Здесь можно найти образцы любых учебных материалов, т.е. получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Работа № 94144


Наименование:


Диссертация КРИМНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА МАСОВИХ ЗАВОРУШЕНЬ

Информация:

Тип работы: Диссертация. Предмет: Право. Добавлен: 25.01.2016. Сдан: 2012. Страниц: 272. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


ЗМІСТ
Перелік умовних скорочень…………………………………………………… с. 3
Вступ……………………………………………………………………………… с. 4

РОЗДІЛ І. ГЕНЕЗИС КРИМІНАЛЬОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА МАСОВІ ЗАВОРУШЕННЯ ………………………………………...…………………… с. 15
1.1 Історія розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за масові заворушення в Україні……………………………………………….. с.15
1.2 Сучасне зарубіжне законодавство про кримінальну відповідальність за масові заворушення ..………………………………………………………….. с.42
Висновки до Розділу І ………………………………………………………… с. 61

РОЗДІЛ ІІ. ОБЄКТИВНІ ОЗНАКИ МАСОВИХ ЗАВОРУШЕНЬ……... с. 64
2.1 Обєкт масових заворушень ……………………………………………... с. 64
2.2 Обєктивна сторона масових заворушень…………………………..….. с. 96
Висновки до Розділу ІІ ……………………………………………………… с. 146

РОЗДІЛ ІІІ. СУБЄКТИВНІ ОЗНАКИ МАСОВИХ ЗАВОРУШЕНЬ …с. 164
3.1 Субєктивна сторона масових заворушень …………………………... с. 164
3.2 Субєкт масових заворушень ……………………………………...…… с. 196
Висновки до розділу ІІІ ………………………………………………………с.204

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………... с. 221
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………….. с.227

