На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Лекции Поняття кримнального процесу як дяльност компетентних органв посадових осб. Завдання кримнального процесу. Його роль у державному механзм боротьби з злочиннстю та охорон прав людини. Джерела кримнального процесу.

Информация:

Тип работы: Лекции. Предмет: Правоведение. Добавлен: 09.05.2007. Сдан: 2007. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Кримінальне процесуальне право України

Лекції з курсу “Кримінально-процесуальне право України”.

§ 1. Поняття кримінального процесу як діяльності компетентних органів і посадових осіб.

Кримінальний процес - це врегульована нормами кримінально-процесуального права діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по розкриття злочинів, викриттю й покаранню винних та недопущенню покарання невинних, а також система правовідносин, що виникають у перебігу цієї діяльності. Вказаних органів один з одним, а також з громадянами, посадовими особами, установами, підприємствами, громадськими об`єднаннями й трудовими колективами, які залучаються до сфери кримінально-процесуальної діяльності. Кримінально-процесуальна діяльність за своїм змістом являє собою систему передбачених законом процесуальний дій і рішень органів попереднього розслідування, прокурора, судді, суду та інших суб`єктів кримінального процесу. Ці процесуальні дії і рішення породжують процесуальні правовідносини або виступають їх наслідком. Процесуальні правовідносини можна розглядати як правову форму кримінально-процесуальної діяльності. Елементи таких правовідносин: 1) суб`єкти - учасники кримінального процесу; 2) об`єкт - поведінка суб`єктів кримінального процесу; 3) процесуальні права і обов`язки суб`єктів. Кримінальний процес і кримінальне судочинство - тотожні терміни. Кримінальний процес і правосуддя в кримінальних справах - слід відрізняти. Правосуддя - це розгляд у судових засідання кримінальних справ і застосування встановлених законом заходів покарання до осіб, винних у вчинені злочину, або виправдання невинних (ст.4 ЗУ “про судоустрій”). Т.ч., діяльність судді в стадіях порушення кримінальної справи, віддання обвинуваченого до суду та виконання вироку і таке інше охоплюється поняттям кримінального процесу. Здійснюючи провадження в кримінальній справі, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд справляють виховний вплив не тільки на осіб, які безпосередньо беруть участь у кримінальному процесі, а й на інших громадян, на трудові колективи, сприяючі тим самим правовому вихованню громадян, залученню населення до боротьби із злочинністю.

§ 2. Завдання кримінального процесу. Його роль у державному механізмі боротьби зі злочинністю та охороні прав людини.
Ст.2 КК. Завдання кримінального судочинства. Завданням кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
“Кримінально судочинство”, “кримінальний процес” - діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по порушенню, розслідуванню і судовому розгляду кримінальних справ, а також по вирішенню суддею питань, пов'язаних з виконанням вироку. Завдання кримінального судочинства є загальними для всіх його стадій. Разом з тим кожна стадія має свої спеціальні завдання. Крим. судочинство повинно охороняти права і законні інтереси громадян та юридичних осіб. Ніякі порушення законності, прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб не можуть бути виправдані посиланням на те, що це необхідно для посилення боротьби зі злочинністю. Розкриття злочину означає встановлення події злочину і винних осіб. Злочин прийнято вважати розкритим, коли розслідування закінчено, а обвинувальних висновок затверджено прокурором. Швидке розкриття - наближення строків порушення кримінальної справи, встановлення події злочину і винних осіб максимально наближені до моменту вчинення злочину. Повне розкриття - встановлені всі обставини, які входять до предмета доказування в кримінальній справі (ст. 23, 64, 433 КПКУ). Злочин може вважатися повністю розкритим тільки після набрання обвинувальним вироком законної сили, а у випадках закриття кримінальної справи за нереабілітуючих обставин (пп. 3, 4, 8, ч.1 ст.6, ст.7-10 КПКУ) - після набрання чинності відповідною постановою слідчого, прокурора, судді чи ухвалою суду. Викриття винних означає необхідність встановити осіб, які вчинили злочин. Суворе додержання норм кримінального, кримінально-процесуального та іншого законодавства при провадженні в кримінальній справі є гарантією встановлення істини в справі, застосування до винного справедливого заходу впливу і непритягнення до відповідальності невинного.
§ 3. Джерела кримінального процесу. КПКУ, його структура, зміст. Інші законодавчі акти, які містять норми кримінально-процесуального права.
Кримінальне судочинство може бути джерелом підвищеної небезпеки для індивідуума і суспільства в цілому, якщо воно не ґрунтується на демократичних і гуманних принципах або якщо останні проголошені, але не додержуються. Про це досить переконливо свідчить історія людства в цілому і наша власна більш як 70-ти річна історія радянської доби. Не випадково найважливіші демократичні і гуманістичні принципи кримінального процесу проголошені в таких основоположних міжнародних документах, як Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародній пакт про громадянські і політичні права (1966), Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950), Кодекс поведінки службових осіб по підтриманню правопорядку (1979), конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських, або принижуючих гідність видів поводження і покарання (1984), Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув'язненню в який би то не було формі (1988), Основні положення про роль адвокатів (1990).
§ 4. Система, стадії та функції кримінального процесу.
Стадії кримінального процесу поряд із загальними завданнями кримінального процесу має власні завдання і особливості провадження. 8 стадій: 1) порушення кримінальної справи; 2) попереднє розслідування; 3) відання обвинуваченого до суду; 4) судовий розгляд; 5) касаційне провадження; 6) виконання вироку; 7) провадження в порядку нагляду; 8) відновлення кримінальної справи за нововиявленими обставинами. Ці стадії, які йдуть одна за одною і тісно пов`язані між собою, складають систему кримінального процесу. У 1 стадії компетентні державні органи чи посадові особи (орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя чи суд) вирішують питання про те, чи є вказані в законі приводи й підстави для того, щоб розпочати кримінальний процес. При позитивній відповіді вони приймають рішення про порушення кримінальної справи. Після того провадиться попереднє (досудове) розслідування кримінальної справи. Особа, яка провадить дізнання, і слідчий збирають, перевіряють і оцінюють докази з метою встановити, чи справді було вчинено злочин і хто його вчинив, а також з`ясовують всі інші обставини, необхідні для правильного вирішення справи. Якщо в результаті оцінки доказів винність обвинуваченого буде повністю доведено, органи попереднього розслідування складають обвинувальний висновок і через прокурора надсилають справу до суду. Таке розслідування називається досудовим оскільки передує судовому розгляду, де відбувається судове слідство, в ході якого знов перевіряються всі докази, зібрані особою, яка провадила дізнання, і слідчим, та їх висновки в справі. Суддя одноособово або суд колегіально в розпорядчому засідання вивчають матеріали кримінальної справи, що надійшла до них від прокурора, щоб встановити, чи є достатні підстави для розгляду справи по суті в судовому засіданні. При позитивному вирішенні обвинувачений віддається до суду і стає підсудним. У стадії судового розгляду суд досліджує всі докази, що стосуються даної кримінальної справи, і в своєму вироку вирішує питання про винність підсудного й про застосування або незастосування до нього покарання. Вирок набуває законної сили не відразу після його постановлення й проголошення. Закон передбачає строк, протягом якого особи, не згодні з вироком, мають право оскаржити його (а прокурор - внести подання) до суду другої (касаційної) інстанції. Якщо скарга або подання надійшли, матеріали справи розглядаються в суді касаційної інстанції з метою перевірки законності й обґрунтованості вироку суду першої інстанції. При цьому вирок може бути скасовано, залишено в силі або змінено на користь засудженого. Вирок, не оскаржений у передбачений законом строк або не скасований касаційною інстанцією, набуває законної сили і звертається до виконання судом, що його постановив. Коли з`ясовується, що вирок, який набрав законної сили, є незаконним і необґрунтованим, закон надає право деяким посадовим особам прокуратури й суду опротестувати цей вирок перед вищестоящим судом (наглядова інстанція). Розглядаючи справу в порядку нагляду, суд ґрунтується на доказах, досліджених у суді першої інстанції. Якщо ж виявлено нові обставини, що мають важливе значення для правильного вирішення справи, але які не були відомі суду при винесенні вироку, ухвали або постанови і які самі по собі або разом з раніше виявленими обставинами доводять неправильність засудження або виправдання підсудного, то справу може бути відновлено й переглянуто за цими нововиявленими обставинами. Не кожна кримінальна справа проходить усі ці стадії. Багато справ закривається у стадії попереднього розслідування, а іноді в стадіях віддання до суду та судового розгляду. Попереднє розслідування деяких менш суспільно небезпечних злочинів не провадиться. Вони розглядаються судом по суті після їх порушення суддею одноособово. Не на всі вироки подаються скарги і вносяться подання в касаційному порядку. Ще менш переглядаються вироки, які набрали законної сили.
§ 5. Поняття, значення, класифікація принципів кримінального процесу.
Критерії визначення певного положення принципів кримінального процесу: 1) найзагальніші, вихідні положення, ідеї, які мають фундаментальне значення для кримінального процесу, визначають його спрямованість, побудову в цілому, форму і зміст його стадій та інститутів; 2) принципи виражають панівні в даній державі політичні і правові ідеї, які стосуються завдань і способу здійснення судочинства в кримінальних справах; 3) повинні бути закріплені в нормах права; 4) мають повністю діяти у всіх або кількох стадіях кримінального процесу і обов`язково в стадії судового розгляду; 5) порушення будь-якого з принципів означає незаконність рішення в справі і обов`язково тягне його скасування. Принципи (засади) кримінального процесу - це закріплені в законі панівні в державі політичні і правові ідеї щодо завдань і способу здійснення судочинства в кримінальних справах, які визначають спрямованість і побудову кримінального процесу в цілому, форму і зміст його стадій та інститутів, порушення яких обов`язково тягне за собою скасування вироку та інших рішень у справі. Класифікація: 1) організаційні принципи (централізація і єдиноначальність органів прокуратури, виборність суддів); 2) організаційно-функціональні (напр., одноособовість і колегіальність, гласність); 3) кримінально-процесуальні, функціональні (презумпція невинуватості, права на захист); 4) загальноправові засади (напр., законність); 5) конституційні гарантії (недоторканість особи, невтручання в особисте життя тощо). Конституційні принципи: 1) законність; 2) державна мова судочинства; 3) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 4) повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне життя; 5) право людини на свободу та особисту недоторканість; 6) недоторканість житла: 7) таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; 8) з`ясування істини; 9) забезпечення підозрюваному, обвинуваченому права на захист; 10) презумпція невинуватості; 11) свобода від самовикриття, викриття членів сім`ї чи близьких родичів; 12) здійснення правосуддя виключно судами; 13) участь народу у здійсненні правосуддя; 14) незалежність і недоторканість суддів, їх підкорення лише закону; 15) змагальність судового розгляду; 16) гласність судового процесу; 17) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень; 18) обов`язковість рішень суду; інші принципи: 19) публічність; 20) забезпечення всім особам, які беруть участь у справі, права на захист їхніх законних інтересів; 21) вільна оцінка доказів; 22) безпосередність дослідження доказів; 23) усність процесу. В юридичні літературі також називають науковість, стадійність, достатність підстав для процесуальних рішень, обов`язок органів судочинства поважати і додержувати права, законні інтереси і гідність громадян, справедливість. Всі принципи пов`язані між собою, постійно взаємодіють, і утворюють систему принципів кримінального процесу. Тільки реалізація всіх принципів у їх сукупності, в системі, у взаємозв`язку і взаємодії може привести до виконання завдань кримінального судочинства. Одні принципи сприяють здійсненню інших, жодний принцип не перекреслює інший. Винятки ри цьому не перекреслюють принцип. Напр.: винятки з принципу недоторканості особи й житла, таємниці листування, гласності і усності - арешт обвинуваченого, обшук у квартирі, накладення арешту на кореспонденцію і її виїмка, слухання справи в закритому судовому засіданні, оголошення показань свідків під час судового розгляду, якщо їх явка не можлива. Ці винятки закон забезпечує певними процесуальними гарантіями від довільного їх використання слідчими й судами.
§ 6. Поняття і значення принципу недоторканності особи.
Ст.14 КПКУ Недоторканність особи. Ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення або з санкції прокурора. Прокурор повинен негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі або утримується під вартою понад строк, передбачений законом чи судовим вироком.
Принцип недоторканності особи означає, що ніхто не може бути позбавлений волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчинені злочину, підданий особистому обшуку або приводу інакше як на підставі і в порядку, передбачених законом.
Стаття 29 КУ. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено
вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.
Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.
Взяття обвинуваченого під варту як запобіжний захід може застосовуватись лише суддею, судом, прокурором, а також слідчим з санкції прокурора на підставах і в порядку, передбачених ст.148, 150, 155-158 КПКУ, Законом про попереднє ув'язнення. Затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, взяття її під варту як запобіжний захід можуть провадитись органом дізнання і слідчим тільки на підставах і в порядку, передбачених ст.106, 115, 148 КПКУ. Затримання і видворення в примусовому порядку іноземного громадянина або особи без громадянства за межі України за наявності передбачених законом підстав провадяться лише з санкції Генерального прокурора, його заступників, прокурорів АРК, областей, міст Києва і Севастополя (ст.27 ЗУ про прокуратура). Прокурор зобов'язаний негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває в місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, позбавлення волі або в установах для виконання заходів примусового характеру (п.3 ч.2 ст.44 ЗУ про прокуратуру).
Обшук особи, якщо він провадиться не при її затриманні чи ув'язненні і не включається до процедур обшуку в приміщенні чи в іншому місці, здійснюється за постановою органу дізнання або слідчого і тільки з санкції прокурора (ст.177, 184 КПКУ). Поміщення обвинуваченого до медичного закладу для проведення судово-медичної та судово-психіатричної експертизи здійснюється лише за постановою слідчого і з санкції прокурора чи його заступника (ст.205 КПК) або за постановою судді чи за ухвалою суду.
Для забезпечення незалежності від будь-яких органів і осіб закон передбачає додаткові гарантії недоторканності Президента України (КУ, ЗУ про Президента), , кандидатів у депутати депутатів (ЗУ про статус народного депутату), суддів (ЗУ про статус суддів).
Ст.14-1 Недоторканість житла, охорона особистого життя громадян, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень. Громадянам гарантується недоторканність житла. Ніхто не має права без законної підстави увійти у житло проти волі осіб, які проживають в ньому. Особисте життя громадян, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень охороняються законом. Обшук майна, виїмка, огляд приміщення у громадян, накладення арешту на кореспонденції і виїмка її в поштово-телеграфних установах можуть провадитись тільки на підставах і в порядку, встановлених цим кодексом.
§ 7. Принципи законності і здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом.
Ст.16 Здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом. Правосуддя в кримінальних справах здійснюється на засадах рівності громадян перед законом і судом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.
Рівноправність громадян України (ст32 Конституції). Рівність громадян означає, що при порушенні, розслідуванні і судовому розгляді кримінальних справ до всіх застосовується одне й теж кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство, ніхто не при цьому ніяких переваг і не піддається ніяким обмеженням у правах. Заходи, які застосовуються в межах закону і призначені для захисту прав і особливого статусу жінок (насамперед вагітних жінок і матерів, які годують немовлят),а також дітей, підлітків, старих, хворих чи інвалідів, не розглядаються як дискримінаційні (принцип 5 Зводу принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув'язненню в будь-якій формі, затвердженого Генеральною Асамблеєю ООН 9/12/1988). Під рівністю громадян перед судом слід розуміти те, що всі кримінальні справи розглядаються і вирішуються судами., які входять до системи загальних судів України. При цьому громадяни не мають ніяких переваг і не піддаються ніяким обмеженням, не передбаченим законом. Наявність правил про підсудність кримінальних справ не суперечить принципу рівності громадян перед законом і судом, оскільки вони не дістають ніяких привілеїв (наприклад, коли справа розглядається по першій інстанції обласним, а не районним судом). Хоча в ст16 говориться про рівність громадян перед судом, але фактично вони рівні (в межах, передбачених цією статтею) також перед слідчими органами та прокурором. Як виняток з принципу рівності громадян перед законом можна розглядати правила про недоторканність Президента України, кандидатів у Президенти, депутатів, кандидатів у депутати, суддів. Такий виняток необхідний для забезпечення успішного виконання зазначеними особами їх функцій незалежно від незаконних впливів.
§ 8. Принцип забезпечення права на захист підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.
Ст.21. Забезпечення підозрюваному обвинуваченому і підсудному права на захист. Підозрюваному, обвинуваченому і підсудному забезпечується право на захист. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'ясняти їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.
Право підозрюваного обвинуваченого і підсудного на захист включає як право захищатися від підозри та обвинувачення так і право захищати свої особисті і майнові інтереси. Кожен із них заінтересований у тому щоб він не був: затриманий заарештований притягнутий до кримінальної відповідальності і засуджений якщо є невинним, або ж за більш тяжкій злочин ніж той який дійсно вчинив; без передбачених у КПК підстав притягнутий до участі в кримінальній справі як підозрюваний обвинувачений чи підсудний підданий заходам процесуального примусу і засуджений; підданий несправедливому покаранню тобто такому яке призначено без врахування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину особи винного і обставин справи які пом'якшують і обтяжують відповідальність; обмежений у правах, наданих йому законом, і в можливостях їх реалізувати Він також заінтересований у тому, щоб були забезпечені його особисті і майнові права. Це - законні інтереси, на них поширюється право на захист і це право повинно бути забезпечено На незаконні інтереси і незаконні засоби й способи захисту від підозри і обвинувачення а також захисту особистих і майнових прав принцип закріплений у ст.21, не поширюється.
Гарантування підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист полягає в тому що закон: а) наділяє його як учасника процесу такою сукупністю процесуальних прав, використання яких дозволяє йому особисто захищатися від підозри і обвинувачення у вчиненні злочину обстоювати свої законні інтереси; б) надає йому право скористатися допомогою захисника а в окремих випадках визнає участь захисника в справі обов'язковою; в) покладає на слідчі органи, прокурора і суд обов'язок роз'яснити обвинуваченому його процесуальні права (ст53, 142, 294 КПК) і забезпечити можливість здійснення цих прав і захисту від підозри й обвинувачення, а також охорону його особистих і майнових прав.
§ 9. Принцип презумпції невинуватості в кримінальному процесі.
Ст.15 ч.2. Ніхто не може бути визнаний винним у вчинені злочину, а також кримінальному покаранню інакше, як за вироком суду і відповідно до закону.
