалась необхідність створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації [ІЗ].
Як відмічалось вище, 22 квітня 1998 року Президент України Л.Д. Кучма видав Указ "Про створення Державного Департаменту України з питань виконання покарань" як центрального органу державної виконавчої влади. За дорученням Президента України Міністерством внутрішніх справ і Міністерством юстиції України були розроблені і подані важливі документи, а саме: "Положення про Державний Департамент України з питань виконання покарань", яке було затверджене Указом Президента 31 липня 1998 року [14] і проект закону України "Про внесення змін і доповнень в деякі законодавчі акти України в зв'язку з утворенням Державного Департаменту України з питань виконання покарань", який Кабінетом Міністрів України ще 14 липня 1996 року був направлений у Верховну Раду України. Після розгляду даного законопроекту в Комітеті з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності і боротьби з організованою злочинністю Верховної Ради, він був прийнятий парламентом як закон [15], все це створило об'єктивні передумови поглиблення реформування, підняття рівня служби виконання покарань, надало можливість соціальне переорієнтувати діяльність Департаменту як центрального органу виконавчої влади на якісно нову роботу з врахуванням міжнародного досвіду, принципів гуманізму, законності, демократизму, справедливості, диференційованого індивідуального впливу на засуджених, виключаючи можливість негативного впливу на процес виконання судових рішень з боку силових структур.
Реформування системи виконання покарань здійснювалося за такими основними напрямками.
Перший - це створення якісно нової законодавчої і нормативної бази. Другий - розвиток і зміцнення матеріально-технічної бази місць позбавлення волі, створення належних умов для утримання засуджених. Третій - вивчення досвіду зарубіжних країн, розробка і втілення нових форм і методів виховної корекційної роботи з засудженими. Четвертий - підготовка і залучення до роботи в системі відданих справі висококваліфікованих спеціалістів.
За період з 1998 по 2000 рік Верховною Радою і Президентом України було прийнято 22 законодавчих акти, Кабінетом Міністрів - 17 постанов і розпоряджень з різних питань удосконалення діяльності системи виконання покарань, у тому числі і особливо важливі постанови від 05.08.92р № 446 "Про покращення діяльності установ кримінально-виконавчої системи[16], від 01.26.94р. № 31 "Про програму приведення умов тримання засуджених, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, а також осіб, що тримаються у слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профілакторіях, у відповідність з міжнародними стандартами" [17], від 12.02.96р. № 1454 "Про невідкладні заходи щодо залучення до праці осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі"[18] та інші, які сприяли гуманізації відбування покарання, зміцненню законності і стабілізації ситуації.
З урахуванням міжнародного досвіду розроблений і схвалений міністер-ствами і відомствами проект кримінально-виконавчого кодексу України, який
також пройшов експертизу в Швейцарії. На нашу думку, по своїх параметрах це буде якісно новий законодавчий акт, який відповідає потребам сьогодення, міжнародним нормам і правилам поводження з засудженими. Зокрема, цим кодексом передбачається новий підхід до розприділення засуджених по виправних установах. Це питання буде вирішуватися спеціальними розподільчими комісіями на основі вироку суду і класифікації засуджених з урахуванням характеру і суспільної небезпеки здійсненого злочину. Принципово новою, на наш погляд, є класифікація закладів. Передбачена їх диференціація і по рівнях безпеки: максимальний, середній і мінімальний. Визначається нова система структурних відділів виправних установ, переведення засудженого з одного відділу в інший буде залежати від поведінки, відношення до праці і т.п.
Необхідно відмітити, що з отриманням Україною незалежності була знята завіса таємності з пенітенціарної системи, сьогодні тюрма насправді відкрита, її можуть відвідувати представники будь-якої зареєстрованої партії, суспільної організації, колективу, видавництва тощо. Системою стало проведення брифінгів для засобів масової інформації, зустрічі з журналістами, працівниками радіо і телебачення, з подальшим висвітленням для широкої громадськості різноманітних питань діяльності місць позбавлення волі.
У відповідності до статті 9 Європейської Конвенції з прав людини [19], статті 35 Конституції України розроблені спеціальні програми співробітництва з 21 релігійною конфесією для залучення засуджених до витоків духовної культури і морального виховання. Майже в кожному закладі обладнані молитовні кімнати, а у деяких навіть побудовані церкви [20]. Така практика звісно дає позитивні результати.
З ціллю залучення європейського досвіду і практики роботи системи виконання покарань українські колеги плідно співпрацюють з правозахисними організаціями міжнародного рівня, з Директоратом прав людини Ради Європи. Під егідою Ради Європи був проведений семінар "Нова концепція пенітенціарної системи" [21]. Спеціалісти пенітенціарної системи України познайомилися з діяльністю пенітенціарних закладів ряду Європейських країн, умовами утримання ув'язнених і робочого персоналу.
Заклади України вивчались експертами Ради Європи, їх висновки про стан наших закладів: вони ще не відповідають європейським стандартам за комунально-побутовими умовами утримання ув'язнених та іншими параметрами [22].
Ось деякі із висновків:
- так сталося, що за роки Радянської влади в Україні було побудовано тільки 2 слідчих ізолятори з 32. Решта побудовані від 100 до 300 років тому [23]. Майже всі виправно-трудові колонії в основному реконструйовані з старих будівель. Урядом України затверджена спеціальна програма, яка направлена на приведення умов утримання засуджених до відповідності з міжнародними нормами, але її виконання, на жаль, стримується сьогодні через відсутність необхідних засобів.
Як свідчить аналіз, протягом останніх 5 років кількість засуджених в місцях позбавлення волі щорічно зростала на 11%, що, звичайно, загострює питання їх розміщення, забезпечення працею і медичним обслуговуванням. З метою покращення ситуації, ДДУПВП відкрито 35 закладів на 25,2 тисячі місць, в тему числі 4 слідчих ізолятори на 2 тисячі місць [24].