ДОДАТКИ …………………………………………………………………….. с.253



ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

Арт. Артикул
АРК Автономна республіка Крим
КК Кримінальний кодекс
КНР Китайська Народна Республіка
КУпАП Кодекс України про адміністративні правопорушення
м. Місто
МВС Міністерство внутрішніх справ
ООН Організація Об’єднаних Націй
ОВС Органи внутрішніх справ
п. Пункт
ПВСУ Пленум Верховного Суду України
р. Рік
рр. Роки
РНК Рада Народних Комісарів
РФ Російська Федерація
СБУ Служба Безпеки України
СНД Співдружність Незалежних Держав
СРСР Союз Радянських Соціалістичних Республік
ст.ст. Статті
ст. Стаття (століття)
США Сполучені Штати Америки
УРСР Українська Радянська Соціалістична Республіка
УСРР Українська Соціалістична Радянська Республіка
ФРН Федеративна Республіка Німеччина
ч. Частина
ВСТУП
Актуальність теми. Одним з головних завдань вітчизняної правової науки, нормотворчості та правоохоронної діяльності є вироблення і забезпечення необхідних гарантій врівноваженого співвідношення інтересів особи і держави у боротьбі зі злочинністю. В числі найбільш небезпечних проявів цього явища є масові заворушення, які зачіпають цілу низку суспільних відносин, що знаходяться під охороною закону про кримінальну відповідальність. Вони проявляються у сфері охорони громадського порядку, безпеки життя та здоровя особи, власності, нормальної роботи органів державної влади, підприємств, установ та організацій тощо. В разі відсутності належних превентивних дій масові заворушення набувають особливо загрозливих форм і спричиняють скоєння більш тяжких злочинів: вбивств з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості, знищення,руйнування або пошкодження об’єктів культурної спадщини тощо.
Сучасний стан розвитку суспільства містить в собі потенціальну можливість і небезпеку виникнення масових заворушень. Їх можуть спричинити негативні соціальні фактори (наприклад падіння моралі) або психологічні зриви, викликані зруйнуванням вироблених колись ідеалів (гнітюча напруга, відчай, гнів тощо). Ці явища, як правило, поширені в умовах економічних криз, політичної та соціальної нестабільності. Не можна виключити можливості виникнення масових заворушень й на підґрунті релігійних, міжконфесійних конфліктів, діяльності молодіжних формувань, рухів екстремістської спрямованості, місцевих та іноземних футбольних фанатів.
Варто зазначити, що окремим випадкам масових заворушень, які мали місце в Україні, як правило, не надавалося і не надається широкого розголосу, детальних наукових досліджень цього злочину не проводилося. При розслідуванні кримінальних справ, порушених за фактами масових заворушень, працівники правоохоронних органів і досі стикаються з серйозними труднощами кваліфікації дій їх учасників. Не дивлячись на суттєве оновлення та удосконалення конструкції складу зазначеного злочину в чинному КК України, дії, що розглядаються в теорії кримінального права як «масові заворушення» на практиці нерідко кваліфікуються як групове порушення громадського порядку, хуліганство, вчинене групою осіб тощо.
Це пов’язано з тим, що окремі дефініції, якими нині оперує законодавець, у низці випадків сформульовані не конкретно. Неоднозначні підходи до тлумачення окремих положень, складнощі в юридичній оцінці та кваліфікації вчинених злочинних діянь призводять до помилок при застосуванні кримінально-правових норм. Окрім цього, як свідчать матеріали судових справ, правоохоронні та судові органи доволі часто «свідомо уникають» кваліфікації вчинених діянь за ст. 294 КК України в зв’язку з їх неприхованим політичним підтекстом. Згідно з офіційними даними Державної судової адміністрації України за період, який досліджується дисертантом (2001-2012 рр.), зафіксовано лише три обвинувальних вироки за ст. 294 КК України. Однак ці невисокі цифрові показники не відображають реальної кількості зазначених злочинів. Насправді ж, вчинення таких злочинних дій, як масові заворушення - непоодинокий факт. Зокрема, анкетування працівників органів внутрішніх справ (далі - ОВС) засвідчило, що 64% з опитаних осіб вказали, що їм відомі випадки масових заворушень. Головними причинами позитивної офіційної статистики є: латентність зазначеного злочинного посягання; серйозні складнощі для правоохоронних органів при доведенні факту саме масових заворушень; неправильна кваліфікація подібних злочинних діянь, таких, як хуліганство, вчинене групою осіб, або групове порушення громадського порядку; відсутність реальних потерпілих від злочину; швидкоплинні кардинальні соціально-політичні зміни, що відбуваються в державі після чергових виборів Президента та Верховної Ради України.
Актуальність обраної теми дисертаційного дослідження обумовлена й такими важливими чинниками, як помітна недосконалість правової норми, яка передбачає відповідальність за масові заворушення, проблемами і труднощами в її практичній реалізації; недостатнім вивченням, і, як наслідок, неврахуванням позитивного зарубіжного досвіду протидії масовим заворушенням; поверховою розорбкою теоретичних аспектів питання, пов’язаного із кримінально-правовою охороною громадського порядку; відсутністю чітких критеріїв відмежування масових заворушень від суміжних з ними злочинів. Зазначене вище підтверджують результати проведеного анкетування працівників ОВС, які свідчать, що майже 65,5% опитаних респондентів вважають, що ст. 294 КК України є недосконалою, і тому потребує серйозного переосмислення та відповідних законодавчих змін.