Обвинувачений вважається невинним, поки його винність у вчинені злочину не буде доведена в передбаченому законом порядку і визнана вироком суду, що набрав законної сили. Юридичний зміст принципи презумпції невинуватості становлять такі правила: а) обов'язок доказувати винність обвинуваченого лежить на слідчих органах, прокурорі, а в справах приватного обвинувачення - на потерпілому або його представнику; б) обвинувачений не повинен доводити свою невинуватість або меншу вину, а також наявність обставин, що виключають його кримінальну відповідальність; в) усі сумніви, які неможливо усунути, мають тлумачитися на користь обвинуваченого, не доведена вина обвинуваченого у вчинені злочину в юридичному відношенні означає його повну невинуватість; г) висновок про винність обвинуваченого у вчинені злочину не може ґрунтуватися на припущеннях; д) притягнення особи до участі в справі як підозрюваного або обвинуваченого, застосування до неї арешту чи іншого запобіжного заходу не повинні розцінюватись як доказ її вини, як покарання винного; е) до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи винною у вчинені злочину, з обвинуваченим не можна поводитись як з винним, а також публічно, в засобах масової інформації і в якихось офіційних документах твердити, що він є злочинцем. Як виняток у випадках, коли слідчі органи, прокурор чи суд звільняють особу від кримінальної відповідальності і закривають справу з таких нереабілітуючих обставин, як закінчення строку давності, наявність акту амністії або помилування, зміна обстановки, смерть особи, а також у зв'язку з передачею її на поруки (пп.3,4,8 ч.1 ст.6, ст.7,10 КПК), вони фактично визнають цю особу винною, оскільки остаточно вирішують справу. При звільненні особи від кримінальної відповідальності за ст.7-2, 8, 9 КПК питання про її вину у вчинені злочину остаточно вирішується відповідно суддею, товариським судом. У ході вдосконалення кримінально-процесуального законодавства ці норми, як і норму про передачу особи на поруки, слід змінити, з тим щоб тільки суд (одноособовий чи колегіальний) мав право визнати особу винною у вчиненні злочину і водночас звільнити її від кримінальної відповідальності.
§ 10. Принцип здійснення правосуддя тільки судом.
Ст.15 Здійснення правосуддя тільки судом. Правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом. Ніхто не може бути визнаний винним у вчинені злочину, а також кримінальному покаранню інакше, як за вироком суду і відповідно до закону.
Під здійснення правосуддя розуміється діяльність судів першої, касаційної та наглядової інстанції по розгляду і вирішенню кримінальних справ у судових засіданнях. Судовими органами, які здійснюють правосуддя в кримінальних справах, є: ВС України, ВС АРК, обласні, Київський і Севастопольський міські суди, міжобласний суд, міжрайонні суди, районні (міські) суди, військові суди Центрального, Південного, Західного регіонів, Військово-морських Сил, гарнізонів. Жодні інші органи не вправі здійснювати правосуддя, тобто розглядати і вирішувати кримінальні справи, засуджувати людей. Навіть на території, де введено надзвичайний стан, правосуддя здійснюється тільки судом. На цій території діють усі суди, утворені відповідно до Конституції України. Утворення будь-яких інших судових або позасудових органів забороняється. Судочинство в судах ведеться відповідно до чинних в Україні на момент введення надзвичайного стану законів. Запровадження будь-яких скорочених чи прискорених форм судочинства забороняється (ст.37 ЗУ про надзвичайний стан). Принцип здійснення правосуддя тільки судом означає виключну прерогативу одноособового або колегіального суду на визнання людини винною у вчинені злочину і призначення їй кримінального покарання. Однак визнати особу невинною і повністю реабілітувати її за обставинами, зазначеними в пп.1, 2 ч.1 ст.6 та в п.2 ст.213 КПК, можуть не тільки суди своїм вироком, ухвалою чи постановою, а й слідчі органі і прокурор постановою про закриття справи. Норма, закріплена в ч.2 ст.15, ґрунтується на принципі презумпції невинності.
§ 11. Принцип гласності судового розгляду.
Ст.20 КПК. Гласність судового розгляду. Розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці. Закритий судовий розгляд, крім того, допускається за мотивованою ухвалою суду в справах про злочин осіб, які не досягли 16-го віку, а також в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі. Слухання справ у закритому засіданні суду здійснюється з додержанням усіх правил судочинства. Вироки судів у всіх випадках проголошуються публічно. З метою підвищення виховної ролі судових процесів і запобігання злочинам суди у необхідних випадках повідомляють трудящих за місцем роботи або проживання підсудних про судові процеси, які мають відбутися, а також після набрання вироком законної сили повідомляють про результати розгляду кримінальної справи. Суди повинні широко практикувати проведення судових процесів безпосередньо на підприємствах, будовах, в радгоспах, колгоспах з участю в необхідних випадках громадських обвинувачів і громадських захисників.
Принцип гласності судового розгляду полягає в тому, що розгляд в усіх випадках є відкритим, крім випадків, передбачених законом. Кожний громадянин, який досяг 16 років, має право бути в залі судового засідання, де розглядається кримінальна справа судом першої чи касаційної інстанції. Хід судового розгляду і його результати можуть доводитися до населення у засобах масової інформації або іншим способом. Це - так звана зовнішня гласність. Але навіть коли справа слухається у закритому засіданні, принцип гласності повністю не виключається, оскільки діє так звана внутрішня гласність у вигляді присутності в судовому засіданні прокурора, потерпілого , підсудного, захисника та інших учасників судового розгляду, а також свідків, експерта, спеціаліста, перекладача. Крім того, вироки судів у всіх випадках проголошуються публічно. Їх зміст може бути доведено до населення і засобами масової інформації. Однак вироки у справах, які слухалися в закритих судових засіданнях, не повинні містити відомостей, що стали підставою для проведення закритого судового розгляду. Гласність судового розгляду сприяє посиленню громадського контролю за діяльністю судів, слідчих органів і прокурорів. Для підсудного, який вважає себе жертвою сваволі і беззаконня, гласність дає можливість бути почутим навіть світовою громадськістю. Ч.5 ст. 20 дає додаткові засоби реалізації принципу гласності і підвищенню виховної ролі судових процесів та їх профілактичного впливу (виїзні засідання, якими не слід зловживати, і тільки добре розслідувані справи, що становлять громадській інтерес можуть бути так розглянуті). Оскільки відкритий розгляд судами кримінальних справ має не тільки позитивні, але й негативні наслідки, чч.1 і 2 ст.20 передбачають винятки з принципу гласності, коли гласність суперечить іншим правоохоронюваним державним і суспільним інтересам чи інтересам особи, які є більш важливими, ніж цей принцип. Закон передбачає тільки випадок обов'язкового розгляду справи в закритому засіданні - коли відкритий розгляд суперечить інтересам охорони державної таємниці В інших випадках питання про необхідність розглянути всю справу або частину її в закритому порядку вирішується судом за своєю ініціативою або за клопотанням учасників судового розгляду Закритий судовий розгляд у справах про злочини осіб котрі не досягли 16-го віку провадиться з метою створення найбільш сприятливих умов для одержання правдивих показань неповнолітнього та усунення можливого негативного спливу на нього публіки присутньої в залі судового засідання Якщо досліджувані обставини можуть негативно вплинути на неповнолітнього підсудного то йог навіть може бути видалено із залу судового засідання (ст444 КПК) Особи молодші за 16 років допускаються до залу суду тільки в тих випадках коли вони є підсудними потерпілими або свідками (ч4 ст2712 КПК) Справи про статеві злочини можуть розглядатися у закритих судових засіданнях з метою охорони суспільної моралі інтересів потерпілого а також створення умов для всебічного повного й об'єктивного дослідження обставин справи Дія принципу гласності при проведенні попереднього розслідування значно обмежена оскільки в цій стадії діє правило про недопустимість розголошення даних розслідування (ст121 КПК). Однак в такому обсязі в якому вони визнаються за можливе слідчий і прокурор можуть інформувати громадськість про обставини вчинення злочину (ч2 ст.10 КПК) або дозволити це робити іншим особам (ч1 ст121. КПК). Органи внутрішніх справ у ряді випадків використовують засоби масової інформації чи звертаються до населення за допомогою при розшуку підозрюваних обвинувачених і засуджених а також осіб які пропали без вісті.
§ 12. Принцип національної мови судочинства.
Ст.19 КПК. Мова, якою провадиться судочинство. Судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості. Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача в порядку, встановленому цим кодексом. Слідчі і судові документи, відповідно до встановленого цим Кодексом порядку, вручаються обвинуваченому в перекладі на його рідну мову або іншу мову, якою він володіє.
Принцип національної мови судочинства застосовується у всіх стадіях кримінального процесу. Його додержання забезпечує встановлення істини в справі, виховну функцію судочинства, реалізацію всіма учасниками кримінально-процесуальної діяльності своїх прав та виконання ними процесуальних обов'язків, захист їх законних інтересів, реалізацію принципів кримінального процесу, зокрема рівності громадян перед законом і судом, гласності, усності. Закріплення принципу полягає в тому, що судочинство в Україні провадиться державною, українською мовою або ж, як виняток, мовою більшості населення даної місцевості. Докладно цей принцип урегульовано в законі про мови. У випадках, коли громадяни іншої національності (міста, райони, селища, сільські населенні пункти, їх сукупність), воно може здійснюватись національною мовою більшості населення цієї чи іншої місцевості. У випадках, коли громадяни іншої національності, котрі становлять більшість населення зазначених адмін. територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі національною мовою або коли в цих межах компактно проживають люди кількох національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, судочинство може здійснюватися мовою, прийнятною для населення даної місцевості (ст.18 Закону). Акти прокурорського нагляди складаються українською мовою (ст.22 Закону), а юридична допомога громадянам і організаціям подається українською мовою та мовою, прийнятною для сторін (ст.23 Закону). Виходячи із змісту ст.6 Закону, всі особи, які провадять дізнання, слідчі, прокурори, судді, народні засідателі, секретарі судових засідань і адвокати повинні володіти українською і російською мовою, а в разі необхідності - іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання їх обов'язків. Особами, які беруть участь у справі, про яких йдеться в ч.2 ст.19, є: підозрюваний, обвинувачений, його законний представник, захисник, потерпілий, цивільний позивач і відповідач, їх представники, громадські обвинувач і захисник, поняті, спеціалісти, експерти. Особа вважається такою, що не володіє мовою, якою провадиться судочинство, якщо вона не може добре розуміти цю мову і вільно розмовляти нею. Письмово перекладатися на рідну мову обвинуваченого або на іншу мову, якою він володіє, мають тільки ті документи, які йому вручаються, зокрема, обвинувальний висновок і вирок. Документи, які не вручаються обвинуваченому, перекладаються йому усно.
§ 13. Підозрюваний і обвинувачений, їх права і обов`язки.
Ст.21. Забезпечення підозрюваному обвинуваченому і підсудному права на захист. Підозрюваному, обвинуваченому і підсудному забезпечується право на захист. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'ясняти їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.
Ст.5. Недопустимість притягнення як обвинуваченого інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом. Ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом.
Ст.43. Обвинувачений і його права. Обвинуваченим є особа, щодо якої в установленим цим кодексом порядку винесена постанова про притягнення як обвинуваченого. Після віддання до суду обвинувачений називається підсудним. Обвинувачений має право: знати, в чому його обвинувачують; давати показання з пред'явленому йому обвинувачення або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання; ознайомлюватися після закінчення попереднього слідства або дізнання з усіма матеріалами справи; брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції; заявляти відводи; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду. Підсудний має право на останнє слово.
У вузькому розумінні слова обвинувачений є лише на попередньому слідстві. Але це поняття вживається і в більш широкому розумінні: щодо підсудного, засудженого і виправданого. Підстави і порядок притягнення особи як обвинуваченого передбачені ст.131 і 132. З моменту винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого до неї можуть бути застосовані передбачені законом заходи процесуального примусу, зокрема запобіжний захід (ст.148-165, 436), а також оголошено її розшук (ст.138, 139). Однак завжди слід пам'ятати, що притягнення особи як обвинуваченого, віддання її до суду не означає визнання цієї особи винною. До того часу, поки в установленому законом порядку вина особи не буде доведена і остання не буде визнана винною у вчинені злочину, її не можна називати злочинцем у публічних виступах, у пресі, по радіо і телебаченню, в офіційних документах і поводитися з нею як з таким. У чч.2 і 3 ст.43 перераховані тільки основні права обвинуваченого (підсудного). В кожній із стадій кримінального процесу і стосовно до кожної процесуальної дії вони конкретизуються (ст.142, 145, 197, 218, 263, 287). При цьому з метою забезпечити реалізацію цих прав КПК передбачає відповідні обов'язки слідчих органів, прокурора і суду. Наприклад, право обвинуваченого знати, в чому його обвинувачують, і давати показання щодо пред'явленого обвинувачення забезпечується тим, що: а) слідчий зобов'язаний зазначити у постанові про притягнення як обвинуваченого злочин, у якому обвинувачується дана особа, час місце та інші обставини його вчинення і статтю кримінального закону, якою цей злочин передбачений (ч.1 ст.132); оголосити обвинуваченому цю постанову і роз'яснити суть обвинувачення (ч1 ст.140); допитати обвинуваченого не пізніше доби після пред'явлення обвинувачення (ч1 ст143); викласти в резолютивний частині обвинувального висновку суть обвинувачення із зазначенням статті кримінального закону, яка передбачає даний злочин (ч4 ст223); б) після віддання обвинуваченого до суду копія обвинувального висновку, а також копія ухвали розпорядчого засідання суду чи постанови судді (якщо ними змінено обвинувальний висновок) вручаються підсудному під розписку не пізніше як за три дні до розгляду справи в суді (чч1 і 2 ст254); судове слідство починається з оголошення вказаних документів, а після цього суддя (головуючий) роз'яснює підсудному суть обвинувачення і запитує, чи зрозуміло воно йому, чи визнає він себе винним і чи бажає давати показання , і якщо бажає, то він допитується в суді (ст297, 298, 300); в обвинувальному вироку зазначається, за вчинення якого злочину засуджено підсудного (ст334, 335); після проголошення вироку суддя (головуючий) роз'яснює підсудному зміст вироку (ст341), і йому в триденний строк вручається копія останнього (ст344). Обвинувачений має не тільки процесуальні права, а й несе процесуальні обов'язки. Він зокрема зобов'язаний з'являтися за викликом слідчих органів, прокурора і суду, не ухилятися від слідства й суду та виконання вироку, не перешкоджати встановленню істини в кримінальній справі, додержуватися порядку в судовому засіданні і підкорятися розпорядженням судді (головуючого). В разі невиконання обвинуваченим своїх обов'язків до нього можуть бути застосовані заходи процесуального примусу: привід (136), запобіжний захід (ст149, 436), попередження і видалення із залу судового засідання тимчасово або на весь час розгляду справи (ч1 ст272). А якщо таке невиконання має ознаки злочину (наприклад примушення свідка, потерпілого або експерта до відмови від дачі показань або висновку шляхом погрози вбивством, насильством, знищення майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять, підкуп свідка, потерпілого чи експерта, погроза вчинити зазначені дії з помсти за раніше дані показання чи висновок), воно тягне кримінальну відповідальність (ст180 КК)
Ст.43 Підозрюваний. Підозрюваним визнається: а) особа, затримана по підозрінню у вчиненні злочину; 2) особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого. Підозрюваний має право: знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора. При роз'яснення прав підозрюваному зазначається в протоколі затримання або постанові про застосування запобіжного заходу.
Підозрюваний як самостійна процесуальна фігура із своїми правами і обов'язками з'являється тільки в двох випадках (ч1 ст43). У всіх інших випадках особа, запідозрена у вчинення злочину, виступає у кримінальному процесі як особа, яка дає пояснення, або ж допитується як свідок, не маючи при цьому процесуальних прав для захисту від підозри. Такий стан не є нормальним. Доцільно розкрити в законі поняття підозрюваного з тим, щоб надати процесуальний статус підозрюваного, зокрема, особами, щодо яких порушено кримінальну справу з тих же обставин без пред'явлення обвинувачення чи встановлюються органом дізнання обставини вчинення злочину за протокольною формою досудової підготовки матеріалів. Або ж взагалі усунути із закону поняття підозрюваного, яке дається в ст43-1, і в стадії попереднього розслідування надавати підозрюваним нинішнього обвинуваченого. Підстави й порядок затримання підозрюваного містяться в ст106, 115. Право підозрюваного знати, в чому він підозрюється, забезпечується тим, що в підписуваному ним протоколі затримання вказуються підстави й мотиви затримання, наводяться його пояснення (ч3 ст106 КПК); в постанові слідчого про затримання підозрюваного (ст115) і в постанові про застосування запобіжного заходу (ч2 ст148 КПК) вказується злочин, у вчиненні якого він підозрюється; а перед допитом йому має бути повідомлено, у вчинені якого злочину від підозрюється (ч3 ст107 КПК). Підозрюваний вправі давати показання з приводу обставин, що стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також з приводу всіх інших обставин справи. Підозрюваний вправі заявити відвід особі, яка провадить дізнання, слідчому, прокурору, перекладачу, експерту і спеціалісту. Про заявлену підозрюваним вимогу перевірити правомірність затримання адміністрація міста тримання зобов'язана негайно повідомити прокурора. Про права підозрюваного при призначенні та проведенні експертизи див. ст197, 202 КПК. Якщо підозрюваний є неповнолітнім, до участі в справі слід залучати йог законного представника. Підозрюваний зобов'язаний: з'являтися за викликом слідчих органів і прокурора; не відлучатися з місця постійного проживання або тимчасового знаходження без дозволу цих органів, якщо до нього застосовано як запобіжний захід підписку про невиїзд; додержувати правил внутрішнього розпорядку в місцях тримання затриманих.
§ 14. Потерпілий, його права і обов`язки.
Ст.49 Потерпілий. Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну, або майнову шкоду. При визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд - ухвалу. Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, справі давати показання у справі. Потерпілий і його представник мають право: подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слідства, а у справах, в яких попереднє слідство не провадилося, - після віддання обвинуваченого до суду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок або ухвали суду і постанови народного судді. В справах, передбачених ч1 ст27 цього кодексу, потерпілий має право під час судового розгляду особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах в усіх справах, в яких не виступає прокурор чи громадський обвинувач. У справах про злочин, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права, передбачені цією статтею, мають його близькі родичі.