Тільки за шість місяців 2000 року загальна кількість спецконтингенту в установах кримінально-виконавчої системи зросла на 5,2 тис. осіб: станом на 01.07.2000 року в 180 установах відбували покарання 233,3 тис. осіб, у тому числі у 33 слідчих ізоляторах та тюрмах 46,9 тис. осіб. У 128 виправно-трудових колоніях знаходяться майже 170 тис. засуджених, в 11 виховно-трудових колоніях - 3,3 тис. неповнолітніх, у 8 ЛТП -- 3,2 тис. осіб. Понад наявності місць утримувалося 9,7 тис. осіб [25].
Протягом 1-го півріччя 2000р. у виправних колоніях було вчинено 224 злочини, що на 6-7 % менше, порівняно з 1999р. [26]. При деяких позитивних тенденціях у динаміці злочинності, у її структурі практично не зменшується кількість тяжких злочинів. Умисні вбивства допущені у ряді виправно-трудових колоній.
За вказаний раніше період, промисловими підприємствами кримінально-виконавчої системи виготовлено продукції на суму 150,8 млн. грн. В цілому по системі протягом трьох останніх років зберігається стала тенденція нарощування обсягів виробництва. Однак ріст залишків готової продукції на складах, висока частка бартерних операцій при взаєморозрахунках із споживачами призвели до утворення заборгованості по заробітній платі виробничому персоналу, яка станом на 01.07.2000р. становить 11,5 млн. грн. Це означає, що заробітна плата для засуджених та виробничого персоналу із числа вільнонайманих осіб не виплачувалася в середньому майже 7 місяців.
Продовжує загострюватись проблема трудової зайнятості засуджених на підприємствах установ виконання покарань. При збільшенні чисельності спецконтингенту на 5,3 тис. осіб вивід на оплачувані роботи в цілому по системі збільшився тільки на 5,7 тис. і склав 65,2 тис. осіб, а 64,5 тис. залишаються незабезпеченими роботою [27]. Незважаючи на збільшення заробітку за один відпрацьований людинодень з 1 грн. 18 коп. до 1 грн. 53 коп. рівень виконання завдання по отриманні доходів від працевикористання склав 36,7 %.
Значно збільшилась кількість порушень трудової дисципліни серед засуджених.
Безумовно, вирішення цих проблем не можливе без кваліфікованих енергійних кадрів. Станом на 01.01.2001р. персонал кримінально-виконавчої системи складав 44,1 тисячі чоловік, з яких 34,6 тисяч утримувалось за рахунок бюджету, решту - за рахунок власного виробництва. Середньомісячна заробітна плата атестованого складу складала 175 гривень, а найманих працівників -- 155 гривень. Існує ряд негативних явищ у роботі працівників установ виконання покарань: збільшилась кількість порушень законності серед особового складу на 36 %, зареєстровано 3317 випадків порушень дисципліни, звільнено 214 чол., у тому числі на 1-му році служби 131 чол., що є прямими збитками для держави, оголошено сувору догану 2466 чол., понижено в посаді 47 чол. З різних підстав відмовлено в присвоєнні спеціальних звань 231 працівнику. Все це свідчить про незадовільну виховну та профілактичну роботу з кадрами [28].
Для вирішення сьогоденних питань системи виконання покарань спільно з Радою Європи створений керівний комітет з реформування тюремної системи України, яким визначені і послідовно втілені організаційно-практичні заходи для подальшого реформування пенітенціарної системи України, реалізуються спеціальні програми і проекти.
В Україні розроблені програми, що направлені на удосконалення штатного розкладу і організаційної структури, підбору і підготовки персоналу, розміщення і класифікації ув'язнених, поводження з ув'язненими, засудженими на довгі терміни ув'язнення, а також такі, як спорідненні тюрми, споріднені учбові заклади і проведення стажувань викладачів. На сучасному етапі в Україні визначені такі основні пріоритети і напрямки діяльності системи виконання покарань, які вимагають, на думку ряду фахівців і ми ї поділяємо, подальшого реформування і державної підтримки:
продовження роботи по виконанню програми приведення умов утримання засуджених і ув'язнених у відповідність до міжнародних стандартів;
надання системі податкових і митних пільг;
економічне стимулювання її ділових партнерів;
забезпечення пріоритетного розміщення на підприємствах системи замовлень на виробництво продукції, надання послуг для державних потреб;
розробка загальнодержавної програми підготовки засуджених до звільнення з місць позбавлення волі і їх подальшої соціальної адаптації в суспільстві;
проведення з залученням зарубіжних спеціалістів експерименту по втіленню нових форм і методів ресоціалізації засуджених на сучасному етапі;
реорганізація системи соціально-психологічної служби;
розробка концепції підбору і підготовки кадрів для роботи в органах системи виконання покарань [29].
Не вдаючись в цілому в глибинний аналіз цих підходів, слід зауважити, що вони в основному відображають реальний стан існуючих проблем реформування системи ДДУПВП в Україні. Необхідно відмітити, на наш погляд і те, що ДДУПВП плідно працює над юридичними аспектами реорганізації кримінально-виконавчої системи України. Так, 10 вересня 1999 року був виданий цим Департаментом наказ "Про затвердження Положення про порядок і умови укладення контракту щодо проходження служби в органах і установах виконання покарань рядовим і молодшим начальницьким складом кримінально-виконавчої системи" (додаток № 2). Щодо вищезгаданого положення, то тут міститься пе-релік вимог до кандидатів, які бажають проходити службу в органах і установах виконання покарань. А саме: на службу за контрактом можуть бути прийняті чоловіки віком до ЗО років, які є громадянами України, мають загальну середню освіту, закінчили строкову службу у Збройних силах..., а в необхідних випадках і жінки. З такими особами укладається контракт на строк не менше трьох років, а після закінчення цього строку служба може бути продовжена за новим контрактом на строк не менше як п'ять років. Під чає укладення контракту угодою сторін може бути обумовлене випробування з метою перевірки відповідності особи службі, яку вона проходитиме. Строк випробування не може перевищувати шести місяців.