У постанові або ухвалі треба зазначити, яку конкретну шкоду (моральну, фізичну чи майнову) заподіяно особі. Лише після визнання особи потерпілим вона стає учасником процесу і набуває передбачених законом прав та обов'язків. Визнання особи потерпілим залежить від її віку, фізичного або психічного стану. В разі фактичного заподіяння моральної, фізичної або майнової шкоди особа має визнаватись потерпілим і в справах про приготування до злочину або замах на вчинення злочину. Звільнення хабародавців від кримінальної відповідальності за мотивами вимагання хабара або добровільної заяви про його дачу не означає відсутності в діях цих осіб складу злочину. Тому вони не можуть визнаватися потерпілими і не вправі претендувати на повернення їм цінностей, переданих у вигляді хабара. Для визнання особи потерпілим закон не вимагає її заяви. Особа має бути визнана потерпілою негайно після того, як у справі будуть зібрані докази, що злочином, готуванням до нього або замахом на його вчинення їй заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Якщо злочином заподіяну майнову шкоду фізичній і вона пред'явила цивільний позов у кримінальній справі, ця особа визнається одночасно і потерпілим і цивільним позивачем (ч1 ст50 КПК). Юридичні особи за чинним законодавством не можуть бути визнані потерпілими. В разі заподіяння їм майнової шкоди вони визнаються лише цивільними позивачами. Близькі родичі потерпілого, який загинув внаслідок злочину, також визнаються потерпілими в установленому законом порядку. Вони користуються тими ж правами, що й інші потерпілі. Вичерпний перелік близьких родичів міститься в п11 ст32 КПК. Потерпілими можуть бути визнані за їх бажанням усі вони або тільки хтось з них. З моменту визнання її потерпілим особа вправі мати представника, зокрема з числа адвокатів. Представник потерпілого користується всіма тими правами, що й потерпілий (крім права давати показання), і може діяти в кримінальному процесі як поряд з ним, так і замінюючи його. Представник потерпілого не може діяти на шкоду інтересів останнього, повнолітній і дієздатний потерпілий в будь-який час може відмовитися від представника і продовжити захист своїх інтересів самостійно. В разі невизнання або несвоєчасного визнання особи потерпілим або незабезпечення наданих йому законом прав, а також за наявності інших порушень, які потягли істотну неповноту чи неправдивість розслідування і які не можна усунути в судовому засіданні, справа підлягає поверненню на податкове розслідування (ст246, 281 КПК). Потерпілий зобов'язаний: з'являтися за викликом слідчих органів, прокурора, судді та суду; давати правдиві показання; підкорятись розпорядженням судді та головуючого і додержуватись порядку під час судового засідання. За неявку без поважних причин до слідчих органів і суду потерпілий може бути підданий приводу (ч3 ст72 КПК), за злісне ухилення від явки, непідкорення розпорядження головуючого, порушення порядку під час судового засідання - адміністративному стягненню (ст185-3, 185-4 КпАП), за дачу завідомо неправдивих показань - кримінальній відповідальності (ст78 КК).
§ 15. Захисник, його права і обов`язки.
Ст.44 Захисник у кримінальному судочинстві. Як захисники підозрюваних, обвинувачених і підсудних допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. За згодою підсудного допускаються близькі родичі, опікуни або піклувальники. Захисник допускається до участі в справі з моменту пред'явлення обвинувачення, а у разі затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, або застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту - з моменту оголошення їй протоколу про затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше 24 годин з моменту затримання. У справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені особами в стані неосудності, а також про злочини осіб, які захворіли на душевну хворобу після вчинення злочину, захисник допускається до участі у справі з моменту тримання доказів про душевне захворювання особи. У разі, коли дізнання або попереднє слідство не провадилось, захисник допускається до участі в справі після віддання обвинуваченого до суду. По справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми, які не досягли віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, захисник допускається до участі з моменту ознайомлення неповнолітнього та його батьків або осіб, що їх замінюють, з постановою про закриття справи і з матеріалами справи, а в разі поміщення неповнолітнього у приймальник-розподільник - не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту поміщення.
Захисник - це учасник кримінального процесу, уповноважений у передбаченому законом порядку здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваних, обвинувачених, підсудних, засуджених та виправданих і подавати їм необхідну юридичну допомогу. Участь захисника в кримінальному процесі дозволяє цим особам більш повно реалізувати своє право на захист. На практиці захисниками є переважно адвокати. Адвокатом може буди громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняв присягу адвоката України (ч1 ст2 ЗУ про адвокатуру). Для допуску до участі в справі адвокат повинен пред'явити ордер адвокатського об'єднання або довіреність на ведення справи, видану йому клієнтом. Близькі родичі (п11 ст32 КПК) допускаються до участі в справі після пред'явлення документа, який підтверджує, що вони дійсно є родичами підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а опікуни і піклувальники - рішення органу опіки і піклування. Закон не обмежує кількості захисників, які можуть захищати одного підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.
Стаття 45. Обов'язкова участь захисника. Участь захисника при провадженні дізнання, попереднього
слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов'язковою, крім випадків відмови підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від захисника у порядку, передбаченому частиною другою статті 46 цього Кодексу Стаття 46. Відмова від захисника Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право в будь-який момент провадження у справі відмовитися від захисника. Така відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного і не може бути перешкодою для продовження участі у справі прокурора або громадського обвинувача, а також захисників інших підозрюваних, обвинувачених чи підсудних. В разі відмови від захисника особа, яка провадить дізнання, або слідчий складає протокол, суд виносить ухвалу, а суддя - постанову. Відмова від захисника не може бути прийнята: 1) у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до вісімнадцяти років; 2) у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади (німі, глухі, сліпі та інші) не можуть самі реалізувати своє право на захист; 3) у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство; 4) коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає смертну кару; 5) при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру.
Стаття 47. Порядок призначення захисника Захисник з числа осіб, зазначених у частині першій статті 44 цього Кодексу, запрошується підозрюваним, обвинуваченим чи підсудним, його законними представниками, родичами або іншими особами за дорученням чи на прохання підозрюваного, обвинуваченого і підсудного. Якщо у випадках, передбачених частиною третьою статті 46 цього Кодексу, захисник не буде запрошений зазначеними особами, його призначає особа, яка провадить дізнання, слідчий, суд або суддя.
Одна і та ж особа не може бути захисником двох або кількох підозрюваних, обвинувачених і підсудних, коли інтереси захисту одного з них суперечать інтересам захисту іншого. Замінити одного захисника іншим можна лише за клопотанням або за згодою підозрюваного, обвинуваченого і підсудного. В тих випадках, коли явка для участі в справі захисника, якого обрав підозрюваний, неможлива протягом двадцяти чотирьох годин, а захисника, обраного обвинуваченим чи підсудним, - протягом сімдесяти двох годин, особа, яка провадить дізнання, слідчий, суд або суддя відповідно мають право запропонувати підозрюваному, обвинуваченому, підсудному запросити іншого захисника або
забезпечують їм захисника. Обов'язок забезпечити участь захисника в такому випадку покладається на керівника адвокатського об'єднання за місцем провадження справи. Оплата праці захисника у випадку, коли він брав участь у дізнанні, попередньому слідстві або судовому розгляді за призначенням, та при звільненні підозрюваного, обвинуваченого і підсудного від оплати юридичної допомоги через малозабезпеченість провадиться за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відшкодування витрат державі у таких випадках може бути покладено на засудженого.
Стаття 48. Обов'язки і права захисника Захисник зобов'язаний використати всі зазначені в законі засоби захисту з метою з'ясування обставин, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого і підсудного або пом'якшують чи виключають їх відповідальність, і подавати їм необхідну юридичну допомогу.
З моменту допущення до участі у справі захисник має право: до першого допиту підозрюваного чи обвинуваченого мати з ним побачення віч-на-віч, а після першого допиту - без обмеження їх кількості і тривалості; мати побачення із засудженим і особою, до якої застосовано примусові заходи медичного характеру; бути присутнім при допитах підозрюваного і обвинуваченого, а також при провадженні інших слідчих дій, виконуваних з їх участю або за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого чи його захисника; з дозволу особи, яка провадить дізнання, або слідчого брати участь і в інших слідчих діях;
Стаття 48. Обов'язки і права захисника Захисник зобов'язаний використати всі зазначені в законі засоби захисту з метою з'ясування обставин, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого і підсудного або пом'якшують чи виключають їх відповідальність, і подавати їм необхідну юридичну допомогу.
З моменту допущення до участі у справі захисник має право: до першого допиту підозрюваного чи обвинуваченого мати з ним побачення віч-на-віч, а після першого допиту - без обмеження їх кількості і тривалості; мати побачення із засудженим і особою, до якої застосовано примусові заходи медичного характеру; бути присутнім при допитах підозрюваного і обвинуваченого, а також при провадженні інших слідчих дій, виконуваних з їх участю або за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого чи його захисника; з дозволу особи, яка провадить дізнання, або слідчого брати участь і в інших слідчих діях; застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тих слідчих дій, в яких бере участь захисник, а також при ознайомленні з матеріалами справи - з дозволу особи, яка провадить дізнання, чи слідчого, а у суді, якщо справа розглядається у відкритому судовому засіданні, - з дозволу судді чи суду; ознайомлюватися з матеріалами, якими обґрунтовується затримання підозрюваного чи обрання запобіжного заходу або пред'явлення обвинувачення, а після закінчення попереднього слідства - з усіма матеріалами справи; виписувати з матеріалів справи, з якими він ознайомився, необхідні відомості; брати участь у судовому розгляді справи; подавати докази і заявляти клопотання і відводи; подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду; за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки.
Захисник має право збирати відомості про факти, що можуть бути використані як докази у справі, зокрема одержувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а
від громадян - за їх згодою; ознайомлюватися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними документами і матеріалами, за винятком тих, таємниця яких охороняється законом; отримувати
письмові висновки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань. Особа, яка провадить дізнання, і слідчий повинні своєчасно повідомити захисника про час і місце провадження слідчих дій, які виконуються з участю підозрюваного або обвинуваченого чи за клопотанням захисника. Захисник зобов'язаний своєчасно з'явитися для участі у провадженні тих процесуальних дій, в яких його участь є обов'язковою. В разі неявки захисника слідчі дії, в яких участь захисника не є обов'язковою, провадяться без нього. Якщо захисник присутній при провадженні слідчих дій, він має право ставити запитання особам, яких допитують, подавати письмові зауваження з приводу неправильності або неповноти запису в протоколі відомостей про слідчі дії. Особа, яка провадить дізнання, і слідчий можуть відхилити запитання, поставлене захисником, але вони зобов'язані занести його до протоколу Відмова захисника при провадженні дізнання, попереднього слідства та в судовому засіданні від захисту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного не допускається. Захисник не вправі розголошувати відомості, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням професійних обов'язків. Документи, пов'язані з виконанням захисником обов'язків захисника у кримінальній справі, не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею і судом без згоди захисника. Не може бути внесено подання органу дізнання, слідчого, прокурора, а також винесена окрема постанова судді чи ухвала суду щодо правової позиції захисника у справі.
Захисник не заміняє підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а діє поряд з ним. Процесуальна самостійність захисника не виключає необхідності погодження з обвинуваченим, підсудним лінії захисту в цілому і позиції з окремих процесуальних питань, зокрема при заявлені клопотань. На відміну від обвинуваченого, підсудного, захисник може використовувати не будь-які, а тільки зазначені в законі засоби захисту і захищати лише їхні законні інтереси. Адвоката не можна притягнути до кримінальної, матеріальної чи іншої відповідальності у зв'язку з поданням юридичної допомоги громадянам та організаціям згідно з законом. Не може бути також внесено подання органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею, а також винесено окрему ухвалу судом щодо правової позиції адвоката в справі (чч3 і 5 ст10 ЗУ про адвокатуру).
§ 16. Цивільний позивач та цивільний відповідач у кримінальній справі, їх права і обов`язки.
Ст.28 КПКУ Цивільний позов у кримінальній справі. Особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, вправі при провадженні в кримінальній справі пред`явити до обвинуваченого, або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою. Закриття справи з підстав, зазначених у ст.7 і 7-1 КПКУ, не звільняє особу від обов`язку відшкодувати в установленому законом порядку матеріальні збитки, завдані нею державі, гром. організаціям або громадянам. Цивільний позов може бути пред'явлений як під час попереднього слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Відмова у позові в порядку цивільного судочинства позбавляє позивача права пред'являти той же позов у кримінальній справі. Особа, яка не пред'явила цивільного позову в кримінальній справі, а також особа, цивільний позов якої залишився без розгляду, має право пред'явити його в порядку цивільного судочинства. Цивільний позивач і відповідач при розгляді цивільного позову в кримінальній справі або позову про відшкодування матеріальних збитків, завданих особою, щодо якої справу закрито з підстав, зазначених у ст.7 і 7-1 КПК, звільняються від сплати державного мита.
Стаття 50. Цивільний позивач Цивільним позивачем визнається громадянин, підприємство, установа чи організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред'явили вимогу про відшкодування збитків відповідно до статті 28 цього Кодексу. Про визнання цивільним позивачем чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд # ухвалу. Цивільний позивач або його представник мають право: подавати докази; заявляти клопотання; брати участь у судовому розгляді; просити орган дізнання, слідчого і суд про вжиття заходів до забезпечення заявленого ними позову; підтримувати цивільний позов; ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слідства, а у справах, в яких попереднє слідство не провадилось, # після віддання обвинуваченого до суду; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок або ухвали суду в частині, що стосується цивільного позову, а за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки. Цивільний позивач зобов'язаний на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора і суду пред'являти всі необхідні документи, зв'язані з заявленим позовом.
Підприємство, установа чи організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і заявили вимогу про її відшкодування, визнаються цивільним позивачем лише в тому разі, якщо вони є юридичними особами. Громадян або юридична особа набувають прав, перелічених у ч1 ст50, лише після того, як будуть визнані цивільним позивачем постановою слідчого органу, судді або ухвалою суду. Цивільний позивач може брати участь у кримінальній справі особисто або уповноважити на це свого представника, який матиме однакові з ним процесуальні права. Обов'язок цивільного позивача, передбачений ч3 ст50 є засобом забезпечення доказів. Цивільний позивач зобов'язаний також підкорятися розпорядженням судді (головуючого) і не порушувати порядок під час судового засідання. За невиконання цього обов'язку його може бути притягнуто до адміністративної відповідальності за ч1 ст185 КпАП.
Стаття 51. Цивільний відповідач Як цивільних відповідачів може бути притягнуто батьків, опікунів, піклувальників або інших осіб, а також підприємства, установи та організації, які в силу закону несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями обвинуваченого. Про притягнення як цивільного відповідача особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу. Цивільний відповідач або його представник має право: заперечувати проти пред'явленого позову; давати пояснення по суті пред'явленого позову; подавати докази; заявляти клопотання; ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються цивільного позову, з моменту закінчення попереднього слідства, а у справах, в яких попереднє слідство не провадилося, - після віддання обвинуваченого до суду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок і ухвали суду в частині, що стосується цивільного позову, а за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки.
За загальним правилом, цивільний позов у кримінальній справі пред'являється до обвинуваченого, оскільки він несе відповідальність за заподіяну ним матеріальну шкоду. Винесення постанови чи ухвали про притягнення обвинуваченого як цивільного відповідача закон не вимагає. У випадках, прямо зазначених в законі, матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну злочинними діями обвинуваченого, несуть інші особи - юридичні чи фізичні. Ці особи залучаються до участі у кримінальному процесі як цивільні відповідачі за ініціативою як цивільного позивача, так і слідчих органів, прокурора, судді і суду. Організації й громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточуючих (транспортні організації, промислові підприємства, будови, власники автомобілів та ін.), зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом такої небезпеки, якщо не доведуть, що ця шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого (ст450 ЦК). Якщо шкоду заподіяно з вини працівників організацій під час виконання ними своїх трудових обов'язків, організація зобов'язана відшкодувати її (ст441 ЦК). Фізична або юридична особа набуває прав, передбачених ст51 ч2, тільки після винесення слідчим, суддею постанови, а судом - ухвали про притягнення особи яке обвинуваченого і встановлення тієї обставини, що за завдану ним матеріальну шкоду повинен нести відповідальність не він сам (або не тільки він), а інші особи. Цивільний відповідач може здійснювати свої права особисто або уповноважити на участь у кримінальній справі свого представника. При цьому останній має такі ж процесуальні права, як і відповідач, в інтересах якого він діє. Цивільний відповідач зобов'язаний з'являтися за викликом слідчих органів, прокурора і суду, підкорятись розпорядженням судді (головуючого) і не порушувати порядок під час судового засідання. За злісне ухилення його від явки до суду, а також невиконання інших обов'язків під час судового розгляду його може бути притягнуто до адміністративної відповідальності (ст185 КпАП).
§ 17. Прокурор, його завдання і повноваження у кримінальному процесі.
Г л а в а 21 КПК. Нагляд прокурора за виконанням законів органами дізнання і попереднього слідства.
Стаття 227. Повноваження прокурора по здійсненню нагляду за виконанням законів органами дізнання і попереднього слідства. Здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання і
попереднього слідства, прокурор у межах своєї компетенції: 1) вимагає від органів дізнання і попереднього слідства для перевірки кримінальні справи, документи, матеріали та інші
відомості про вчинені злочини, хід дізнання, попереднього слідства і встановлення осіб, які вчинили злочини; перевіряє не менш як один раз на місяць виконання вимог закону про приймання, реєстрацію і вирішення заяв та повідомлень про вчинені або ті, що готуються, злочини; 2) скасовує незаконні і необґрунтовані постанови слідчих та осіб, які провадять дізнання; 3) дає письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини; 4) доручає органам дізнання виконання постанов про затримання, привід, взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили злочини, виконання інших слідчих дій, а також дає вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, по справах, що перебувають у провадженні прокурора або слідчого прокуратури;
5) бере участь у провадженні дізнання і попереднього слідства і в необхідних випадках особисто провадить окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі по будь-якій справі; 6) санкціонує проведення обшуку, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію та її виїмку, відсторонення обвинуваченого від посади та інші дії слідчого і органу дізнання у випадках, передбачених цим Кодексом; 7) продовжує строк розслідування і тримання під вартою як
запобіжного заходу у випадках і порядку, встановлених цим Кодексом; 8) повертає кримінальні справи органам попереднього слідства з своїми вказівками щодо провадження додаткового розслідування; 9) вилучає від органу дізнання і передає слідчому будь-яку
справу, передає справу від одного органу попереднього слідства іншому, а також від одного слідчого іншому з метою забезпечення найбільш повного і об'єктивного розслідування; 10) усуває особу, яка провадить дізнання, або слідчого від дальшого ведення дізнання або попереднього слідства, якщо вони допустили порушення закону при розслідуванні справи; 11) порушує кримінальні справи або відмовляє в їх порушенні; закриває або зупиняє провадження в кримінальних справах; дає згоду на закриття кримінальної справи слідчим в тих випадках, коли це
передбачено цим Кодексом; затверджує обвинувальні висновки (постанови); направляє кримінальні справи до суду; 12) вирішує питання про допущення захисника до участі в
справі з моменту пред'явлення обвинувачення відповідно до частини 1 статті 44 цього Кодексу.
Прокурор здійснює також інші повноваження, надані йому цим Кодексом. Вказівки прокурора органам дізнання і попереднього слідства у зв'язку з порушенням і розслідуванням ними кримінальних справ, дані в порядку, передбаченому цим Кодексом, є для цих органів обов'язковими. Оскарження одержаних вказівок вищестоящому прокуророві не зупиняє їх виконання, за винятком випадків, передбачених частиною 2 статті 114 цього Кодексу.