Інший наказ Департаменту від 15 травня 2000 року стосується затвердження Інструкції про порядок добору, вивчення, оформлення кандидатів на посади рядового і начальницького складу та проведення спеціальної перевірки осіб, які приймаються на службу /роботу/ до кримінально-виконавчої системи України (додаток№ 3).
Згідно до цієї інструкції були розроблені такі важливі питання як ви-значення потреби в працівниках, заміщення посад рядового і начальницького складу, професійно-психологічний добір кандидатів на посади рядового і начальницького складу, вивчення кандидатів на посади рядового і начальницького складу та розстановка працівників, порядок проведення спеціальної перевірки кандидатів. Так, зокрема, цією інструкцією було запропоновано передбачати призначення на посади середнього та старшого начальницького складу випускників вищих навчальних закладів ДДУПВП, інших навчальних закладів, які, як правило, мають кваліфікаційний рівень "спеціаліст", або "магістр". Проте, ці документи не пройшли до кінця юридичного оформлення і так і залишилися декларативними.
Висновок, на нашу думку, очевидний - необхідні зміни у тому стані речей, що склалися з питань механізму захисту прав, свобод і гарантій персоналу кримінально-виконавчої системи. Крім цього, у даному напрямку слід якнайшвидше прийняти нормативні акти, які б визначали статус персоналу установ виконання покарань.
Ми поділяємо погляди тих вчених, які вважають, що цей документ повинен регулювати наступні аспекти:
порядок проходження служби рядовим і начальницьким складом органів і установ виконання покарань;
внесення змін у чинний ВТК, де б закріплювалося право персоналу кримінально-виконавчої системи на захист у судовому порядку честі, гідності та ділової репутації, як право на самооцінку і соціальне значиму оцінку моральних, ділових та інших рис і властивостей громадянина, від якого залежить його положення у суспільстві;
створення професійної спілки атестованого персоналу УВП для захисту його прав, свобод і гарантій [ЗО].
Це і конституційне право людини і громадянина, і необхідність сьогоднішнього дня, бо персонал органів і установ не має ні своєї відомчої правової бази, ні механізмів захисту своїх прав.
На думку західних дослідників (і автор даної роботи поділяє її), "не варте нічого те суспільство, у якому люди не дотримуються прийнятих у ньому норм і не поважають його цінностей" [ЗІ], а такою найвищою соціальною цінністю за Конституцією України є людина, а у площині розглянутих нами проблем -персонал кримінально-виконавчої системи.
1.2. Європейські пенітенціарні правила як основа кадрового забезпечення кримінально-виконавчої системи України.
Однією з умов успішного розв'язання завдань пенітенціарної політики в Україні, ефективної діяльності пенітенціарних установ щодо утримання та проведення соціально-корегуючої роботи із засудженими є подальше покращення професійної підготовки пенітенціарного персоналу, на підставі всебічного і широкого знайомства з позитивним досвідом зарубіжних країн, міжнародно-правовим механізмом забезпечення позитивної виправно-виховної ролі пенітенціарних служб, спрямованої на повернення засуджених до нормального життя в суспільстві. У зв'язку з цим, особливо важливе значення в цьому відношенні, на нашу думку, має глибоке вивчення міжнародних правових актів з прав людини, які є основою професійних стандартів для працівників пенітенціарних установ. Сюди слід віднести, у першу чергу, такі документи Організації Об'єднаних Націй, як:
- Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 року;
- Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийнятий 16 грудня 1966 року;
- Кодекс поведінки посадових осіб у підтриманні правопорядку, прийнятий 17 грудня 1979 року;
- Мінімальні стандартні права поводження з в'язнями, прийняті 25 травня 1984 року;
- Мінімальні стандартні правила 00Н, що стосуються правосуддя по відношенню до неповнолітніх, ("Пекінські правила"), прийняті 29 листопада 1985 року;
- Основні принципи поводження з в'язнями, прийняті 14 грудня 1990 року, та інші [32].
А оскільки Україна прагне стати європейською державою не тільки згідно до географічного розміщення, але й у відповідності до політичних принципів, то європейський досвід у формуванні пенітенціарних установ є для України корисним. Цей досвід базується на наступних документах Ради Європи:
- Європейській конвенції з прав людини, прийнятій 4 листопада 1950 року;
- Європейських пенітенціарних правилах, прийнятих 12 лютого 1987 року;
- Віденській декларації, прийнятій 9 жовтня 1993 року, і т.д. [33]. На нашу думку, серед всіх цих документів на окрему увагу заслуговують Європейські в'язничні правила (ЄВП) (додаток № 4), які набули широкого міжнародного визнання як фактичний кодекс практичної діяльності по управлінню пенітенціарними установами. Характерною рисою Європейських в'язничних правил є те, що порівняно з мінімальними стандартними правилами поводження з ув'язненими, у них значно змінені акценти та пріоритети і вони відбивають глибокі зміни у свідомості людей та практиці пенітенціарних установ, що сталися у другій половині XX століття. Основні підходи ЄВП визначені в шести головних принципах першої частини, які визначають ідеологію і мораль Правил. Ці визначальні принципи втілюють у собі поняття гуманізму, поваги людської гідності, соціальної орієнтації й ефективного управління пенітенціарними установами, заборони дискримінації засуджених тощо. Вони зумовлюють чітке і ефективне функціонування сучасних пенітенціарних систем, надають їм усіх необхідних атрибутів етичної соціальної орієнтації, які відіграють особливо важливу роль для забезпечення адекватного утримання засуджених, підтримки статусу персоналу і справдження сподівань цивілізованого суспільства в сучасних умовах. Досить змістовною та практично значущою, на нашу думку, є третя частина ЄВП, у яких мова йде про персонал пенітенціарних установ, підбір кадрів, їх підготовку і виконання службових обов'язків у відповідності до вимог конкретних стандартів.