Відповідно до ст30 ЗУ про прокуратуру прокурор вживає заходів до того, щоб органи дізнання і попереднього слідства: додержували передбаченого законом порядку порушення кримінальних справ, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, проведення оперативно-розшукових заходів, застосування технічних заходів, закриття справ, а також строків проведення слідства та тримання під вартою; при розслідуванні злочинів неухильно виконувати вимоги закону про всебічне, повне і об'єктивне дослідження всіх обставин справи, з'ясовувати обставини, які викривають чи виправдовують обвинуваченого, а також пом'якшують і обтяжують його т відповідальність; виявляли причини здійснення злочинів і умови, що сприяють цьому, вживати заходів для їх усунення. Всі вказівки прокурора мають бути конкретними і обґрунтованими, даватися у письмовій формі і приєднуватись до кримінальної справи, а їх копії - до спостережного провадження для забезпечення контролю за їх виконанням.
Стаття 228. Перевірка прокурором справи з обвинувальним висновком. Прокурор, одержавши від слідчого справу з обвинувальним висновком, зобов'язаний перевірити: 1) чи мали місце подія злочину; 2) чи має діяння, яке ставиться у вину обвинуваченому, склад злочину; 2-1) чи були додержані під час провадження дізнання і попереднього слідства вимоги цього Кодексу про забезпечення права підозрюваного і обвинуваченого на захист; 3) чи немає в справі обставин, що тягнуть за собою закриття справи згідно з статтею 213 цього Кодексу; 4) чи пред'явлено обвинувачення по всіх установлених злочинних діях обвинуваченого; 5) чи притягнуті як обвинувачені всі особи, що викриті у вчиненні злочину; 6) чи правильно кваліфіковано дії обвинуваченого за статтями кримінального закону; 7) чи додержано вимог закону при складанні обвинувального висновку; 8) чи правильно обрано запобіжний захід; 9) чи вжито заходів до забезпечення відшкодування збитків, заподіяних злочином, і можливої конфіскації майна; 10) чи виявлено причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, і чи вжито заходів до їх усунення;
11) чи додержано органами дізнання або попереднього слідства всіх інших вимог цього Кодексу.
З'ясовуючи додержання вимог ст228 КПК прокурор перевіряє, чи встановлені обставини, які входять до предмета доказування в справі (ст64, 23, 433 КПК), чи дана їм правильна юридична оцінка і чи додержані при цьому вимоги КПК, які регулюють порядок проведення попереднього слідства. Прокурор також зобов'язаний перевірити, чи пред'явлений позов про відшкодування витрат закладу охорони здоров'я, пов'язаних із стаціонарним лікуванням особи, яка потерпіла від злочину (ст93 КПК).
Стаття 229. Рішення прокурора в справі з обвинувальним висновком. Перевіривши справу з обвинувальним висновком, прокурор або його заступник приймає одно з таких рішень: 1) затверджує обвинувальний висновок або складає новий обвинувальний висновок; 2) повертає справу органові дізнання або слідчому із своїми письмовими вказівками для провадження додаткового розслідування; 3) закриває справу, склавши про це постанову з додержанням вимог статті 214 цього Кодексу. Прокурор або його заступник вправі змінити складений слідчим список осіб, які підлягають виклику в судове засідання, а також скасувати чи змінити раніше обраний запобіжний захід або обрати запобіжний захід, якщо його не було обрано. В разі скасування, зміни чи обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою прокурор або його заступник керується правилами, передбаченими частиною 2 статті 157 цього Кодексу.
Прокурор або його заступник затверджує обвинувальний вирок своєю резолюцією, якщо переконається, що слідство в справі проведено повно, всебічно і об'єктивно, що вимоги, перелічені у ст.228 КПК, повністю додержано, а обвинувальний висновок та додатки до нього складені відповідно до ст223 і 224 КПК. Якщо перелічених вимог не дотримано або кваліфікація злочину була помилковою прокурор (або його заступник) виносить постанову про повернення справи слідчому (як правило тому ж) для додаткового розслідування. Прокурор (заступник) може прийняти справу і до свого провадження. Прокурор (заступник) своєю постановою закриває кримінальну справу при виявленні підстав для цього. Якщо справа закривається з нереабілітуючої підстави, прокурор (заступник) зобов'язаний перед цим з'ясувати, чи не заперечує обвинувачений проти закриття справи з даної підстави. Прокурор (заступник) може включити до складеного списку осіб, які підлягають виклику в судове засідання, нових осіб або виключити когось із тих осіб, хто там вказаний. Прокурор (заступник) зобов'язаний розглянути питання про необхідність обрання, залишення, скасування або зміни обраного запобіжного заходу. За наявності для цього підстав він приймає відповідне рішення і оформлює його своєю постановою. Якщо буде встановлено, що у справі не вжито заходів до забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна, слідчому дається відповідна вказівка.
Стаття 230. Складання прокурором нового обвинувального висновку. Якщо прокурор або його заступник не згоден з обвинувальним висновком, він вправі скласти новий обвинувальний висновок; при цьому раніше складений обвинувальний висновок із справи вилучається.
Прокурор (заступник) вправі скласти новий обвинувальний висновок чи доручити це зробити слідчому за даними йому прокурором письмовими вказівками. Раніше складений слідчим обвинувальний висновок прокурор (заступник) може залишити в спостережному провадженні або повернути слідчому зі своїми зауваженнями, щоб допомогти йому усунути допущені недоліки.
Стаття 231. Зміна прокурором обвинувачення. У разі необхідності змінити обвинувачення на більш тяжке або таке, що істотно змінює пред'явлене обвинувачення за фактичними обставинами, прокурор або його заступник повертає справу слідчому для додаткового розслідування і пред'явлення нового обвинувачення. Якщо зміна початкового обвинувачення не тягне за собою
застосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією і не зв'язана з істотною зміною обвинувачення за фактичними обставинами, прокурор або його заступник складає постанову, в якій зазначає зміни, що вносяться до обвинувального висновку.
Під більш тяжким слід розуміти обвинувачення в більш тяжкому злочині (тобто за який може бути призначено більш суворе покарання, ніж за той, який було вказано слідчим в обвинувальному висновку), в нових фактах злочинної діяльності, які раніше не інкримінувались, в закінченому злочині замість приготування чи замаху, в безпосередній участі у вчинені злочину замість переховування, тощо. В усіх цих випадках справа направляється слідчому для додаткового розслідування і пред'явлення нового обвинувачення. Прокурор вносить зміни до обвинувального висновку своєю вмотивованою постановою, копія якої разом з копією обвинувального висновку вручається обвинуваченому після віддання його до суду, а також слідчому, що склав обвинувальний висновок, щоб звернути його увагу на допущені помилки.
Стаття 232. Направлення прокурором справи до суду. Прокурор або його заступник, затвердивши обвинувальний висновок, складений слідчим, або склавши новий обвинувальний висновок, направляє справу до суду, якому вона підсудна, і повідомляє суд про те, чи вважає він за потрібне підтримувати державне обвинувачення. Одночасно з цим прокурор або його заступник повідомляє обвинуваченого, до якого суду направлена справа. У виняткових випадках в разі особливої складності або важливості справи, що підсудна районному (міському), міжрайонному
(окружному), військовому суду гарнізону, прокурор Республіки Крим, області, міст Києва чи Севастополя, військовий прокурор (на правах прокурора області) та їх заступники можуть направити її на розгляд відповідно Верховному суду Республіки Крим, обласному, Київському
чи Севастопольському міським судам, військовому суду регіону, Військово-морських Сил. На цих же підставах Генеральний прокурор України і його заступник можуть направити справу, підсудну нижчестоящому суду, на розгляд Верховного Суду України. Генеральний прокурор України, прокурори Республіки Крим, областей, міста Києва і прирівняні до них прокурори, їх заступники, районні, міські та прирівняні до них прокурори мають право відкликати із суду кримінальну справу, по якій обвинувачений не відданий до суду.
Надсилаючи справу до суду, прокурор керується правилами про підсудність, які передбачені ст33, 34-37, 39, 40 КПК, а також ч3 ст232 КПК, котра як виняток із загальних правил про предметну підсудність дозволяє направити справу, підсудну нижчестоящому суду, на розгляд вищестоящому суду, враховуючи її особливу складність або важливість. Згідно ст36 ЗУ про прокуратуру прокурор бере участь у судовому розгляді кримінальних справ залежно від характеру і ступеня небезпечності діяння. Повідомлення обвинуваченого про те, до якого суду направлена справа, забезпечує йому можливість вчасно заявити клопотання про ознайомлення з матеріалами справи в суді (ст255 КПК),а також з інших питань. Якщо в клопотанні або скарзі, які надійшли до прокурора повідомляється про порушення закону з боку слідчого, прокурор повинен перевірити ці повідомлення і вжити всіх можливих наданий час заходів до усунення порушень закону, відкликавши в разі необхідності із суду кримінальну справу, якщо рішення про віддання обвинуваченого до суду ще не було прийнято.
Стаття 232-1. Дії прокурора по справах про застосування до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру. Одержавши від слідчого закриту кримінальну справу, що надійшла в порядку, передбаченому статтями 7-3 або 9 цього Кодексу, прокурор перевіряє повноту проведеного розслідування, законність постанови і приймає одне з таких рішень: 1) дає письмову згоду з постановою слідчого і направляє справу до суду для застосування примусових заходів виховного характеру; 2) скасовує постанову слідчого і повертає йому справу з письмовими вказівками; 3) змінює постанову слідчого або виносить нову постанову.
Стаття 233. Строк розгляду прокурором справ, що надійшли від органів дізнання або слідчого. Одержавши справу від органу дізнання або слідчого, прокурор зобов'язаний протягом не більше п'яти днів розглянути справу і дати їй належне спрямування.
Передбачений цією статтею строк обчислюється з моменту надходження справи до прокурора і закінчується направленням її слідчому (ч1 ст109 КПК), до суду або прийняттям іншого рішення (ст229 КПК). Він не включається до строку попереднього слідства (ч1 ст120 КПК). У передбачений ст233 КПК строк прокурор повинен вирішити питання про законність і обґрунтованість постанови слідчого про закриття справи зі звільненням особи від кримінальної відповідальності в порядку статей 7-10 КПК.
§ 18. Роль доказів і доказування у кримінальному процесі.
Кримінально-процесуальне доказування - це діяльність правова, врегульована нормами КПК. Елементами процесу доказування є: збирання (формування), перевірка та оцінка доказів і їх джерел. Доказування - це діяльність суб`єктів кримінального процесу по збиранню, перевірці та оцінці доказів і їх процесуальних джерел, а також по формулюванню на цій основі певних тез і наведенню аргументів для їх обґрунтування. Кримінально-процесуальне доказування регулюється нормами доказового права: 1) норми гл.5 КПК “Докази”, які регулюють предмет доказування в кримінальній справі, поняття та оцінку доказів і їх процесуальні джерела; 2) норми-принципи кримінального процесу; 3) норми, які передбачають права і обов`язки суб`єктів кримінального процесу; 4) норми, які регулюють слідчі (судові) та інші процесуальні дії по збиранню і перевірці доказів; 5) норми, які встановлюють підстави, а також порядок прийняття та обґрунтування процесуальних рішень. Як об`єктивна істина в цілому, так і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчими органами, прокурором і судом лише шляхом кримінально-процесуального доказування, під час якого збираються, перевіряються, оцінюються докази і на їх підставі приймаються і обґрунтовуються процесуальні рішення. Доказування має найбільш питому вагу в усій діяльності органів і осіб, які ведуть процес, осіб, яких залучають до цієї діяльності, а також те, що нормативне регулювання й теоретичне дослідження проблем доказування посідає чільне місце в кримінально-процесуальному праві, найважливішою складовою якого є доказове право, в науці кримінального процесу, де провідну роль відіграє теорія доказів (вчення про докази). Два види (аспекти) доказування: дослідження фактичних обставин справи (діяльність відповідних органів і осіб по збирання, перевірці та оцінці доказів) і доказування як логічне й процесуальне обґрунтування певної тези, твердження, висновків, рішення в справі.

§ 19. Предмет і межі доказування у кримінальному процесі.
Предмет доказування - сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, установлення яких необхідно для вирішення заяв і повідомлень про злочини, кримінальної справи в цілому або судової справи у стадії виконання вироку, а також для прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі. При провадженні попереднього слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи і суді підлягають доказуванню: 1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину) ; 2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, що характеризують його особу; 4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров`я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння (ст.64); 5 ) причини та умови, які сприяли вчиненню злочину (ст.23). Ці обставини конкретизуються в КПК стосовно справ про злочини і суспільно небезпечні діяння неповнолітніх (ст.433, 448), осіб, які захворіли після вчинення злочину на душевну хворобу або вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності (ст.417, 420). Окреслений в ст.23 і 64 предмет доказування є загальним, єдиним для всіх стадій кримінального процесу (за винятком стадії виконання вироку).
З предметом доказування тісно пов`язане поняття меж доказування (дослідження) обставин кримінальної справи. Предмет і межі доказування співвідносяться між собою, як мета і засіб її досягнення. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин справи, коло, обсяг доказів і їх джерел, необхідних для цього. Межі доказування - обсяг доказового матеріалу (доказів і їх джерел), який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин, які входять до предмета доказування, правильне вирішення справи і прийняття процесуальних заходів для запобігання злочинам. Неправильне визначення меж доказування може потягти за собою його звуження чи безпідставне розширення. Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й об`єктивне дослідження обставин справи (ст.22 КПК) однакові як для стадії попереднього розслідування., так і для стадії судового розгляду, то в принципі і межі доказування в цих стадіях мають бути однаковими, але процесуальна діяльність має дослідницький, пошуковий характер, а також межі можуть бути визначені неточно. Ст.275 КПК “Межі судового розгляду”, за якою розгляд справ у суді провадиться тільки щодо обвинувачених і лише по тому обвинуваченню, по якому їх віддано суду, - встановлює в дійсності не межі доказування в суді, а тільки обмеження щодо осіб і діянь, які розглядаються судом і за які вони можуть бути засуджені.
§ 20. Поняття доказів та їх джерел у кримінальному процесі. Належність і допустимість доказів. Оцінка доказів. Обов'язок доказування.
Обов`язок доказування в кримінальному процесі закон повністю покладає на суд, прокурора, слідчого та особу, яка провадить дізнання. Вони зобов`язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об`єктивного дослідження обставин справи (ч.1 ст.22 КПК), тобто зібрати, перевірити й оцінити всю необхідну сукупність доказів і їх джерел і прийняти на цій підставі законне, обґрунтоване й справедливе рішення. Закон категорично забороняє їм перекладати свій обов`язок доказування на обвинуваченого (ч.2 ст.22 КПК). Звичайно, ця заборона поширюється також на захисника обвинуваченого й підозрюваного, їх законних представників, на захисника потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників. Вони теж є суб`єктами доказування, але на відміну від суду, судді, прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання, органу дізнання і начальника слідчого відділу мають право, але не зобов`язані брати участь у доказуванні, тобто збиранні, перевірці та оцінці доказів, висувати певні твердження на захист своїх законних інтересів і аргументувати їх.
Докази - це будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч.1 ст.65). Доказ в логіці: доказ - це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов`язаних з ним суджень. Доказ складається з 3 елементів: 1) тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації); 2) аргументів (доводів або відстав доказу - це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу) і 3) демонстрації (це логічний зв`язок між аргументом і тезою). Докази в розумінні логіки застосовується напр., при обґрунтуванні процесуальних рішень (постанов, вироків, ухвал). Кримінально-процесуальні (судові) докази - фактичні дані, відомості про факти, обставини справи. Передбачені ч.2 ст.65 КПК показання свідків, потерпілих, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій та інші документи, за допомогою яких встановлюються фактичні дані, відомості як докази в справі, вказані в ч.1 ст.65, називають джерелами доказів. У процесуальних джерелах містяться відомості про факти, обставини справи; вони є носіями, сховищем доказів. Тільки ті відомості, які є у вказаних джерелах, допустимо використовувати в кримінальному процесі як докази. Неправильно вважати джерелом доказів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів процесуальних та інших документів. Доки доказова інформація, яку мають певні особи, не одержана від них і не зафіксована в передбаченій КПК формі, не викладена у висновку експерта, в документі, доказів не має, а отже, і їх джерел, які повинні знаходитись у справі. Перелічених же осіб точніше було б називати носіями можливої доказової інформації. Належність доказів визначається їх придатністю для встановлення наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування в справі, конкретизованого кримінальним законом, а також обставин, що мають допоміжний характер. Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання. Належність - придатність для встановлення обставин, допустимість - додержання процесуальної форми їх залучення і використання. КПК, зокрема, забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч.3 ст.22), не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком і потерпілим, джерело яких невідоме (ч.3 ст.68, ч.2 ст.72); забороняється допитувати як свідків захисників і деяких інших осіб (ч.1 ст.69); учасники судового розгляду в судових дебатах, а суд - у вироку мають право посилатися тільки на докази, дослідженні в судовому засіданні (ч.3 ст.318, ч.2 ст.323).
§ 21. Класифікація доказів та їх джерел у кримінальному процесі.
Докази як фактичні дані, відомості можуть поділятися на прямі і непрямі, обвинувальні і виправдувальні. Докази і джерела можуть бути первинними та похідними. Підставою для поділу доказів на прямі і непрямі (побічні) є їх відношення до обставини, яка підлягає доказуванню. Прямі докази прямо вказують на цю обставину або ж на її відсутність. Непрямі (побічні) докази, як і прямі, також мають важливе значення, але користуватися ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов`язані, створювали систему доказів, у якій кожний непрямий доказ був би ніби ланкою нерозривного ланцюга. Стосовно підозри, обвинувачення у вчиненні злочину, обставин, що пом`якшують або обтяжують відповідальність, докази класифікуються на обвинувальні і виправдувальні. Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено і саме даною особою, а також на наявність обтяжуючих відповідальність обставин. Виправдувальні ж докази свідчать, що самої події злочину не було або що дана особа до неї непричетна, або ж що є пом'якшуючи відповідальність обставини. Напр., алібі є прямим виправдувальним доказом. За джерелом одержанні відомостей про факти, характером формування джерела доказів докази і їх джерела бувають первинними і похідними. Первинні докази та їх джерела ще називають першоджерелами. Це, напр., показання свідка-очевидця, оригінал документа. Коли ж свідок дає показання з чужих слів, це - похідний доказ, причому закон вказує, що якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи мають бути допитані. Коли ж джерело повідомлених свідком даних невідоме (свідчення за чутками тощо, вони не можуть бути доказом (ч.3 ст.68 КПК). Це ж стосується показань потерпілих, підозрюваних, обвинувачених. Копія документа є похідним джерелом доказів. Звичайно, при провадженні у кримінальній справі треба намагатися користуватися першоджерелами. Але й похідні докази та джерела доказів можуть бути цінними засобами процесуального пізнання, зокрема при перевірці повноти й правильності першоджерела.