Стаття 51 наголошує, що важливість першочергової уваги адміністрації в'язниць до персоналу обумовлена вирішальною роллю в'язничного персоналу у належному управлінні установами по досягненню їхніх організаційних та виправних цілей. В'язничний персонал повинен постійно заохочуватись за допомогою професійної підготовки, консультацій та ефективних методів управління до людяного поводження із в'язнями, підвищення ефективності роботи та відданості своїм обов'язкам, а в'язнична адміністрація повинна постійно інформувати громадськість про роль в'язничної системи та роботу її персоналу з метою поглиблення розуміння громадськістю важливості внеску в'язничної системи в суспільство (статті 52; 53; 55; п. 2 ст. 63 ).
Отже, громадськість (читай-держава, як найвища форма організації суспільства, [34] і є тим гарантом захисту прав, свобод персоналу установ виконання покарань.
Відомо, що формування статусу працівника в пенітенціарних установах починається з підбору кадрів. Ця складна і клопітка робота є обов'язком в'язничної адміністрації. Як ми вважаємо, пріоритетами в цьому напрямку є оцінка таких людських якостей, як сумлінність і людяність, і таких особистісних критеріїв, як професійний рівень підготовки і придатність до роботи. Важливим є положення про те, що професійний в'язничний персонал має статус цивільного службовця і отримує заробітну плату, достатню для утримання чоловіків і жінок. Враховуючи важкий характер роботи, - зазначено у п. 2 ст. 54 ЄВП, -пенітенціарні працівники мають право на службові пільги та сприятливі умови праці. Як закріплено в п. 4 ст. 55, окрім фахової підготовки і перепідготовки, співробітники пенітенціарної системи повинні вивчати вимоги та порядок застосування ЄВП та Європейської конвенції з прав людини.
Наступним критерієм майбутньої моделі персоналу системи ДДУПВП є положення ЄВП про те, що серед фахового складу персоналу в'язниць має бути достатня кількість психіатрів, психологів, соціальних працівників, викладачів, вчителів професійно-технічних дисциплін, фізичного виховання та тренерів (стаття 57).
Відповідно до ст. 61 ЄВП У кожній в'язниці повинен бути лікар, який у термінових випадках у будь який час має можливість негайно відвідувати в'язнів, а якщо в такій установі нема штатних лікарів, то повинно забезпечуватися медичне обслуговування лікарем-сумісником (таким, що працює неповний робочий день). Персонал не повинен застосовувати силу до в'язнів, окрім чітко визначених випадків, як самооборона, спроба втечі, активний чи пасивний фізичний опір наказам. Проте кожен факт застосування сили повинен доповідатися начальникові установи (п.1 ст. 63 ). Щодо озброєності персоналу, то ЄВП її не схвалюють, окрім винятково особливих обставин. Крім того, співробітникам ні за яких обставин не може видаватися зброя, якщо вони не пройшли повний курс підготовки з питань користування нею (п. З ст. 63).
Концептуальним, на наш погляд, є такий підхід, згідно якого для забезпечення положень Європейської конвенції з прав людини, у ЄВП введені статті про мову в пенітенціарних закладах (стаття 60) і стать персоналу (стаття 62).
Як зазначено у ст. 59 ЄВП, адміністрація запроваджує організаційні форми та управлінські системи з метою полегшення спілкування між різними категоріями персоналу установи та забезпечення взаємодії між різними службами, зокрема, в галузі виправлення та соціальної реінтеграції в'язнів.
Всі співробітники завжди мають поводити себе та виконувати свої обов'язки таким чином, щоб своїм прикладом справляти на в'язнів позитивний вплив та здобувати їхню повагу (стаття 56), а начальник установи має бути достатньо кваліфікованим для цієї посади за характером, адміністративними здібностями, професійною підготовкою та досвідом (п. 2 ст. 58 ). Проаналізувавши всі положення ЄВП, можна зробити висновок, що вони являють собою соціальне логічно структурований документ (Правила складаються з преамбули і п'яти частин, кожна з яких регулює певну сторону пенітенціарної установи: управління пенітенціарними установами, персонал пенітенціарних установ, цілі і режим утримання засуджених, спеціальні категорії зв'язків, серед яких можуть бути ув'язнені , які перебувають під судом і слідством, ув'язнені за цивільні правопорушення , душевнохворі та психічно неврівноважені засуджені), легко доступний до застосування на практиці і для використання у процесі навчання . Вони набули широко міжнародного значення, уже довгий час у тій чи іншій формі мають безумовний вплив на принципи і норми моральної і практичної культури, прямо чи опосередковано сприяють встановленню більш високих стандартів поводження з в'язнями і створенню мінімальних необхідних умов у пенітенціарних установах відповідно до вимог гуманізму і справедливості. Нарешті, вони морально і політичне зобов'язують держави Ради Європи, повноправним членом якої недавно стала Україна. Ось чому всебічне і глибоке вивчення ЄВП має важливе загальнопізнавальне і практичне значення. Вивчення ЄВП нерозривно пов'язане з вивченням національного виправно-кримінального законодавства, аналізом його відповідності до міжнародних стандартів, застосування їх у практичній роботі пенітенціарних установ України, особливо у частині формування моделі персоналу національних пенітенціарних установ.