§ 22. Показання потерпілого, їх предмет, значення і оцінка.
Як потерпілий викликається і допитується громадянин, якому злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і який внаслідок цього постановою особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді чи ухвалою суду визнаний потерпілим (ч.1, 2 ст.49 КПК). Давати показання - право, а не обов`язок потерпілого, але коли він погодився давати показання, то повинен говорити тільки правду. За дачу неправдивих показань потерпілий несе кримінальну відповідальність за ст.178 КК, про що попереджається перед допитом. Потерпілий може бути допитаний про обставини, які підлягають встановленню в даній справі, у тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, і його взаємовідносини з останніми. Не можуть бути доказами повідомлені потерпілим дані, джерело яких невідоме (ч.2 ст.72 КПК). Якщо показання потерпілого базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. Показання потерпілого підлягають ретельній перевірці та оцінці в сукупності з усіма обставинами, встановленими в справі. Обвинувачення не може бути обґрунтоване суперечливими показаннями потерпілого, не підтвердженими іншими доказами, а також показаннями, які за обставинами справи могли бути наслідком помилкового сприйняття потерпілим подій і фактів, зокрема якщо він перебував у стані сп`яніння, на підозрах потерпілого, що виникли у нього через неприязні стосунки з обвинуваченим. Показання малолітньої потерпілої, щодо якої було застосовано неправильний метод допиту, не можуть бути визнані доказом у справі. Потерпілий, підозрюваний і обвинувачений - активні учасники кримінального процесу. Їх показання мають важливе значення не тільки для встановлення істини у справі. Слід також мати на увазі й особливу заінтересованість потерпілого, обвинуваченого та підозрюваного в результатах справи, а також те, що потерпілий і обвинувачений мали можливість ознайомитися з усіма матеріалами слідчої справи і з додатковими матеріалами розслідування в порядку ст.217, 218 і 222 КПК.

§ 23. Показання підозрюваного, їх предмет, значення і оцінка. 24. Показання обвинуваченого, їх предмет, значення і оцінка.
Як підозрювана може бути допитана тільки особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину, а також особа, до якої застосовано запобіжний захист до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченої (ч.1 ст.43-1 КПК). Підозрюваний вправі давати показання з приводу обставин, які стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин у справі (ч.1 ст.73 КПК). Як обвинувачений і підсудний допитуються тільки особи, щодо яких зібрано достатньо доказів, що вказують на вчинення ними злочинів, і винесена постанова особи, яка провадить дізнання, чи слідчого про притягнення їх як обвинувачених або постанова судді чи ухвала суду про віддання їх до суду (ст.131, ч.1 ст.43, ст.243, ч.1 ст.245, ч.1 ст.251, ч.1, 2 ст.430 КПК). Обвинувачений (тут і далі мається на увазі і підсудний) вправі давати показання по пред`явленому йому обвинуваченню, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин у справі і доказів, що є в справі (ч.1 ст.74 КПК). Давати показання і відповідати на запитання - це право, а не обов`язок підозрюваного і обвинуваченого. За відмову давати показання і відповідати на запитання і за дачу неправдивих показань вони ніякої відповідальності не несуть. Домагатися їх показань (як і інших допитуваних осіб) шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів забороняється (ч.3 ст.22 КПК). Такі факти є, і деякі з них навіть стають предметом розгляду вищих судових інстанцій. Як різновидності показань підозрюваного і обвинуваченого розрізняються повне або часткове визнання чи заперечення ними своєї вини в інкримінованому злочині, самообмова, обмова та алібі. Самообмовою є такі показання підозрюваного чи обвинуваченого, в яких вони зізнаються у вчиненні злочину, якого насправді не вчиняли, у більш тяжкому злочині, ніж вчинили в дійсності, або ж беруть лише на себе волю вину за вчинений злочин, хоч у дійсності він є груповим, чи перебільшують свою роль у вчиненні злочину порівняно з тією якою вона є насправді. Мотивами самообмови можуть бути несприятливий збіг обставин, стан пригніченості, втрата віри в справедливість і об`єктивність слідчого і суду, бажання виручити інших осіб, бути покараним за менш тяжкий злочин порівняно з вчиненим, сховатися на деякий час від слідства і суду в місцях позбавлення волі, коли вони розшукуються у зв`язку з обвинуваченням у вчиненні тяжкого злочину, поради “досвідчених людей”, у тому числі співкамерників, погроза й підкуп з боку справжніх злочинців і співучасників, незаконні засоби ведення розслідування, юридична необізнаність, бажання “прогулятися” в інших місцях під час допитів, оглядів, відтворення обстановки й обставин події, коли набридло сидіти в колонії, кругова порука, “солідарність” злочинців, бажання неповнолітнього або початкуючого злочинця заслужити схвалення більш досвідчених і сильних злочинців, свого оточення тощо. Обмова - це такі показання підозрюваного чи обвинуваченого, в яких він викриває (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сторонні особи) у вчиненні інкримінованого йому або іншого злочину. Мотивами обмови є, зокрема, бажання уникнути відповідальності або применшити свою вину, помста, бажання сприяти розкриттю злочину, заслужити прихильність працівників міліції і слідчих або ж незаконний вплив з їх боку тощо. Алібі - це твердження підозрюваного чи обвинуваченого про те, що він не міг бути виконавцем інкримінованого злочину, бо в момент його вчинення перебував в іншому місці. Обов`язок перевірки алібі лежить на слідчих органах, прокуророві і суді. Підозрюваний і обвинувачений їх захисник мають право, але не зобов`язані наводити докази на підтвердження алібі. Якщо заяву обвинуваченого, підсудного про алібі не спростовано, кримінальна справа має бути закрита, а суд першої інстанції повинен постановити виправдувальний вирок. З метою застерегти від некритичного ставлення до показань показання підозрюваного чи обвинуваченого, надання їм вирішального значення КПК спеціально вказує, що вони підлягають перевірці і що визнання показання підозрюваного чи обвинуваченого своєї вини може бути покладене в основу обвинувачення тільки при підтвердженні цього визнання сукупністю наявних у справі доказів (ч.2 ст.73, ч.2 ст.74). Судове слідство провадиться судому повному обсязі, незалежно від визнання підсудним пред`явлених йому обвинувачень (ч.3 ст.299 КПК). При оцінці показань обвинуваченого слід враховувати, зокрема, що показання обвинуваченого, дані на попередньому слідстві, від яких він відмовився згодом, не підтверджені в судовому засіданні іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку. Показання обвинуваченого, який викриває іншу особу, підлягають ретельній та критичній перевірці. Слід особливо критично ставитися до показань одного обвинуваченого проти іншого, які спрямовані на усунення чи пом`якшення власної вини. Обвинувачення не може вважатися доведеним, якщо воно ґрунтується тільки на обмові іншого обвинуваченого, заінтересованого в результатах справи, не підкріпленої іншим вагомими доказами. Це стосується й оцінки показань потерпілого. Потерпілий, підозрюваний і обвинувачений - активні учасники кримінального процесу. Їх показання мають важливе значення не тільки для встановлення істини у справі; вони виступають як засіб захисту їх прав і законних інтересів. Слід також мати на увазі й особливу заінтересованість потерпілого, обвинуваченого та підозрюваного в результатах справи, а також те, що потерпілий і обвинувачений мали можливість ознайомитися з усіма матеріалами слідчої справи і з додатковими матеріалами розслідування в порядку ст.217, 218 і 222 КПК.
§ 25. Показання свідків, їх предмет, значення і оцінка.
Показання свідків - найбільш поширений вид джерел доказів. Це пояснюється тим, що КПК містить мінімальні обмеження кола осіб, які можуть бути допитані як свідки. Як свідок може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи. Свідок може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню в даній справі, зокрема про факти, які характеризують особу обвинуваченого, підозрюваного і потерпілого, і його взаємовідносини з ними (ч.1, 2 ст.68, ч.1 ст.167 КПК). Не можуть бути допитані як свідки: 1) захисник підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного про обставини, які стали йому відомі у зв`язку з виконанням обов`язків захисника; 2) адвокат, представник профспілки та іншої громадської організації про обставини, які стали йому відомі в зв`язку з виконанням ним обов`язків представника потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача; 3) особи, які в зв`язку зі своїми фізичними або психічними вадами нездатні правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, і давати про них показання; ця нездатність встановлюється експертизою (ст.69 КПК) - судово-медичною або судово-психіатричною. За чинним КПК як свідки можуть бути допитані: запідозрені і потерпілі - до того, як вони офіційно, в передбаченому законом порядку визнані підозрюваним, обвинуваченим, потерпілим; цивільні позивачі, цивільні відповідачі; законні представники підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого; особи, офіційно визнані обвинуваченими - у тих випадках, коли справа щодо них була закрита, виділена в окреме провадження або розглянута раніше, ніж щодо інших осіб, причетних до вчинення того ж злочину. До КПК слід включити нову норму, в якій передбачити право свідка відмовитися давати показання, відповідати на запитання, якщо це не пов`язано з викриттям його у вчиненні злочину, в причетності до злочину, отже, з можливістю притягнення його до кримінальної відповідальності. Враховуючи особливий стан близьких родичів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, ї необхідно також дозволити давати показання, а не ставити це в обов`язок, бо тут вищі соціальні цінності (психологічне здоров`я суспільства) повинні мати пріоритет перед інтересами розкриття злочинів. Ст.63 КУ: особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім`ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, а отже, вона не може бути змушена свідчити проти себе, членів сім`ї чи близьких родичів. Якщо такі показанні були одержані судом від відповідних осіб, вони вважаються одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування. Такі особи не несуть відповідальності за відмову від дачі показань, за завідомо неправдиві показання (постанова Пленуму ВС 01.11.96, “Про застосування КУ при здійснення правосуддя”). При оцінці показань свідка слід мати на увазі, що не можуть бути доказами повідомлені свідком дані, джерело яких невідоме (свідчення за чутками). Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані (ч.3 ст.68 КПК). Тут йдеться про похідні докази. Оцінюючи показання свідка, необхідно враховувати обставини, що дають підстави думати про помилкове уявлення або добросовісну помилку свідка щодо фактів, про які він дає показання. Свідчення особи, яка не є очевидцем інкримінованого обвинуваченому злочину, можуть бути покладені в основу обвинувачення тільки після перевірки ґрунтовності джерел одержаних відомостей. Обвинувачення не може базуватися на припущеннях свідків, їх некоректних і суперечливих показаннях. Показання свідків не можуть бути відкинуті лише на тій підставі, що ці свідки перебувають у родинних стосунках з підсудними. Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися тільки на показаннях свідків, заінтересованих у результатах справи. Необхідно особливо критично ставитися до показань свідків, які перебувають у неприязних стосунках з обвинуваченим або в його підлеглості, малолітніх і неповнолітніх свідків, враховуючи можливість їх помилкового уявлення про повідомлювані факти. Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як свідок, зобов`язана з`явитися в зазначені час і місце і дати правдиві показання про відомі їй обставини в справі. Якщо свідок не з`явився без поважних причин, до нього може бути застосовано привід через органи ВС, а суд вправі також накласти а свідка грошове стягнення до половини мінімального розміру заробітної плати. Питання про грошове стягнення вирішується судом у судовому засіданні з викликом цього свідка. Його неявка без поважних причин не перешкоджає розглядові питання про накладення грошового стягнення (ст.70 КПК). За злісне ухилення від явки до суду, за непідкорення розпорядженню головуючого або порушення порядку під час судового засідання свідок несе відповідальність за ч.1 ст.185-3 КпАП у вигляді штрафу або адміністративного арешту на строк до 15 діб, а за злісне ухилення від явки до органів попереднього слідства або дізнання - за ст.185-4 КпАП у вигляді штрафу. Справа про накладення адміністративного стягнення розглядається суддею (ст.221 КпАП). За відмову давати показання про відомі йому обставини справи свідок може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за ст.179 КК у вигляді виправних робіт на строк до 6 місяців або штрафу, а за дачу завідомо неправдивих показань - за ст.178 КК у вигляді позбавлення волі на строк до 5 років або виправних робіт до 1 року. Перешкоджання явці свідка до суду, органів попереднього слідства чи дізнання, примушування його до відмови від дачі показань, до дачі завідомо неправдивих показань шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна його чи його близьких родичів або розголошення відомостей, що його ганьблять, підкуп свідка з тією ж метою, а так само погроза вчинити зазначені дії х помсти за раніше дані показання карається за ст.180 КК позбавленням волі на строк до 4 років або виправними роботами на строк до 2 років
§ 26. Висновок експерта, його зміст, значення і оцінка.
Висновок експерта - це документ, складений у результаті експертного дослідження експертом, якому в передбаченому КПК порядку було доручено провести експертизу і дати відповідні відповіді на поставлені йому запитання. У висновку експерта повинно бути зазначено: коли, де, ким (прізвище, освіта, спеціальність, науковий ступінь і вчене звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній при її проведенні, питання, що були поставлені експертові, які матеріали він використав, які провів дослідження, мотивовані відповіді на поставлені запитання. Коли при проведенні експертизи експерт виявить факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання, він вправі на них вказати в своєму висновку. Висновок підписується експертом (ст.200 КПК). Наявні в справі акти чи довідки про результати відомчого дослідження якоїсь обставини, у тому числі й відомчі висновки, що йменуються експертизою (про якість товару, недостачу товарно-матеріальних цінностей тощо), хоча б і одержані на запит органів слідства чи суду, не можуть розглядатись як висновки експерта і бути підставою для відмови у проведенні судової експертизи. Нерідко під висновком експерта розуміють тільки відповіді експерта на поставлені йому слідчим чи судом питання. На підставі проведених ним досліджень експерт встановлює нові фактичні дані і викладає їх у своїх відповідях, і саме ці дані є доказами в справі, якщо вони сформульовані в категоричній формі, а не є припущенням. Ймовірний висновок експерта не може бути покладений в основу вироку. Вступна й дослідницька частина висновку експерта як документа теж мають важливе доказове значення. Їх аналіз дає змогу слідчому, прокурору, суду, а також потерпілому, обвинуваченому, захиснику та іншим заінтересованим учасникам процесу правильно оцінити кваліфікованість, обґрунтованість і повноту відповідей експертів, їх придатність для встановлення обставин, які входять до предмета доказування в справі. Висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду не є обов`язковим, але незгода з ним повинна бути мотивованою у відповідних постанові, ухвалі. Вироку (ч.4 ст.75 КПК). Необхідно усунути випадки некритичного ставлення до висновку експерта. Він не має наперед установленої сили, переваги перед іншими доказами і, як всі інші докази, підлягає оцінці за внутрішнім переконанням слідчих, прокурорів, суддів, що ґрунтується на всебічному, повному й об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Пленум ВС постанова №8 від 30.05.97. “Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах”. Висновок дає експерт у результаті проведеної ним експертизи. Судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об`єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, попереднього слідства чи суду (ст.1 ЗУ “Про судову експертизу”). Розрізняються такі процесуальні види експертизи: одноособова і комісійна, первинна, додаткова і повторна. Експертиза, які правило, провадиться одним експертом (одноособова). Але в разі необхідності в справі може бути призначено декілька експертів, які дають загальний висновок. Коли експерти не дійшли згоди, то кожний з них складає окремий висновок (ч.3 ст.75 КПК). Судово-психіатрична експертиза завжди є комісійною: її провадять не менше 3 експертів-психіатрів. Комісійна експертиза називається комплексною, коли її провадять спільно спеціалісти з різних галузей знань. Коли встановлення тієї чи іншої обставини є неможливим шляхом проведення окремих експертиз або це виходить за межі компетенції одного експерта чи комісії експертів, може бути призначене проведення ряду досліджень, здійснюваних кількома експертами на підставі використання різних спеціальних знань. Експерти вправі при цьому складати спільний висновок. У ньому повинно бути вказано, які дослідження провів кожний експерт, які факти фін особисто встановив і яких дійшов висновків. Кожний експерт справі підписати спільний висновок або ту частину його, яка відображає хід і результати проведених ним особисто досліджень. Якщо підставою остаточного висновку є факти, встановлені іншим експертом, то про це також повинно бути вказано у висновку. Вимога закону про те, що експерт дає висновок від свого імені на підставі досліджень, проведених ним відповідно до його спеціальних знань, і несе за даний висновок особисту відповідальність, повністю поширюється і на осіб, які брали участь у провадженні такої експертизи. Первинною є експертиза, при проведенні якої об`єкт досліджується вперше. Якщо висновок експерта буде визнано неповним чи не досить ясним, може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експертові (ч.5 ст.75 КПК). Недостатньо повним може бути визнано висновок, який ґрунтується на дослідженні не всіх наданих експерту об`єктів або не містить вичерпних відповідей експерта на всі поставлені запитання. Коли висновок експерта буде визнано необґрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам справи або інакше викликає сумніви в його правильності, може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові чи експертам (ч.6 ст.75 КПК). При незгоді з висновком експерта призначення повторної експертизи не є обов`язковим. Підставою для призначення експертизи є необхідність наукових, технічних або інших спеціальних знань для вирішення певних питань при провадженні в справі (ч.1 ст.75 КПК). Питання про те, чи треба призначати експертизу, вирішують слідчі органи й суд, у провадженні яких знаходиться справа. Але КПК передбачає, що експертиза призначається обов`язково для встановлення: 1) причин смерті; 2) тяжкості й характеру тілесних ушкоджень; 3) психічного стану підозрюваного або обвинуваченого за наявності у справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності; 4) статевої зрілості потерпілої в справах про статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст.120 КК); 5) віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність і якщо про це немає відповідних документів і необхідно їх одержати (ст.76 КПК). Непризначення в цих випадках експертизи слідчими органами чи судом означає неповноту дізнання, попереднього та судового слідства і тягне за собою повернення справи на додаткове розслідування. Особа, яка провадить дізнання, слідчий і суд мають право допитати експерта з метою одержати роз`яснення або доповнення до його висновку (ст.201, 311 КПК). Показання експерта не є джерелом доказів. Вони лише роз`яснюють або доповнюють висновок.
§ 27. Речові докази, їх види, значення та оцінка.
КПК. Стаття 79. Зберігання речових доказів. Речові докази повинні бути уважно оглянуті, по можливості сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду і приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду. Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в органах дізнання, попереднього слідства і в суді або передаються для зберігання відповідному підприємству, установі чи організації. При передачі справи від одного органу дізнання чи попереднього слідства до іншого, направленні справи прокуророві чи до суду, а так само при передачі справи з одного суду до іншого речові докази передаються разом із справою. В окремих випадках речові докази можуть бути до вирішення справи в суді повернуті їх володільцям, якщо це можливо без шкоди для успішного провадження в справі.
Стаття 80. Строки зберігання речових доказів. Речові докази зберігаються до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи. Документи -- речові докази повинні зберігатися весь час при справі, а заінтересованим особам, підприємствам, установам і організаціям за їх клопотанням видаються копії цих документів. У тих випадках, коли виникає спір про право власності на предмети, які є речовими доказами, вони зберігаються поки набере законної сили рішення суду, винесене по даному спору в порядку
цивільного судочинства. Речові докази, які можуть швидко зіпсуватися і які не можуть бути повернуті володільцеві, негайно здаються відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Коли потім виникне необхідність у поверненні речових доказів, то
організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість по державних цінах, що існують в момент повернення.
Стаття 81. Вирішення питання про речові докази. Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи, при цьому: 1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються; 2) речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищуються; 3) речі, які не мають ніякої цінності і не можуть бути використані, знищуються, а у випадках, коли заінтересовані особи просять про це, можуть бути передані їм; 4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави; 5) гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним володільцям, а якщо їх не встановлено, то ці гроші, цінності та речі переходять у власність держави. Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства.

§ 28. Протоколи слідчих і судових дій та інші документи як джерела доказів, їх значення і оцінка.
КПК. Г л а в а 6. ПРОТОКОЛИ. Стаття 84. Обов'язковість ведення протоколу. При провадженні слідчих дій під час попереднього слідства і дізнання, в судових і в разі необхідності в розпорядчих засіданнях суду першої інстанції, а також у засіданні Пленуму Верховного Суду України ведуться протоколи.
Складання протоколів є основним засобом фіксації факту проведення певної процесуальної дії, її змісту і результатів. Якщо при цьому застосовувалися й інші допоміжні засоби фіксації - фотографування, кінозйомка, відеозапис, звукозапис, тощо, про це повинно бути зазначено в протоколі слідчої дії чи судового засідання. В усіх судових засіданнях суду першої інстанції обов'язково ведуться протоколи. Ведення протоколів при розгляді справ судом касаційної інстанції, а також судом наглядової інстанції (за винятком пленуму ВС України) законом не передбачено.
Стаття 85. Протокол слідчої дії. В протоколі про кожну слідчу дію повинні бути зазначені:
місце і дата його складання; посади і прізвища осіб, що проводять дію; прізвища осіб, які брали участь у проведенні слідчої дії, адреси цих осіб; роз'яснення їх прав і обов'язків; зміст
проведеної слідчої дії, час її початку і закінчення; всі істотні для справи обставини, виявлені при виконанні даної слідчої дії. З метою нерозголошення даних про особу, щодо якої застосовані заходи
безпеки, у протоколах слідчих дій, передбачених статтями 95, 96, 107, 145, 170, 171, 173 та 176 цього Кодексу, обмежуються відомості про цю особу в порядку, передбаченому статтею 52-3 цього
Кодексу. Протокол зачитується всім особам, що брали участь у проведенні слідчої дії, при цьому їм роз'яснюється їх право робити зауваження. Зазначені особи можуть ознайомитися з протоколом особисто. Вставки і поправки повинні бути застережені в протоколі перед підписами.
Протокол підписують: особа, яка провадила слідчу дію, допитана особа, а також перекладач, поняті, якщо вони були присутні, та інші особи, які були присутні або брали участь у проведенні цієї дії. Якщо хто-небудь з цих осіб через фізичні вади або з інших причин не може особисто підписати протокол, то для підписання протоколу запрошується стороння особа. До протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали, які пояснюють його зміст. Коли особа, що брала участь в проведенні слідчої дії, відмовиться підписати протокол, то це зазначається в протоколі і стверджується підписом особи, яка провадила слідчу дію. Порушення правил складання і засвідчення протоколу слідчої та іншої процесуальної дії викликає сумнів у вірогідності викладених у ньому відомостей і тягне недопустимість використання їх у справі.
Стаття 85-1. Застосування звукозапису при провадженні попереднього і судового слідства. ч5 Протокол слідчої дії, проведеної з застосуванням звукозапису, складається з додержанням правил цього Кодексу. В протоколі повинно бути також зазначено про застосування звукозапису і повідомлення про це учасників слідчої дії, про технічні засоби та умови звукозапису, про відтворення звукозапису учасникам слідчої дії та їх заяви з приводу застосування звукозапису. Якщо звукозапис застосовувався під час судового розгляду справи, відповідні відомості повинні бути зазначені у протоколі судового засідання.
Стаття 85-2. Застосування кінозйомки, відеозапису при проведенні слідчої дії ч1. Кінозйомка, відеозапис можуть застосовуватися при проведенні огляду, обшуку, відтворенні обстановки і обставин події та при проведенні інших слідчих дій.
Додатки до протоколу: фотознимки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми тощо є лише допоміжною формою фіксації перебігу і результатів слідчої дії, пояснюють і збагачують зміст протоколу. За чинним КПК вони не є самостійним джерелом доказів.
Стаття 86. Протокол розпорядчого засідання. В протоколі розпорядчого засідання повинні бути зазначені: місце і час засідання суду, назва суду, склад суду, секретар, прокурор, справа, яка розглядається, короткий зміст доповіді, думка прокурора та короткий зміст його висновку, коли такий дається, і всі дії суду в тому порядку, в якому вони відбувалися, клопотання і заяви осіб, що беруть участь у засіданні. Протокол веде секретар, підписують протокол головуючий і секретар. Розпорядче засідання суду провадиться лише у справах про злочини, за які мірою покарання може бути призначено смертну кару (ч2 ст237) і тому ведення протоколу є обов'язковим, незважаючи на застереження, що міститься в ст.84. Право учасників розпорядчого засідання ознайомлюватись з протоколом і подавати на нього зауваження КПК непередбачено.
Стаття 87. Протокол судового засідання. Протокол судового засідання веде секретар. У протоколі обов'язково зазначаються: місце і час початку та закінчення судового засідання, назва і склад суду; справа, яка розглядається; секретар, прокурор, громадський обвинувач, підсудний і його захисник, громадський захисник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники, експерт, спеціаліст, перекладач; свідки, що з'явились, і свідки, які не з'явились, та причина їх неявки; докладні дані про особу підсудного, про час одержання ним обвинувального висновку; роз'яснення підсудному його прав; роз'яснення прав і обов'язків іншим особам, які брали участь у справі; ухвали суду, прийняті на місці; всі розпорядження головуючого і дії суду в тому порядку, в якому вони відбувалися; всі заяви, прохання і клопотання осіб, що брали участь у справі; докладний зміст записаних у першій особі показань підсудного, потерпілого і свідків; відповіді експерта на додаткові запитання; послідовність і короткий зміст судових дебатів; зміст останнього слова підсудного; вказівка про проголошення вироку і роз'яснення порядку і строків його оскарження, а у випадку засудження підсудного до виняткової міри покарання -- розстрілу -- про роз'яснення засудженому права на подання клопотання про помилування. Протокол повинен бути складений і підписаний головуючим і секретарем протягом трьох діб. Суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні (ч2 ст323). Якщо ці докази не зафіксовані в протоколі судового засідання, вирок підлягає скасуванню. Практика «підгонки» змісту протоколу під постановлений вирок є незаконною, це фальсифікація протоколу. Вирок у будь-якому разі належить скасувати, якщо в справі відсутній протокол судового засідання або якщо він не підписаний головуючим або секретарем (п8 ч2 ст370).
Стаття 88. Зауваження на протокол судового засідання. Обвинувач, підсудний, потерпілий і його представник, цивільний позивач, цивільний відповідач або їх представники, захисник, які брали участь у судовому засіданні, протягом трьох діб з дня складення протоколу мають право ознайомитися з ним і подати письмові зауваження, вказавши на його неправильність або неповноту. Суддя, який головував у судовому засіданні, розглядає подані зауваження і в разі згоди з ними посвідчує їх правильність. При незгоді головуючого з зауваженнями вони вносяться на розгляд судового засідання, як правило, в тому ж складі суду, який розглядав справу, а якщо це неможливо, зауваження розглядаються судом, в складі якого повинні бути двоє з суддів, які розглядали цю справу. В судовому засіданні можуть брати участь особи, які подали зауваження на протокол. Коли справа розглядалась суддею одноособово, він одноособово розглядає зауваження на протокол судового засідання. Розглянувши зауваження, суд виносить мотивовану ухвалу, а суддя -- постанову, якою посвідчує правильність зауважень або відхиляє їх. Зауваження на протокол і ухвала суду чи постанова судді у всіх випадках приєднуються до справи. Суддя або головуючий у судовому засіданні при колегіальному розгляді справи зобов'язані роз'яснити учасникам судового розгляду їх право ознайомитися з протоколом і подати до нього письмові зауваження (ч1 ст88), про що має бути зазначено у протоколі судового засідання.
§ 29. Поняття, призначення та види заходів примусового впливу.
Для забезпечення виконання такими суб`єктами кримінально-процесуальної діяльності, як свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерт тощо, своїх процесуальних обов`язків, а також для забезпечення доказів, цивільного позову і можливої конфіскації майна органи дізнання, слідчі, прокурори й суди застосовують такі передбачені КПК, заходи процесуального примусу: привід, затримання, зобов`язання про явку, грошові стягнення, обшук, виїмка, освідування, одержання зразків для експертного дослідження, поміщення до медичного закладу для обстеження, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію чи на майно, відсторонення обвинуваченого від посади, а також підписку про невиїзд, арешт та інші запобіжні заходи. Серед заходів процесуального примусу запобіжні заходи законодавець виділяє в окрему главу, бо вони істотно обмежують свободу обвинуваченого чи підозрюваного. Відповідно до закону за наявності достатніх підстав вважати, що обвинувачений, перебуваючи на волі, скривається від слідства й суду або перешкоджають встановленню істини у кримінальній справи, або займається злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку орган дізнання слідчий, прокурор, суддя і суд вправі застосувати щодо обвинуваченого один із запобіжних заходів (ч.1 ст.148, ч.2 ст.244, ст.274, 343 КПК). Запобіжні заходи - це така сукупність заходів процесуального примусу, яка застосовується органами дізнання, слідчими, прокурорами й судами до обвинувачених, а у виняткових випадках до підозрюваних з метою перешкодити їм скритися від слідства й суду, заважати встановленню істини в кримінальній справі, займатися злочинною діяльністю, ухилитися від виконання вироку. Взяття під варту та інші заходу процесуального примусу не є мірами кримінального покарання; їх не можна застосовувати як засіб вимагання покарань від обвинуваченого чи підозрюваного. Водночас законодавець, виходячи із гуманних міркувань, передбачив, що попереднє ув`язнення зараховується судом до строку покарання при засудженні до позбавлення волі і направлення в дисциплінарний батальйон день за день, при засудженні до виправних робіт - день за три. При засудженні до інших видів покарання суд, враховуючи попереднє ув`язнення, може пом`якшити покарання або повністю звільнити від нього засудженого (ст.47 КК).
§ 30. Підстави, мотиви та порядок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину.
Ст.106. ч.1, 2. затримання органом дізнання підозрюваного у вчиненні злочину. Орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише при наявності однієї з таких підстав: 1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення; 2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин; 3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину. При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалися втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особи підозрюваного.
Ст.106-1. Порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину. Порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, визначається Положенням про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину.
Суть затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину полягає в тому, що ця особа на короткий строк поміщається в спеціальне приміщення (ізолятор тимчасового тримання, гауптвахта для військовослужбовців) і позбавляється волі. Метою затримання є з`ясування причетності затриманого до злочину і вирішення питання про застосування до затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Затримання підозрюваного, яке регулюється КПК, слід відрізняти від фізичного затримання підозрюваної особи на місці вчинення злочину або з поличним, яке здійснене представниками влади, громадськості або окремими громадянами (п.2 ч.1 ст.94 КПК) з метою доставлення цієї особи у відповіді правоохоронні органи, і самого доставлення, а також від затримання особи, передбаченого законодавством про адміністративні правопорушення. Кримінально-процесуальне затримання можуть здійснювати лише посадові особи та органи, які ведуть процес: особа, що провадить дізнання (складений нею протокол затримання підлягає затвердженню начальником органу дізнання), орган дізнання, слідчий, прокурор. При затриманні підозрюваного слідчий і прокурор вправі вимагати допомоги від органу дізнання або доручити йому виконання своєї постанови про затримання підозрюваного (ч.3 ст.114 КПК).
Якщо протягом 48 годин прокурором не надано санкцію на взяття під варту або на підписку про невиїзд, або якщо при застосуванні запобіжного заходу обвинувачення не було пред`явлено протягом 10 діб, особа перестає бути підозрюваною як процесуальною фігурою і може допитуватися в разі необхідності лише як свідок. Якщо у встановлений строк затримання постанова про звільнення затриманої особи або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під вартою не надійшла, начальник місця тримання затриманих звільняє цю особу і направляє повідомлення про її звільнення прокуророві, слідчому чи особі, яка провадить дізнання, про що складає протокол.
Осіб, затриманих за підозрою у вчиненні злочину, піддають особистому обшуку, а при необхідності - дактилоскопіюванню і фотографуванню, про що складається протокол. Наявні в затриманих речі підлягають оглядові. Затриманим забороняється мати при собі гроші, цінні речі, а також предмети й документи, які не дозволяється зберігати в місцях тримання затриманих. Вилучені у них гроші, цінні папери, згадані предмети й документи здаються на зберігання, про що складається протокол.
§ 31. Строки затримання. Протокол затримання.
Ст.106 ч.3,4. Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання зобов`язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз`яснення підозрюваному в порядку, передбаченому ч.2 ст.21 КПК, права мати побачення із захисником до першого допиту і протягом 24 годин зробити письмове повідомлення прокурору, а також на вимогу прокурора подати матеріали, що стали підставою для затримання. Протокол затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим. Протягом 48 годин з моменту одержання повідомлення про здійснене затримання прокурор зобов`язаний дати санкцію на взяття під варту або звільнити затриманого. Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання сповіщає її сім`ю, якщо місце її проживання відоме.
Протокол затримання є підставою для поміщення підозрюваного в місця тримання затриманих. Строк затримання підозрюваного обчислюється з моменту доставлення його в орган дізнання чи до слідчого, а якщо затримання провадиться на підставі постанови про затримання. Винесеної органом дізнання або слідчим, то з моменту фактичного затримання. Якщо протягом 48 годин прокурором не надано санкцію на взяття під варту або на підписку про невиїзд, або якщо при застосуванні запобіжного заходу обвинувачення не було пред`явлено протягом 10 діб, особа перестає бути підозрюваною як процесуальною фігурою і може допитуватися в разі необхідності лише як свідок. Якщо у встановлений строк затримання постанова про звільнення затриманої особи або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під вартою не надійшла, начальник місця тримання затриманих звільняє цю особу і направляє повідомлення про її звільнення прокуророві, слідчому чи особі, яка провадить дізнання, про що складає протокол.
§ 32. Поняття, підстави, мета застосування та види запобіжних заходів.
КПК. Г л а в а 13. ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ. Стаття 148. Підстави для застосування запобіжного заходу. При наявності достатніх підстав вважати, що обвинувачений, перебуваючи на волі, скриється від слідства і суду або перешкодить встановленню істини в кримінальній справі, або займатиметься злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку слідчий, прокурор вправі застосувати щодо обвинуваченого один із запобіжних заходів, передбачених статтею 149 цього Кодексу. Про застосування запобіжного заходу складається постанова з додержанням правил статті 130 цього Кодексу. В постанові зазначається прізвище, ім'я та по батькові, вік, місце народження обвинуваченого, вчинений ним злочин, стаття кримінального закону, якою передбачено даний злочин, обраний запобіжний захід і підстави його обрання. Постанова про обрання запобіжного заходу оголошується обвинуваченому під розписку. В разі його відмови розписатися слідчий відмічає про це на постанові. Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, від обвинуваченого відбирається письмове зобов'язання про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що він з'явиться до слідчого і суду за їх викликом. У виняткових випадках запобіжний захід може бути застосований щодо особи, підозрюваної у вчиненні злочину, і до пред'явлення їй обвинувачення. В цьому разі обвинувачення повинно бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу.
Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується. Застосовувати запобіжний захід до обвинуваченого мають право слідчий, прокурор, суддя і суд - у справах, які знаходиться в їх провадження, а прокурор також у справах, що знаходяться в провадженні слідчого, за розслідуванням яких він здійснює нагляд. Із змісту ч1 ст148 КПК випливає, що навіть за наявності для цього підстав зазначені особи і органи вправі, але не зобов'язані застосовувати запобіжний захід. Визнавши за непотрібне обирати запобіжний захід, а також при відсутності підстав для його застосування, вони обмежуються відібранням від обвинуваченого письмового зобов'язання про явку, передбаченого ч3 ст148 КПК. Воно не є запобіжним заходом і постанови про його відібрання виносити не потрібно. При порушення такого зобов'язання до обвинуваченого можуть бути застосовані привід або запобіжний захід. У виняткових випадках при наявності підстав, передбачених ч1 ст148 КПК, запобіжний захід може бути застосовано і щодо підозрюваного.
Стаття 149. Запобіжні заходи. Запобіжними заходами є: 1) підписка про невиїзд; 2) особиста порука; 3) порука громадської організації або трудового колективу; 3-1) застава; 4) взяття під варту; 5) нагляд командування військової частини. Перелік запобіжних заходів, даний в цій статті, не є вичерпним. До неповнолітнього обвинуваченого може бути також передача його під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або ж адміністрації дитячого закладу (ст436). До обвинуваченого чи підозрюваного може застосовуватись тільки один із зазначених у законі запобіжних заходів, а не декілька одночасно.
Стаття 150. Обставини, що враховуються при обранні запобіжного заходу. Розв'язуючи питання про застосування запобіжного заходу, належить враховувати, крім обставин, зазначених у статті 148 цього Кодексу, також тяжкість вчиненого злочину, особу обвинуваченого, його вік, стан здоров'я, сімейний стан. До неповнолітніх, осіб літнього віку, тяжко хворих, вагітних жінок, матерів, що годують дитину, одиноких матерів, багатодітних батьків взяття під варту, як правило, не застосовується.
§ 33. Взяття під варту: підстави, порядок його обрання. Строки тримання під вартою.