Використання алгоритмів, закладених у ЄВП, дозволило, наприклад, більшості країнам Європи знизити кількість засуджених у розрахунку на 100 тис. населення: у Швеції - 65 осіб, Швейцарії - 80, Словенії - 50, Нідерландах - 65. У той же час в Україні це співвідношення складає 410 ув'язнених на 1000 тис. населення [35].
Таким чином, ЄВП, як ефективний юридичний документ з питань формування персоналу в'язничних адміністрацій та квінтесенція інших аналогічних міжнародно-правових актів у цьому напрямку, дозволяє Україні вирішити такі завдання:
1) визначитись у правовому статусі персоналу УВП, тобто визнати його не військовослужбовцями, а державними службовцями [36];
2) забезпечити належне фінансове та соціальне положення персоналу, тобто основу його ефективної діяльності на благо суспільних та державних інтересів. Як влучно відмічають окремі автори, не можна поводитись з людиною, яка працює в тюрмі як з собакою. Людина, яка поважає сама себе, не буде відноситися до другої без поваги. А людина, яка сама себе не поважає, не поважає і других. Не є важливо, яку мету будемо ми ставити, починати потрібно з людей,, які працюють в тюрмах. Потрібно надати їм можливість гордитися собою. Тоді неурядові організації зможуть прийти і працювати з засудженими, також добиваючись того, щоб вони могли себе поважати, щоб ці люди відчули себе людьми і, в кінці кінців, щоб ми на свободі були в більшій безпеці [37];
3) фундаментом реформування законодавчої бази України повинно стати міжнародне законодавство з вищезазначених питань -- ця аксіома витікає не тільки із зобов'язань України, як члена Ради Європи, але й з перспектив розвитку національних правових систем, які консолідуються з міжнародним співтовариством.
РОЗДІЛ 2. ПІДГОТОВКА СПЕЦІАЛІСТІВ ДЛЯ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ
2.1. Обгрунтування мети і змісту підготовки фахівців для пенітенціарної системи
Відомо, що методологічною основою розгляду діяльності будь-якої системи є визначення поняття осіб, які її забезпечують. Аналізуючи сучасний стан нормативного забезпечення, наукового висвітлення та практичної реалізації щодо поняття, яке повинно виступити узагальнюючим при розкритті діяльності працівників пенітенціарних установ, зустрічаються такі різноманітні назви:
"адміністрація", "кадри", "особовий склад", "персонал", "працівники", "службовці", "співробітники", "штат" та ін. Ми вважаємо, на офіційне затвердження узагальнюючим поняттям з усіх розглянутих претендують два терміни: "персонал" і "адміністрація", що логічно витікає з розділу IX ВТК України "Персонал установ і органів виконання покарань" та ст. 52 КК "Умовно-дострокове звільнення..". Інші ж поняття , на наш погляд, фактично є синонімами, які можна застосовувати для працівників будь-якої організації, в тому числі й установи виконання покарань. Тому ми погоджуємось з думкою тих вчених, які вважають, що персонал пенітенціарних установ - це постійний кадровий склад працівників пенітенціарних установ, що виконують конкретно поставлені функції з реалізації цілей діяльності пенітенціарних установ і користуються у зв'язку з цим державними гарантіями забезпечення нормальної діяльності [38].
Виходячи з цього, поняття "персонал пенітенціарних установ" необхідно закріпити в законодавчому акті, що буде регламентувати роботу працівників місць позбавлення волі (це міг би бути Закон "Про пенітенціарну службу" та новий КВК України).
Розглядаючи питання кадрового забезпечення діяльності пенітенціарної системи, слід зазначити, що існуючий стан у цьому питанні має істотні недоліки. Так, лише незначна доля працюючого персоналу має освіту з пенітенціарного фаху [39]. Особи, які залучаються до роботи в пенітенціарних установах з народного господарства, не отримують спеціальної професійної перепідготовки у профільних навчальних закладах.
Обсяги підвищення кваліфікації персоналу останнім часом знизились до нуля. Внаслідок цього, незважаючи на те, що у Київському інституті внутрішніх справ щорічно випускалось більш 200 фахівців кримінально-виконавчого профілю, є підстави, на нашу думку, для серйозного занепокоєння щодо можливості побудови у найближчі роки надійного кадрового фундаменту пенітенціарної системи. Щоб реально змінити такий стан справ слід, як ми вважаємо, визначити концептуальні основи такої системи підготовки пенітенціарних кадрів, яка відповідала б вимогам пенітенціарної реформи в Україні. Відомо, що природа підготовки кадрів будь-якого соціального середовища чи галузі суспільної діяльності багатогранна і об'єднує сукупність як зовнішніх, так і внутрішніх умов та факторів, що спричинюють її позитивну або негативну результативність. Важко у зв'язку з цим не погодитись з думкою В. Синьова про те, що спроби вирішення окремих часткових питань та створення автономно діючих навчальних закладів не вирішують проблему в цілому. У той же час неможливо побудувати відомчу систему підготовки кадрів у відриві від загальнодержавної реформи освіти, яка також здійснюється протягом останніх трьох років [40].
Через це виникає проблема узгодження цілей і форм діяльності відомчої та загальнодержавної системи освіти, в контексті якої зокрема постає питання обґрунтування необхідності відомчої вищої освіти, діючої у взаємодії за галузевою професійною підготовкою кадрів.
Багатофакторна обумовленість й альтернативність шляхів підготовки фахівців пенітенціарного спрямування вимагають, згідно висновків вчених, застосування сучасної методології при обґрунтуванні її концепції та конкретної структури [39]. Поглиблений науковий аналіз існуючої сукупності умов, факторів та альтернатив, на думку ряду авторів, дає можливість розподілити їх на три такі основні групи:
потреби і вимоги робочих місць і посадових обов'язків персоналу УВП (соціальна системно-діяльнісна основа);
положення і засади Закону "Про освіту" та "Положення про ступеневу освіту" (організаційно-правова основа);
сукупність освітньо-кваліфікаційних рівнів, спеціальностей та професій, що застосовуються на практиці (нормативна основа).
В основному цей підхід вчених ми поділяємо.
Цікавими, на наш погляд, є дослідження, що проведені в Київському інституті внутрішніх справ з проблеми розробки доктрини підготовки кадрів для пенітенціарної системи [42]. Вони дозволяють запропонувати систему принципів професійного навчання пенітенціарного персоналу: принцип диференціації змісту, термінів, організаційних форм підготовки пенітенціарних кадрів та рівнів освітньо-професійної кваліфікації в залежності від вимог, що ставляться до якісного виконання службових функцій, принцип безперервності освіти із забезпеченням наступності у програмах навчання між різними ступенями освітньо-професійної підготовки та підвищення кваліфікації пенітенціарного персоналу, принцип гнучкості та прогностичності системи освітньо-професійної підготовки пенітенціарного персоналу, динамічності програм навчання, принцип інтеграції професійно-пенітенціарного навчання з державною системою освіти, принцип відповідності змісту відомчої освіти та якості оволодіння ним державним освітнім стандартам України при збереженні професійно-пенітенціарної спрямованості навчання, принцип системно-діяльнісного підходу [43].
Принцип диференціації змісту, термінів, організаційних форм підготовки пенітенціарних кадрів та рівнів освітньо-професійної кваліфікації в залежності від вимог, що ставляться до якісного виконання службових функцій, потребує, як ми вважаємо, чіткого визначення зазначених компонентів навчально-виховного процесу для кожної з категорій працівників системи, на підготовку яких у відповідності з Законом України "Про освіту" [44] дається обґрунтоване соціальне замовлення. Аналіз існуючої практики функціонування пенітенціарної системи України на різних управлінсько-виконавчих рівнях і прогнозу її розвитку засвідчує, на думку вчених, про її потребу в кадрах таких освітньо-кваліфікаційних рівнів: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст (можливе поєднання з одночасним одержанням освітнього рівня бакалавра), спеціаліст, магістр [45]. Ця позиція нам імпонує.
Принцип безперервності освіти із забезпеченням наступності у програмах навчання між різними ступенями освітньо-професійної підготовки та підвищення кваліфікації пенітенціарного персоналу дає можливість керувати послідовним зростанням фахової компетенції кадрів системи, використовувати можливості різних організаційних форм навчання.
Принцип гнучкості та прогностичності системи освітньо-професійної підготовки пенітенціарного персоналу, динамічності програм навчання спрямований на врахування перспектив розвитку пенітенціарної системи України, динамічних змін в її діяльності, появи нових ефективних технологій роботи із засудженими, досягнень в галузі теорії та практики психології, соціальної педагогіки, кримінології, управління. Нова інформація стосовно посилення ефек-тивності різних напрямків діяльності пенітенціарної системи має бути оперативно, своєчасно, в ряді випадків, - на думку окремих авторів, -упереджувально доведена до фахівців, відпрацьована на рівні сформованості вмінь її практичного застосування. Враховуючи, що система кадрового забезпечення пенітенціарної діяльності має оптимально, з економічної точки зору, враховувати реальні фінансові можливості вирішення цієї проблеми, потрібно, на наш погляд, та ряду інших дослідників, виділити такий принцип як інтеграції професійно-пенітенціарного навчання з державною системою освіти [46]. Він передбачає можливість залучення випускників інших освітніх установ (не пенітенціарного профілю) до роботи в установах виконання покарань при обов'язковій умові їх ґрунтовної перепідготовки з урахуванням специфіки пенітен-ціарної діяльності і складанням іспитів для одержання спеціального сертифікату на право займати конкретну посаду в пенітенціарній системі з виконанням відповідних посадових функцій У науці виділяють також принцип відповідності змісту відомчої освіти та якості оволодіння ним державним освітнім стандартам України при збереженні професійно-пенітенціарної спрямованості навчання [47]. Державні стандарти вищої освіти щодо спеціальностей на рівні обов'язкових загальногуманітарних, фундаментальних, професійно спрямованих дисциплін, а також навчальних програм кожної з них, вимог до знань, умінь та навичок розробляються централізовано, і завдання вищого закладу освіти (далі ВЗО) -- забезпечити їх виконання, що перевіряється процедурами державної акредитації окремих спеціальностей та ВЗО в цілому.
Щодо змісту пенітенціарних дисциплін, перелік яких має право визначати сам спеціалізований вищий заклад освіти, то його визначення базується на. принципі системно-діяльнісного підходу. Реалізація цього принципу передбачає здійснення вибору цілей та спеціального змісту навчання, виходячи із потреб практичної діяльності фахівця, його правового статусу, вимог конкретного робочого місця, сукупності функціональних операцій /дій/, системи посадових завдань. Безперечно, необхідним на усіх рівнях підготовки пенітенціарного персоналу є обов'язкове оволодіння, насамперед, такими принциповими компонентами професійної освіти, як
- Європейська конвенція з прав людини;
- Європейські пенітенціарні правила;
- основні положення інших міжнародних документів, що регламентують діяльність пенітенціарних установ;
- принципи, політичні та правові основи функціонування пенітенціарної системи України;
- забезпечення безпеки діяльності пенітенціарних установ;
- основи пенітенціарної психології;
- основи соціальної роботи з засудженими;
- етика і психологія спілкування із засудженими та різними категоріями населення;
- основи пенітенціарної медицини;
- основи управління в пенітенціарній системі;
- спеціальна фізична та тактико-спеціальна підготовка;
- професійна майстерність пенітенціариста [48].