Стаття 155. Взяття під варту. Взяття під варту як запобіжний захід застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад один рік. У виняткових випадках
цей запобіжний захід може бути застосовано в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше одного року. До осіб, обвинувачених у вчиненні злочинів, передбачених ст. 56, 56-1, 57 -- 60, 62, 63, 69, 69-1, 71, 78-- 80, ч.4 ст.81, ч.3 і 4 ст.82, ч.3 ст.83, ч.3 ст.84, ч.2 ст.86, ст.86-1, 93, ч.2 ст.115-2, ч.3 і 4 ст.117, ч.2 ст.118, ст.124-1, ч.3 і 4 ст.141, ч.3 ст.142, ч.2 і 3 ст.168, ч.2 ст.169, ч.2 ст.170, ст.190-1, 217-2, ч.3 ст.217-3, ч.2 ст.229-1, ч.2 і 3 ст.229-2, ст.229-4, ч.2 ст.229-5, п."в" ст.234, п."б" і "г" ст.241, ст.242, п."в" ст.245, ст.257, 260--261 КК, взяття під варту може бути застосовано з мотивів самої тільки небезпечності злочину. Місцями попереднього ув'язнення для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчі ізолятори. В окремих випадках ці особи можуть перебувати в тюрмі або місцях тримання затриманих. У місцях тримання затриманих особи, взяті під варту, можуть перебувати не більше як три доби. Якщо доставка ув'язнених у слідчий ізолятор у цей строк неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів сполучення, вони можуть перебувати в місцях тримання затриманих до десяти діб. Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано відносно осіб, які вчинили злочин під час відбування покарання в місцях позбавлення волі, вони можуть перебувати в штрафному ізоляторі виправно-трудової колонії або в дисциплінарному ізоляторі виховно-трудової колонії. Порядок попереднього ув'язнення визначається Положенням про попереднє ув'язнення під варту, цим Кодексом.
Під винятковими випадками, про які йдеться в ч.1 ст.155 КПК, слід розуміти, наприклад, відсутність постійного місця проживання у обвинуваченого, його бродячий спосіб життя, систематичне пиятство і бешкети в сім'ї, порушення запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі, вчинення дій, спрямованих на перешкодження встановленню істини в справі, продовження злочинної діяльності, ухилення від відбування покарання засудженим, якому був дозволений короткостроковий виїзд з місця позбавлення волі (ст.183 КК). Наведений в ч.2 ст.155 КПК перелік злочинів, за обвинуваченням у вчиненні яких до особи може бути застосовано взяття під варту з мотивів самої тільки небезпечності злочину, є вичерпним. До кандидатів в Президенти України, депутатів і кандидатів у депутати, суддів застосовується особливий порядок арешту. Взяття під варту неповнолітнього ст434 КПК. Підставою для попереднього ув'язнення особи є санкціонована прокурором постанова слідчого, органу дізнання, постанова прокурора або вирок, ухвала суду чи постанова судді про обрання як запобіжного заходу взяття під варту. Основними установами для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчі ізолятори МВС і СБУ, а також тюрми МВС, що виконують також функції слідчих ізоляторів. В окремих випадках, що визначаються потребою в проведенні слідчих дій, взяті під варту особи можуть перебувати в ізоляторах тимчасового тримання або на гауптвахті. Якщо особи перебувають в місцях позбавлення волі чи дисциплінарних батальйонах, притягаються до кримінальної відповідальності за вчинення іншого злочину і щодо них як запобіжний захід обрано взяття під варту, то вони за постановою особи, котра проводить розслідування, можуть перебувати в штрафному ізоляторі ВТК чи на гауптвахті. Чітке і вичерпне визначення в законі місць попереднього ув'язнення для тримання заарештованих осіб, а також наявність спеціального законодавчого акта, прийнятого ВР України 30\06\93 - Закону про попереднє ув'язнення, який регулює підстави, порядок, умови і режим тримання таких осіб, створюють додаткові правові гарантії законності застосування взяття під варту як запобіжного заходу.
Стаття 156. Строки тримання під вартою. Тримання під вартою при розслідуванні злочинів у кримінальних справах не може тривати більше двох місяців. Цей строк може бути продовжено районним, міським прокурором, військовим прокурором армії, флотилії, з'єднання, гарнізону та прирівняним до них прокурором у разі неможливості закінчити розслідування та при відсутності підстав для зміни запобіжного заходу -- до трьох
місяців. Дальше продовження строку може бути здійснено лише через особливу складність справи прокурором Республіки Крим, області, прокурором міста Києва, військовим прокурором округу, флоту і прирівняним до них прокурором -- до шести місяців з дня взяття під варту. Строк тримання під вартою понад шість місяців може бути продовжений заступником Генерального прокурора України до одного року і Генеральним прокурором України - до півтора року. Дальше продовження строку не допускається, обвинувачений, якого тримають під вартою, підлягає негайному звільненню. У разі неможливості закінчити розслідування в повному обсязі у наданий законом строк тримання під вартою і при відсутності підстав для зміни запобіжного заходу Генеральний прокурор України або його заступник дають згоду про направлення справи до суду в частині доказаного обвинувачення. Відносно нерозслідуваних злочинів справа виділяється в окреме провадження і закінчується загальним порядком. Матеріали закінченої розслідуванням кримінальної справи повинні бути пред'явлені для ознайомлення обвинуваченому та його захиснику не пізніш як за місяць до скінчення граничного строку тримання під вартою, встановленого частиною 2 цієї статті. Час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується. При поверненні судом на нове розслідування справи, по якій строк тримання обвинуваченого під вартою скінчився, а за обставинами справи запобіжний захід у вигляді тримання під вартою змінено бути не може, продовження строку тримання під вартою провадиться прокурором, який здійснює нагляд за слідством, у межах одного місяця з моменту надходження до нього справи. Дальше продовження зазначеного строку провадиться з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду в порядку і в межах, встановлених частинами 1, 2 і 6 цієї статті.
У відповідності з ст156 КПК максимальний строк тримання обвинуваченого під вартою у стадії попереднього розслідування кримінальної справи - 18 місяців, при цьому основним строком вважаються 2 місяці. Оскільки цей запобіжний захід пов'язаний з позбавленням волі, він повинен бути по можливості короткотерміновим і скасовуватись зразу ж, як тільки в ньому відпаде необхідність. Клопотання про продовження строку тримання під вартою повинно порушуватись з таким розрахунком, щоб питання було вирішено до закінчення наявного строку тримання під вартою. Це клопотання оформляється мотивованою постановою слідчого, де, зокрема, викладаються обставини, що зумовлюють необхідність продовження строку тримання під вартою, зазначаються основні процесуальні і розшукові дії, які ще треба виконати в справі. Коли це питання вирішується вищестоящим прокурором, клопотання має бути підтримано прокурором, який здійснює безпосередній нагляд за розслідуванням справи. Після одержання санкції на продовження строку слідчий зобов'язаний письмово повідомити про це адміністрацію місця попереднього ув'язнення і надіслати їй примірник постанови. При поверненні судом першої, касаційної або наглядової інстанції на нове розслідування справи, в якій обвинуваченому обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, питання про необхідність залишення цього заходу і продовження строку тримання під вартою вирішує прокурор, котрий здійснює нагляд за розслідуванням даної справи. Своє рішення про скасування чи зміну запобіжного заходу або про продовження строку тримання під вартою в межах одного місяця від дня надходження до нього справи прокурор оформляє постановою. Закінчення строку тримання під вартою, якщо його не продовження у встановленому законом порядку, є підставою для звільнення обвинуваченого з-під варти. Начальник місця попереднього ув'язнення повинен не пізніш як за 7 діб до закінчення строку письмово повідомити про це слідчого, в провадженні якого знаходиться справа, а також прокурора, котрий здійснює нагляд за її провадженням, а в день закінчення строку - прокурора, який здійснює нагляд за додержанням кримінально-виконавчого законодавства, за постановою котрого обвинувачений звільняється з-під варти. Обвинувачений, який під час попереднього слідства перебував під вартою протягом максимального строку, передбаченого ч2 ст155 КПК, підлягає негайному звільнення адміністрацією установи в перший день після закінчення цього строку, якщо не отримано повідомлення слідчого або прокурора про закінчення попереднього слідства і пред'явлення його матеріалів обвинуваченому для ознайомлення. Персональна відповідальність за звільнення ув'язнення покладається в цьому разі на начальника місця попереднього ув'язнення. Постанова, вирок або ухвала про звільнення обвинуваченого з-під варти підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця попереднього ув'язнення. Особи, яких звільняють з-під варти, забезпечуються адміністрацією місця попереднього ув'язнення безплатним проїздом до місця проживання. У необхідних випадках їм видається грошова допомога і одяг (ст20 закону про попереднє ув'язнення).
§ 34. Підписка про невиїзд як вид запобіжного заходу, її суть, порядок обрання.
Стаття 151. Підписка про невиїзд. Підписка про невиїзд полягає у відібранні від підозрюваного або обвинуваченого письмового зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого. Якщо підозрюваний або обвинувачений порушить дану ним підписку про невиїзд, то вона може бути замінена більш суворим запобіжним заходом; про це підозрюваному або обвинуваченому повинно бути оголошено при відібранні від нього підписки про невиїзд.
Підписка про невиїзд є найбільш поширеним запобіжним заходом. Вона обирається у випадках, коли обставини справи свідчать про те, що мета застосування запобіжного заходу може бути досягнута і при обмеженні права обвинуваченого (підозрюваного) відлучатися з місця його постійного проживання або тимчасового знаходження. Під місцем постійного проживання обвинуваченого (підозрюваного) слід розуміти той населений пункт, в якому він за певною адресою має постійне житло, прописаний, проживає разом з сім'єю (якщо вона є). Місце тимчасового знаходження - це місце, в якому він перебуває у зв'язку з проїздом, відрядженням, хворобою, відпусткою, навчанням тощо. Закон не передбачає права органу дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду при обранні підписки про невиїзд визначати місце проживання обвинуваченому (підозрюваному) на період провадження в справі. Він надає їм лише право заборонити обвинуваченому (підозрюваному) залишати місце постійного або тимчасового знаходження без їх дозволу. Дозвіл на залишення місця проживання необхідним у випадках постійного або тимчасового переїзду до іншого населеного пункту або іншої місцевості. При переїзді в межах місця проживання (в зв'язку з одержанням, наймом, обміном квартири тощо), вказаного в підписці, дозвіл не потрібен, але про зміну адреси обвинувачений (підозрюваний) повинен повідомити орган, упровадженні якого знаходиться справа. Відсутність обвинуваченого (підозрюваного) протягом тривалого часу за адресою, зазначеної в підписці, без повідомлення про це відповідного органу має розглядатися як порушення підписки. Дозвіл на постійний або тимчасовий виїзд з місця проживання або відмова в ньому оформлюються мотивованою постановою слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду. Постанова слідчого і прокурора про відмову в задоволенні клопотання може бути оскаржена обвинуваченим у загальному порядку (ст234-236 КПК). Застосування підписки про невиїзд оформлюється двома процесуальними документами: постановою (ухвалою, вироком) про обрання запобіжного заходу (ч2 ст148 КПК) і самою підпискою про невиїзд, в якій вказується місце ї дата її відібрання, прізвище, ім'я, по батькові, адреса обвинуваченого (підозрюваного), зміст зобов'язання, оголошення про наслідки його порушення. Цей документ підписують обвинувачений (підозрюваний) і особа, котра відібрала підписку. Підписка про невиїзд істотно відрізняється від письмового зобов'язання обвинуваченого повідомити про зміну свого місця перебування і з'являтися за викликом (ч3 ст148 КПК). Вона: а) є запобіжним заходом; б) може застосовуватись не тільки до обвинуваченого, а й до підозрюваного; в) суттєво обмежує право цих осіб на зміну місця проживання; г) застосовується за відповідною постановою чи ухвалою (вироком); д) може бути замінена більш суворим запобіжним заходом, тим часом як порушення зазначеного зобов'язання може потягнути лише застосування запобіжного заходу, в тому числі і підписки про невиїзд.
§ 35. Особиста порука і порука громадської організації або трудового колективу як види запобіжних заходів.
Стаття 152. Особиста порука. Особиста порука полягає у відібранні від осіб, що заслуговують довір'я, письмового зобов'язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом і зобов'язуються при необхідності доставити його в органи дізнання, попереднього слідства чи в суд на першу про те вимогу. Число поручителів визначає слідчий, але їх не може бути менше двох. Поручитель повідомляється про суть справи, по якій обирається запобіжний захід, а також попереджається про те, що коли обвинувачений, щодо якого обраний даний запобіжний захід, ухилиться від слідства і суду, то на поручителя може бути накладене грошове стягнення до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. При відмові поручителя від взятого на себе зобов'язання особиста порука заміняється іншим запобіжним заходом.
Поручителями можуть бути особи, які заслуговують довіри слідчого і суду, тобто громадяни, котрі завдяки своїм моральним якостям мають авторитет і мають змогу забезпечити належну поведінки і явку обвинуваченого за викликом зазначених органів. При необхідності слідчий і суд можуть витребувати характеристики або довідки, які містять дані про поручителів. Ці документи додаються до справи. Особиста порука застосовується тільки за клопотанням або згодою поручителів. Громадяни, котрі виявили бажанням взяти на себе відповідне зобов'язання, повинні подати про це письмові заяву слідчому або суду, які після перевірки даних про особу поручителя та їх взаємини з обвинуваченим вирішують питання про можливість застосування цього запобіжного заходу. Застосування особистої поруки оформлюється постановою (ухвалою) про обрання запобіжного заходу, яка оголошується обвинуваченому, і зобов'язанням про особисту поруку. Поручителі викликаються до слідчого або суду, їм повідомляють про суть справи (про характер злочину, роль обвинуваченого в його вчиненні, юридичну кваліфікацію, можливу міру покарання тощо) і попереджують про відповідальність, передбачену ч2 ст152 КПК. Зобов'язання підписують поручителі (спільно або кожний окремо) і особа, яка його відібрала. Поручителям повинно бути роз'яснено право відмови від поруки. Якщо поручитель або всі поручителі переконаються в тому, що вони не мають змоги гарантувати належну поведінку обвинуваченого та його явку до слідчого і суду, вони повинні негайно письмово або усно заявити про відмову від взятого на себе зобов'язання. В разі своєчасного повідомлення про відмову від поруки з поручителя знімається відповідальність за належну поведінку і явку обвинуваченого, а особиста порука заміняється іншим, при необхідності і наявності до того підстав - більш суворим запобіжним заходом.
Стаття 154. Порука громадської організації або трудового колективу. Порука громадської організації або трудового колективу полягає у винесенні зборами громадської організації або трудового колективу підприємства, установи, організації, колгоспу, цеху, бригади постанови про те, що дана організація або трудовий колектив ручається за належну поведінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого і в суд. Громадська організація або трудовий колектив повинні бути ознайомлені з характером обвинувачення, пред'явленого особі, що віддається на поруки.
Громадська порука як запобіжний захід може бути обрана тільки в тому разі, якщо постанова про те, що дана організація або колектив ручаються за належну поведінку і своєчасну явку обвинуваченого за викликом, була винесена повноважними зборами, а не керівним органом організації або адміністрацією разом з таким органом чи керівниками громадських організацій. Ця постанова або протокол зборів мають бути приєднані до справи. Бажано, щоб збори доручили конкретним особам виконання свого рішення. Ставити питання про поруку громадської організації чи трудового колективу можуть їх керівні органи, окремі члени організації чи колективу, сам обвинувачений, його родичі і захисник, а також слідчий, прокурор. Особи, які застосовують запобіжний захід, повинні ознайомити збори або представників організації чи колективу з характером обвинувачення. Якщо обвинувачений вибув з організації чи колективу або виявиться, що вони неспроможні забезпечити належну поведінку і явку обвинуваченого за викликом, організація або колектив зобов'язані відмовитися від поруки і повідомити про це слідчого. Він повинен негайно вирішити питання про обрання щодо обвинуваченого іншого запобіжного заходу. Громадську поруку як запобіжний захід слід відрізняти від передачі особи на поруки громадській організації чи трудовому колективу для перевиховання і виправлення, яка є формою звільнення особи від кримінальної відповідальності (ст10).
§ 36. Застава як вид запобіжного заходу.
Застава полягає у внесенні на депозит органу попереднього розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей або передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов`язання не відлучатися з місця постійного проживання або тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано цей запобіжний захід (ч.1 ст.154 КПК). Щодо особи, яка знаходиться під вартою, до направлення справи до суду застава може бути обрана лише з дозволу прокурора, який давав санкцію на арешт, а після надходження справи до суду - судом. Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував цей захід, але він не може бути меншим: а) щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років - 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (тобто 17000 грн.); б) щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого злочину чи раніше судимої - 500 мінімумів (8500 грн.); в) щодо інших осіб - 50 мінімумів (850 грн.). У всіх випадках розмір застави не може бути меншим від розміру цивільного позову, обґрунтованого достатніми доказами, бо застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень (ч.2, 7 ст.154-1 КПК). При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, підсудному роз`яснюються його обов`язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцю - у вчиненні якого злочину підозрюється чи обвинувачується особа, щодо якої застосовується застава і що в разі невиконання нею своїх обов`язків застава буде звернення в дохід держави. Заставодавець може відмовитися від узятих на себе зобов`язань до виникнення підстав для такого звернення. У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запобіжного заходу на інший. застава повертається лише після обрання нового запобіжного заходу. Питання про звернення застави в доход держави, якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов`язання, вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликається заставодавець для дачі пояснень, але його неявка без поважних причин не перешкоджає розгляду цього питання. Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при розгляді справи (ч.7 ст.154-1 КПК). Застава є проміжним запобіжним заходом між підпискою про невиїзд, яка в деяких випадках може бути неефективною, і взяттям під варту, коли без цього можна обійтися § 37. Поняття, завдання і значення стадії порушення кримінальної справи.
Порушення кримінальної справи є першою, початковою стадією кримінального процесу. Суть її полягає в тому, що компетентні органи повинні встановити наявність чи відсутність передбачених законом приводів і підстав для того, щоб прийняти рішення про порушення або відмову в порушенні кримінальної справи. У цій стадії також по можливості встановлюється наявність чи відсутність обставин, які є підставою для відмови в порушенні справи. Своєчасне та обґрунтоване порушення кримінальної справи є необхідною передумовою для швидкого й повного розкриття злочинів, викриття й покарання винних, запобігання злочинам і виконання завдань кримінального судочинства. Слідчі дії можна провадити лише після порушення кримінальної справи (ч.1 ст.113 КПК). Як виняток до її порушення у невідкладних випадках дозволяється провести огляд місця події, причому за наявності для цього підстав кримінальна справа порушується негайно після огляду (ч.2 ст.190 КПК). Стадія порушення кримінальної справи не зводиться тільки до відповідного процесуального акта - постанови або ухвали про її порушення чи відмову в цьому. Вона включає в себе систему процесуальних дій і правовідносин, зокрема прийняття, розгляд і перевірку заяв і повідомлень про злочин, вжиття заходів щодо відвернення і припинення злочинів, прийняття рішень про порушення кримінальної справи або про її відмову, прокурорський нагляд за законністю та обґрунтованістю вказаних дій, перевірку судом за скаргами заінтересованих осіб законності та обґрунтованості постанови прокурора, слідчого, органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи.
§ 38. Підстави і приводи для порушення кримінальної справи та їх характеристика. Строки і порядок перевірки заяв і повідомлень про злочин. Органи і особи які вправі порушити кримінальну справу.