Безумовним є і те, що, зміст кожного із зазначених компонентів професійно-пенітенціарної освіти у відповідності з принципами системно-діяльнісного підходу та диференціації навчання різних категорій персоналу, варіюється за обсягом інформації, глибиною розкриття теоретичних положень тощо. Проте принциповим, як ми вважаємо, є забезпечення наведеного мінімуму компонентів підготовки, що може розглядатися як змістовий стандарт стосовно обов'язкової фахової компетенції пенітенціарного працівника.
Порівняльний аналіз кількісних показників /обсягів/ щорічного вибуття кадрів з органів виконання покарань та існуючих можливостей підготовки у відомчих навчальних закладах фахівців для їх заміни свідчить про дефіцитний баланс [49]. Тому, на наш погляд, крім забезпечення потреб у відповідних освітньо-кваліфікаційних /тобто, якісних/ рівнях підготовки фахівців в міру реформування та розвитку пенітенціарної системи буде загострюватись проблема задоволення її потреб у кількісному відношенні. Якщо ситуація на ринку праці дозволить залучати непрацевлаштованих фахівців, то можна розраховувати на їх професійну перепідготовку. Система пенітенціарної підготовки кадрів повинна, на думку більшості авторів, поєднувати дві головні підсистеми: першу - з повною вищою освітою для формування основного професійного ядра, другу - без вищої освіти, лише для професійно-кваліфікаційної підготовки та перепідготовки працівників, які компенсували б дефіцит у фахівцях [50].
Як вважають фахівці цієї справи, основним компонентом формування загальної та професійно-пенітенціарної культури у майбутніх працівників пенітенціарних установ є засвоєння предметів загальногуманітарного та фундаментального циклу, які визначаються державним стандартом вищої освіти і забезпечують саме широкопрофільну гуманітарну підготовку/ зокрема, філософія, етика, логіка, соціологія, політологія, економіка, культурологія, релігієзнавство, мовна підготовка тощо/ [51]. Загальновідомим є те, що оволодіння предметами гуманітарного циклу сприяє розвиткові у майбутнього спеціаліста тих "інтерсоціальних" якостей особистості, що першочергово важливі для професіонала, який працює в системі "людина-людина" -- високого ін-телектуального, ідейного та морального рівня. Нормування загальноінтелектуального компоненту культури особистості, невіддільного від її етичного компоненту, є, на нашу думку, основою для розвитку таких професійно важливих рис, як толерантність, здатність до цивілізованого ведення дискусій щодо різноманітних проблем, вмінь аргументовано переконувати інших. Цикл загальногуманітарних дисциплін у процесі підготовки спеціаліста пенітенціарної системи незалежно від його майбутньої більш конкретної спеціалізації /юридичної, психологічної, економічної/ органічно доповнюється вивченням інших предметів, які умовно деякі дослідники розподіляють на такі блоки:
- правознавчий /знання в сфері теорії та історії держави та права, в різних галузях юриспруденції, правоохоронної діяльності/, необхідність якого викликана правовою природою діяльності пенітенціарної системи і різноманітністю функцій її працівників, пов'язаних із кваліфікаційним застосуванням юридичних знань і вмінь /консультування засуджених, бездоганне дотримання правової культури у взаєминах з ними, при прийнятті управлінських та інших рішень/;
- людинознавчий, який об'єднує навчальні дисципліни, що формують знання, вміння, риси особистості, необхідні для спеціаліста в сфері соціономічного типу професії /деонтологія, людинознавство, загальна психологія, теорія виховання, предмети медичного циклу/. Оволодіння дисциплінами цього блоку створює підґрунтя для розвитку у пенітенціарного працівника гуманістичних установок та ціннісних орієнтацій, вмінь системно підходити до вивчення людей, планувати і здійснювати засоби соціально-виховного впливу на них, прогнозувати динаміку їхньої поведінки та розвитку, розуміти внутрішній стан особистості на основі врахування закономірностей розвитку, виховання і соціалізації людини;
- професійно-пенітенціарний, до якого включені такі дисципліни, як пенітенціарна політика, теорія пенітенціарії, історія пенітенціарних систем, кримінально-виконавче право та правозастосувальна діяльність УВП, пенітенці-арна педагогіка та методика виховної роботи з засудженими, пенітенціарна медицина та психіатрія, пенітенціарна кримінологія, економіка і організація виробництва в УВП, управління органами виконання покарань. Саме ці навчальні предмети за своїм призначенням зорієнтовані на формування професійного менталітету сучасного пенітенціариста на теоретичному і прикладному рівнях. Оволодіння ними передбачає розвиток професійного компоненту культури пенітенціариста, його фахової компетенції;
- блок дисциплін загальної і прикладної фізичної та тактико-спеціальної підготовки, необхідність якого обумовлена завданнями виховання фізично досконалих і здатних виконувати специфічні для умов роботи з засудженими, викликані особливими ситуаціями функції самозахисту, відповідного впливу на спецконтингент, ліквідації безчинних проявів тощо [52].
Охарактеризований підхід до змісту підготовки спеціаліста пенітенціарної системи ґрунтується на модельних характеристиках фахівця, які включають і найважливіші риси його особистості, формування і розвиток яких, безумовно, не досягається лише завдяки навчанню, яким би досконалим воно не було. Тут величезну роль відіграє спеціально організована система позанавчальної виховної роботи, спрямована на формування і самовиховання модельно заданих якостей особистості пенітенціарного працівника. У такій повсякденній роботі, здійснюваній у різних формах її організації, передбачається виховання почуття соціальної відповідальності за власну діяльність і поведінку, високих етичних переконань, безперечно реалізованих і у поведінці, організаторських здібностей, вольових якостей, культури міжособових стосунків, емпатичних рис особистості, багатства естетичних смаків, почуттів і здібностей, працелюбства, наполегливості, креативності.
Єдність завдань, взаємодоповнення змісту, різноманітність і діяльність засобів навчальної та виховної роботи дають підстави, як ми вважаємо, для того, щоб професійна культура, фахова компетентність, особистісні якості спеціалістів пенітенціарної системи України сприяли виведенню її діяльності на рівень міжнародних вимог.
Таким чином, виходячи з вищевикладеного, можна зробити такі висновки:
1) для забезпечення ефективної підготовки спеціалістів для пенітенціарної системи необхідно створити належну законодавчу базу, прийнявши, у першу чергу, такі закони, як "Про пенітенціарну систему України", "Про соціальний та правовий захист персоналу УВП", "Положення про проходження служби в органах і установах виконання покарань";
2) визначитись на законодавчому та практичному рівнях у таких поняттях, як "персонал УВП", "пенітенціарна система", "пенітенціарна політика" тощо, що дасть можливість створити належну модель фахівця системи виконання покарань;
3) змінити алгоритми у навчальному процесі курсантів і слухачів у вищому навчальному закладі пенітенціарного профілю, віддавши перевагу таким спеціальностям, як "психологія", "педагогіка", "психіатрія", "правознавство" та т.п. фахівцям. Заборонити прийом на посади соціальних служб осіб, які мають технічну, інженерну тощо освіту, без їх спеціальної перепідготовки;
4) відновити роботу курсів по підвищенню кваліфікації, що логічно витікає як з практичних проблем системи ДДУПВП, так і вимог законодавчих та підзаконних актів з питань періодичної атестації персоналу УВП.
2.2. Соціально-психологічна адаптація курсантів та слухачів у вищому навчальному закладі пенітенціарного профілю.
Як встановлено у ході суспільної практики, успішність виконання фахівцями своїх функціональних обов'язків передбачає наявність у них певних професійно значущих якостей особистості, формування яких відбувається як у процесі цілеспрямованого психолого-педагогічного впливу професійного середовища, так і в результаті дії всієї сукупності умов макро- і мікросоціального оточення, частиною якого є спеціалізований заклад освіти. У зв'язку з цим принципово важливим для становлення майбутнього фахівця є етап первинного пристосування до умов професійної діяльності. Вже в процесі соціально-психологічної адаптації курсанта до вимог навчально-службової діяльності спеціалізованого ВЗО в нього формуються базисні адаптивні особистісні характеристики, які детермінують успішність професійної адаптації та становлення майбутнього співробітника пенітенціарної системи. Отже, як ми вважаємо, ефективність процесу підготовки кадрів у ВЗО кримінально-виконавчої спеціалізації залежить, у першу чергу, від того, наскільки в концепції навчально-виховного процесу будуть враховані психологічні закономірності та особливості розвитку особистості. У той же час, на думку окремих авторів, вагомою є і специфіка їхніх проявів як у професійній діяльності, так і на етапі соціально-психологічної адаптації до навчання в закладі освіти [53].
Стосовно діяльності установ виконання покарань окремі вчені виділяють дві групи функціонально-критичних умов професійного розвитку.
Перша група умов визначається специфікою навчально-службової діяльності у ВЗО кримінально-виконавчої спеціалізації. Серед них виділяють пріоритетні чинники.
По-перше, замкненість колективів у навчальних підрозділів, де з самого початку проявляються комунікативні властивості кожного індивіду, його здібності формувати стосунки з членами підрозділу, а також без ущемлення особистих почуттів сприймати та переносити підпорядкування молодшим командирам-ровесникам. По-друге, це жорстко регламентований устрій життя, дотримання розпорядку дня, необхідність готуватися до занять у конкретно визначений час, що в свою чергу пов'язано зі зламом наявних стереотипів.
По-третє, необхідно враховувати відносно високі навчальні навантаження. Серед інших умов можна виділити різкий відрив від кола звичного спілкування з рідними, близькими, друзями. В комплексі все це, як правило, викликає у кожної людини фрустрацію, що в літературі описується як "період адаптації", "реакція адаптації".
Друга група умов, пов'язаних з майбутньою професійною діяльністю включає той же комплекс факторів стосовно роботи в закритих установах, замкнених колективах. Їхня сутність полягає в поліфункціональності службових обов'язків, спрямованості діяльності на постійне спілкування при психічно-обтяжливих обставинах, необхідності підпорядковувати свої особисті потреби професійним вимогам.
Таким чином, домінуючою ознакою дії умов обох груп, на наш погляд, є фруструючий характер їхнього впливу на особистість. Доречно зауважити, що фруструючий вплив середовища зумовлює активізацію адаптаційного механізму, тобто відбувається внутрішня мобілізація психічних ресурсів людини для подальшого використання їх з метою організації нового рівня психічної діяльності. При визначенні психічного впливу екстремальних умов діяльності співробітників УВП особливо важливим є аналіз причин, які розділяють адаптаційний процес на два можливих напрямки його розвитку: шляхом переадаптації або дезадаптації. В психологічній літературі під поняттям переадаптації розуміють процес та результат переходу стану стійкої психологічної адаптації в звичних умовах до стану відносно стійкої адаптації та в змінених умовах [54].
Явище переадаптації має позитивне значення для особистості, її психічної і, як наслідок, професійної діяльності. Відомо, що дезадаптація є станом, протилежним стану адаптованості, який реалізується як неадекватний вид реагування і поведінки особистості, зумовлений функціонуванням психіки на межі її регуляторних та компенсаторних можливостей або в позамежовому режимі.
Окрім зазначеного, можна, як ми вважаємо, виділити ще один напрямок розвитку адаптаційного процесу - "лжеадаптованість", тобто стан збалансованості психічної активності, який в той же час не відповідає вимогам професійної діяльності як наслідок трансформації, гіпертрофії професійно важливих рис особистості.
Як встановлено наукою, генерація дезадаптив и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.