Необхідною передумовою для порушення кримінальної справи є наявність законних приводів і підстав. Приводи - це передбачені законом джерела, з яких органи, уповноважені порушити справу, одержують відомості про вчинені або підготовлювані злочини. Приводу для порушення кримінальної справи: 1) заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян; 2) повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину з поличним; 3) явка з повинною; 4) повідомлення, опубліковані в пресі; 5) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину (ч.1 ст.94). Цей перелік є вичерпним. Повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб мають бути в письмовій формі (ч.3 ст.95). Інші - усні чи письмові. Усні заяви заносяться до протоколу, особу повідомляють про кримінальну відповідальність за ст.177 КК. Недонесення про злочин ст.187 КК. Явка з повинною за загальним правилом пом`якшує відповідальність (п.8 ч.1 ст.40 КК). У випадках, прямо вказаних в законі (ч.2 ст.56, ч.3 ст.170, ч.2 ст.222 КК), вона є обставиною, яка виключає кримінальну відповідальність і, отже, порушення кримінальної справи. Анонімні заяви або телефонні повідомлення не є підставою для порушення справи (але за необхідністю можуть бути перевірені). Ч.2 ст.94 КПК підставою для порушення кримінальної справи є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину. Кримінальну справи слід порушувати за фактом вчинення діяння, якщо встановлено особу - справу порушують щодо цієї особи (ч.2 ст.98 КПК), прокурор чи суддя можуть прийняти рішення про заборону такій особі виїжджати за межі України до закінчення попереднього розслідування чи судового розгляду - мотивована постанова (ст.98-1 КПК). Заява або повідомлення про злочин повинні бути розглянуті протягом 3 діб з дня їх надходження, протягом цього строку прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов`язані прийняти рішення про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи або направлення заяви за належністю (ч.2 ст.97 КПК). Якщо питання про порушення кримінальної справи не може бути вирішено на підставі даних заяви, перевіряються документи, беруться пояснення у відповідних осіб (ч.4 ст.97), звертаються до відповідних організацій (ч.1 ст.66), при необхідністю органи дізнання можуть здійснювати перевірку оперативним шляхом. У невідкладних випадках - огляд місця події (ч.2 ст.190). Не можна провадити перевірку заяв і повідомлень шляхом обшуків, допитів, інших слідчих дій. Якщо в заяві або повідомленні дані про злочин, справа по якій порушується лише за скаргою потерпілого, необхідно перевірити наявність законного приводу для порушення справи (ч.1, 2 ст.27 КПК). За наявності приводів і підстав прокурор, слідчий, орган дізнання і судді виносять постанову, а суд - ухвалу про порушення кримінальної справи, вказавши в них приводи й підстави до порушення справи, статтю або частину статті кримінального закону, за ознаками якої порушується справа, а також подальше її спрямування. Прокурор, як правило, направляє порушену справу для провадження попереднього слідства або дізнання, але може прийняти й до свого провадження. Якщо справу порушили слідчий або орган дізнання, вони приймають її до свого провадження і починають відповідно попереднє слідство чи дізнання. Не пізніше доби вони повинні направити прокурору копію своєї постанови (ч.2 ст.100 КПК). Суддя або суд направляють порушену справу прокурору для провадження попереднього слідства або дізнання. Винятком є справи про злочини, обставини вчинення яких встановлюються в порядку протокольної форми досудової підготовки матеріалів (ст.425 КПК), і справи приватного обвинувачення (ч.2 ст.27 КПК). Визнавши матеріали про злочини, переліченими в ст.425 КПК, достатніми для розгляду в судовому засіданні, суддя виносить постанову про порушення кримінальної справи і віддання обвинуваченого до суду (ст.430 КПК). У справах приватного обвинувачення суддя виносить постанову про порушення кримінальної справи і віддання обвинуваченого до суду (ч.1 ст.251 КПК). Якщо справа про злочини, перелічені в ч.1 ст.27 і ст.425 КПК, порушується щодо неповнолітнього або особи, яка через свої психічні вади не може сама здійснювати своє право на захист, ця справа згідно з ст.111 КПК повинна бути направлена прокурору для провадження попереднього слідства. Право порушити кримінальну справу мають тільки прокурор, слідчий, орган дізнання, суддя і суд (ст.4, 97, 98 КПК), при цьому кожний з них діє в межах своєї компетенції. Прокурор має право порушити справу про будь-який злочин. Проти адвоката - тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, генпрокурором АРК, міст Києва і Севастополя (ч.5 ст.10 ЗУ Про адвокатуру), щодо народного депутата, Уповноваженого ВР з прав людини, Голови розрахункової палати тощо - лише Генпрокурором України (ч.4 ст.27 ЗУ про статус нар.депутата, ч.3 ст.20 ЗУ про Уповноваженого ВР з прав людини, ч.2 ст.37 про розрахункову палату). Військовий прокурор - про злочини, підсудні військовим судам. Слідчі - керуючись правилами про підслідність (ст.112 КПК). Орган дізнання - в межах компетенції (ст.101 КПК). Капітани суден - щодо членів екіпажу та пасажирів у далекому плаванні. Податкова міліція про ухилення від сплати податків, обов`язкових платежів, приховування валютної виручки. Органи безпеки - про злочини, віднесені до їх відання (ч.2 ст.112 КПК). Митні органи - про контрабанду. Начальники ВТУ, ізоляторів тощо - вчиненні в розташування таких установ. Пожежний нагляд - порушення протипожежних правил. Прикордонна охорона - порушення кордону.
§ 39. Підстави та порядок відмови в порушенні кримінальної справи. Порядок оскарження постанови про відмову у порушенні справи.
Заява або повідомлення про злочин повинні бути розглянуті протягом 3 діб з дня їх надходження, протягом цього строку прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов`язані прийняти рішення про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи або направлення заяви за належністю (ч.2 ст.97 КПК). Якщо питання про порушення кримінальної справи не може бути вирішено на підставі даних заяви, перевіряються документи, беруться пояснення у відповідних осіб (ч.4 ст.97), звертаються до відповідних організацій (ч.1 ст.66), при необхідністю органи дізнання можуть здійснювати перевірку оперативним шляхом. У невідкладних випадках - огляд місця події (ч.2 ст.190). За відсутності законних приводів і підстав, а також за наявності обставин, які виключають порушення кримінальної справи (відсутність події злочину; відсутність у діянні складу злочину; скінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності; наявність акту амністії; помилування особи; недосягнення особою 11-річного віку; примирення потерпілого з обвинуваченим; відсутність скарги потерпілого; смерть особи, яка вчинила злочин; наявність вироку суду по тому ж обвинуваченню; наявність не скасованої постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи або про відмову в порушенні справи - п.1-11 ч.1 ст.6 КПК), прокурор, слідчий, орган дізнання, суддя виносять постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, про що повідомляють заінтересованих осіб і підприємства, установи, організації. Постанову слідчого та органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржено особою. Інтересів якої вона стосується, або її представником відповідному прокурору, а постанову прокурора - вищестоящому прокурору протягом 7 днів з дня одержання її копії. У разі відмови прокурора скасувати постанову скарга на цю постанову подається до районного (міського) суду за місцерозташуванням органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, протягом 7 днів з дня отримання повідомлення прокурора про відмову в скасуванні постанови. Якщо постанова про відмову в порушенні справи винесла не районним, міським і прирівняним до них органом дізнання, слідчим, прокурором, а вищестоящим, скарга на неї подається до обласного або прирівняного до нього суду (ч.2 ст.99-1, ст.236-1 КПК). Скарга розглядається суддею одноособово не пізніше 10 днів з дня її надходження до суду. Суддя витребує матеріали, на підставі яких було відмовлено в порушенні кримінальної справи, повідомляє прокурора і особу, яка подала скаргу, про час її розгляду. Розглянувши скаргу, суддя: 1) скасовує постанову й повертає матеріали для проведення додаткової перевірки або порушує справу; 2) залишає скаргу без задоволення. Копія постанови судді надсилається особі, яка винесла оскаржену постанову, прокурору та особі, яка подавала скаргу. Постанова судді оскарженню в касаційному порядку не підлягає (ст.236-2 КПК). Постанова судді про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржена в касаційному порядку особою, інтересів якої вона стосується, або її представником протягом 7 днів з дня одержання її копії (ч.3 ст.99-1 КПК), а прокурор - принести протест (ч.5 ст.100 КПК) або внести окреме подання (ч.1 ст.354 КПК). Якщо в результаті перевірки заяви або повідомлення про злочин не встановлено підстав для порушення кримінальної справи, але матеріали перевірки містять дані про наявність у діянні особи адміністративного або дисциплінарного проступку чи іншого порушення громадського порядку, прокурор, слідчий, орган дізнання, суддя вправі, відмовивши у порушенні кримінальної справи, надіслати заяву або повідомлення на розгляд громадській організації, товариському суду, службі у справах неповнолітніх, трудовому колективу чи адміністрації підприємства тощо для вжиття відповідних заходів впливу або передати матеріали для адміністративного стягнення (ч.2 ст.99 КПК).
§ 40. Поняття і завдання попереднього розслідування.
За законом (ст.111 КПК) переважна більшість кримінальний справ повинна проходити стадію попереднього (досудового) розслідування. Виняток - справи приватного обвинувачення та справи з протокольною формою досудової підготовки матеріалів (ч.1 ст.27, ст.425 КПК), у яких попереднє розслідування провадить тільки у випадках, коли злочин вчинено неповнолітнім чи особою, яка через свої фізичні або психічні вади не може сама здійснювати права на захист, а також коли це визнає за необхідно прокурор чи суд. Попереднє (досудове) розслідування співвідноситься з основною частиною судового розгляду - судовим слідством, бо тільки на основі доказів, розглянутих в ході судового слідства суд вирішує справу (ч.2 ст.323 КПК). Суд може не погодитися з оцінкою органів попереднього слідства зібраних ними матеріалів. Змістом даної стадії є регламентована кримінально-процесуальним законом діяльність органів дізнання й попереднього слідства по встановленню обставин вчинення злочину (суспільно небезпечного діяння), осіб, причетних до його вчинення, по припиненню і запобіганню вчинення злочинів. Завдання цей стадії полягають у: 1) швидкому й повному розкритті злочину та притягненні осіб, винних у його вчиненні, до участі в справі як обвинувачених і охороні від необґрунтованого притягнення осіб, не причетних до вчинення злочину; 2) вжитті заходів до відшкодування шкоди, завданої злочином; 3) виявленні причин вчинення злочину та умов, які цьому сприяли, і вжитті заходів до їх усунення (ст.2, 23, 23-1, 29 КПК). При цьому необхідно забезпечити охорону прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у справі. Тільки виконання завдань даної стадії є підставою для винесення органом попереднього розслідування рішення про передачу справи до наступної, вже судової стадії кримінального процесу, або ж про закінчення провадження шляхом закриття справи (ст.212 КПК). Помилки попереднього розслідування можуть призвести до судової помилки. Етапи попереднього розслідування: 1) провадження після порушення справи невідкладних та інших слідчих дій для з`ясування події злочину та участі в ньому конкретної особи; 2) виконання процесуальних дій, пов`язаних з притягненнях особи як обвинуваченої, пред`явленням їй обвинувачення, її допитом, застосуванням до неї запобіжних заходів та інших заходів процесуального примусу (відсторонення обвинуваченого від посади тощо); 3) збирання й перевірка всіх інших необхідних доказів, які підтверджують або спростовують обвинувачення, обтяжують чи пом`якшують кримінальну відповідальність обвинуваченого; 4) виконання процесуальних дій, пов`язаних із закінченням розслідування, із складанням відповідного підсумкового процесуального документа й належним спрямуванням справи.
§ 41. Форми попереднього розслідування. Попереднє слідство як основна форма розслідування.
Попереднє розслідування як процесуальна діяльність має дві форми, поєднані між собою завданнями і процедурою: попереднє слідство, здійснюване слідчим прокуратури, слідчими органів ВС, слідчими органів безпеки і слідчими податкової міліції (ст.102 КПК) як провідна форма, а також дізнання, яке провадиться органами дізнання, переліченими в ст.101 КПК, а фактично - призначеною начальником органу дізнання особою (оперуповноваженим карного розшуку, офіцером-дізнавачем у Збройних силах) із затвердженням ним найважливіших рішень у справі (про проведення обшуку, обрання запобіжного заходу тощо). Начальник органу дізнання має право без погодження з прокурором передати справу для подальшого провадження дізнання іншій особі або ж прийняти справу до свого провадження для забезпечення повного і об`єктивного розслідування. Фактичні дані, одержані в будь-якій з цих форм, мають однакову доказову силу при прийнятті процесуальних рішень судом. Проте орган дізнання не має право розслідувати справи у повному обсязі із складанням підсумкового процесуального документа й передачею матеріалів справи до суду, тобто дізнання може передувати попередньому слідству, але не замінювати його. Воно закінчується складанням постанови про направлення справи для провадження попереднього слідства, яка затверджується прокурором (ст.109 КПК). Згідно з ст.111 КПК попереднє слідство є обов`язковим в усіх справах за винятком справ про злочини, перелічені в ст.425 КПК (для них існує протокольна форма досудової підготовки матеріалів), а також справ приватного обвинувачення (ч.1 ст.27 КПК), у яких попереднє слідство провадиться тільки у випадках, коли це визнають за необхідне прокурор або суд. Проте в цих справах провадження попереднього слідства є обов`язковим, якщо злочин вчинено неповнолітнім або особою, яка через свої фізичні або психічні вади не може сама здійснювати права на захист. Для органів попереднього слідства, слідчих розслідування - це основна форма діяльності. Для органів дізнання - це лише одна, причому не основна функція (певних виняток становлять міліція, податкова міліція, а також органи безпеки, для яких відповідно до ст.2, 10 ЗУ про міліцію, ст.19, 21, 22 ЗУ про державну податкову службу в Україні та ст.2, 24 ЗУ про Службу безпеки України виявлення й розкриття злочинів є одним із основних їх завдань і обов`язків), і ведуть вони розслідування справ про злочини, які вчиняються у сфері їх основної діяльності (органи прикордонної охорони - справи про порушення державного кордону, пожежного нагляду - порушення протипожежних правил тощо). Слідчим надається ширше коло повноважень по розслідуванню злочинів, у тому числі таке, як давати доручення органам дізнання. Суб`єкти права на розслідування злочинів: начальник слідчого підрозділу (відділення, відділу, управління), яки має право брати участь у провадженні попереднього слідства та особисто провадити попереднє слідство в повному обсязі, користуючись при цьому повноваженнями слідчого (ч.2 ст.114-1 КПК), і прокурор, який має право брати участь у провадженні попереднього слідства й дізнання, виконуючи як окремі слідчі дії, так і проводячи розслідування в повному обсязі в будь-якій справі (п.5 ч.1 ст.227 КПК). Ніякі інші особи (співробітники приватних розшукних бюро, детективних служб тощо) правом розслідування злочинів не наділені.
§ 42. Органи дізнання. Порядок дізнання. Строки проведення.
Дізнання може становити лише початковий етап розслідування, причому лише тоді, коли слідчий внаслідок певних поважних причин (хвороба, відрядження, виконання нагальних слідчих дій в інших справах тощо) відразу не розслідує дану справу. Діяльність органу дізнання відповідно до ст.104 КПК розрізняється залежно від того, чи є злочин, який підлягає розслідуванню, тяжким. У разі порушення органом дізнання справи про тяжких злочин він провадить невідкладні слідчі дії для виявлення і закріплення слідів злочину. Невідкладними є такі слідчі дії, зволікання з проведенням яких може завдати може завдати шкоди виконанню завдань розслідування, призвести до втрати певних доказів, від чого розкриття злочину може ускладнитися або стати взагалі неможливим. Ст.101. Органи дізнання. Органами дізнання є: 1) міліція; 1-1) податкова міліція - у справах про ухилення від сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), а також у справах про приховування валютної виручки; 2) органи безпеки у справах, віднесених законом до їх відання; 3) командири військових частин, з`єднань, начальники військових установ - у справах про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов`язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені робітниками і службовцями Збройних Сил України у зв`язку з виконанням службових обов`язків або в розташуванні частини, з`єднання, установи; 4) митні органи - в справах про контрабанду; 5) начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв - у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазначених установ; 6) органи державного пожежного нагляду - у справах про пожежі і порушення протипожежних правил; 7) органи охорони державного кордону - у справах про порушення державного кордону; 8) капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні. Ст.103. Повноваження органів дізнання. На органи дізнання покладається вжиття необхідних опертивно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили. Про виявлений злочин і почате дізнання орган дізнання негайно повідомляє прокурора. Ст.104. Порядок провадження дізнання у кримінальних справах. За наявності ознак злочину, що не є тяжким, орган дізнання порушує кримінальну справу і, керуючись правилами кримінально-процесуального закону, проводить слідчі дії до встановленої особи, яка його вчинила. Після цього орган дізнання, додержуючи строків, передбачених ч.1 ст.108 КПК, складає постанову про передачу справи слідчому, яку подає прокурору для затвердження. У разі порушення органом дізнання справи про тяжкий злочин він зобов`язаний передати її слідчому через прокурора після виконання невідкладних слідчих дій у межах строків, передбачених ч.2 ст.108 (дізнання провадиться не більше 10 днів з моменту порушення справи). Якщо у справі про тяжкий злочин, що передана слідчому, не встановлено особу, яка його вчинила, орган дізнання продовжує виконувати оперативно-розшукові дії і повідомляє слідчого про їх наслідки. Після вступу слідчого у справу орган дізнання зобов`язаний виконувати доручення слідчого щодо проведення слідчих та розшукових дій. / Невідкладною може виявитися будь-яка слідча дія, напр.: огляд місця події; обшук; виїмка; затримання і допит підозрюваного; допит свідка, який тимчасово перебуває у населеному пункті, де провадиться попереднє розслідування; допит потерпілого, стан здоров`я якого погіршується; призначення експертизи, пов`язаної з дослідженням об`єктів, зокрема продуктів, що швидко псуються і через певний час стануть непридатними для дослідження; відтворення обстановки та обставин події у справі про викрадення особистого майна з будинку, який підлягає знесенню чи передачі дипломатичному представництву іноземної держави. Остаточно вирішити питання про наявність підстав для притягнення особи як обвинуваченого й винести постанову про це може лише слідчий після передачі йому справи органом дізнання. Одночасно з провадженням слідчих дій орган дізнання, насамперед міліція, може вживати оперативно-розшукових заходів щодо виявлення відомостей, які можуть бути використані як докази причетності до вчинення злочину. Строки дізнання (ст.108) - не більше 10 днів з моменту порушення справи про тяжкий злочин і не більше 10 днів з моменту з моменту встановлення особи, яка вчинила злочин - у справах про злочини, що не є тяжкими. Орган дізнання зобов`язаний після закінчення зазначеного строку передати справу через прокурора попереднь и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.