Важливість і значимість зазначеної наукової проблематики підтверджується й тим, що в останні роки окремі теоретичні питання кримінально-правової характеристики масових заворушень викликали закономірний інтерес вітчизняних та зарубіжних дослідників, серед яких слід назвати: А.А. Абдульманова, Е.А.Аріпова, А.М.Багмета, В.В.Бичкова, В.Т.Дзюби, І.М.Даньшина, Ю.М.Демідова, А.З.Ільясова, І.М.Копотуна, М.Й.Коржанського, В.В.Кузнецова, М.Т.Куца, В.А.Ломако, П.С.Матишевського, В.О.Навроцького, В.В.Налуцишина, Р.П.Олійничука, К.А.Перфілова, П.В.Помазкова, В.П.Пономарьова, А.В.Савченка, М.І.Скригонюка, Є.В.Фесенка, Г.Ф.Фортуни, С.О.Хохріна, П.В.Шалдирвана, С.С.Яценка та ін.
Роботи вказаних науковців, безумовно, мають значну наукову і практичну значимість. У них в різних аспектах розглянуто окремі теоретичні та прикладні питання кримінально-правової, кримінологічної та криміналістичної характеристики масових заворушень. Однак, цілісного і детального дослідження, присвяченого проблемі кримінально-правової характеристики масових заворушень, вітчизняними науковцями проведено не було.
Теоретичну основу проведеного дослідження, окрім робіт зазначених вище авторів, складають також наукові розробки вітчизняних і зарубіжних фахівців в галузі кримінального права. Це, зокрема, праці: П.П.Андрушка, М.І.Бажанова, Ю.В.Бауліна, В.І.Борисова, Б.С.Волкова, І.Ю.Воробйової, Є.І.Каіржанова, А.В.Куделіча, В.С.Коміссарова, В.М.Кудрявцева, Н.Ф.Кузнецової, М.В.Лошицького, М.І.Мельника, О.О.Михайлова, В.І.Осадчого, М.І.Панова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація, М.І.Хавронюка, Н.М.Ярмиша та ін.
Не дивлячись на доволі широкий спектр наукових праць, багато важливих аспектів проблеми, що досліджується, залишаються дискусійними та розв’язуються науковцями й практиками досить суперечливо. Такий стан зумовлюється, насамперед, тим, що предметного наукового комплексного дослідження з проблеми кримінально-правової характеристики масових заворушень у вітчизняній кримінально-правовій науці поки що немає. На наш погляд, його відсутність є однією з головних причин, яка пояснює мізерну кількість судової практики застосування закону про кримінальну відповідальність у зазначеній сфері.
Усі наведені вище аргументи переконливо свідчать про актуальність обраної теми дисертації та необхідність комплексного наукового осмислення та дослідження норми про кримінальну відповідальність за масові заворушення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертації затверджено Вченою радою факультету соціології і права Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» (протокол № 5 від 11 лютого 2010 р.) .
Дослідження виконано в рамках Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 рр. (затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 р. № 1767) та Концепції реформування кримінальної юстиції України (затверджена Указом Президента України від 8 квітня 2008 р. № 311/2208); відповідає Пріоритетним напрямам наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження у практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 рр. (затверджена наказом МВС України від 5 липня 2004 р. № 755).
Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є здійснення всебічної кримінально-правової характеристики масових заворушень та вироблення на цій основі конкретних пропозицій щодо подальшого вдосконалення норми про кримінальну відповідальність за масові заворушення. Реалізація поставленої мети є можливою за умови комплексного та системного підходу до розв’язання ряду взаємопов’язаних завдань, серед яких варто виділити наступні:
- провести історико-ретроспективний аналіз встановлення та розвитку норми про кримінальну відповідальність відповідальності за масові заворушення в України;
- здійснити порівняльно-правове дослідження норм про кримінальну відповідальність за масові заворушення за вітчизняним законодавством та кримінальним законодавством окремих зарубіжних країн;
- визначити та дослідити зміст і сутність родового та безпосереднього об’єкти злочину, відповідальність за який передбачено в диспозиції ст. 294 КК України;
- проаналізувати і розкрити зміст об’єктивної сторони та форм прояву масових заворушень;
- з’ясувати зміст суб’єктивної сторони злочину, відповідальність за який передбачено в диспозиції ст. 294 КК України;
- встановити характерні ознаки осіб, які можуть бути суб’єктам злочину, відповідальність за який передбачено в диспозиції ст. 294 КК України;
- сформулювати рекомендації щодо вдосконалення закону про кримінальну відповідальність за масові заворушення та підвищення ефективності правозастосовної діяльності в цьому напрямку.
Об’єкт дослідження - суспільні відносини у сфері кримінально-правової охорони громадського порядку.
Предмет дослідження - кримінально-правова характеристика масових заворушень.
Методи дослідження. За допомогою історико-правового методу проведено вивчення основних етапів розвитку норм про відповідальність за масові заворушення (підрозділ 1.1); порівняльно-правовий метод використовувався в процесі порівняння вітчизняної кримінально-правової норми,що регламентує відповідальність за аналізований злочин, з відповідними нормами законодавства про кримінальну відповідальність окремих зарубіжних країн (підрозділ 1.2); формально-логічний метод надав змогу дослідити таке поняття, як «громадський порядок» (підрозділ 2.1); догматичний метод дозволив провести аналіз норм чинного законодавства про кримінальну відповідальність, що сприяло виявленню недоліків у ньому та допомогло сформулювати відповідні пропозиції щодо його вдосконалення (розділи 2,3); аналітичний - застосовувався у всіх розділах для обґрунтування позицій автора, критичного аналізу поглядів інших дослідників; соціологічний - враховувався у всіх розділах при вивченні судової практики, проведенні анкетування; статистичний - використовувався у всіх розділах для аналізу й узагальнення емпіричної інформації, що стосувалося теми дослідження. Зазначені методи дослідження використовувалися у взаємозв’язку та взаємозалежності, що забезпечило об’єктивність, повноту та всебічність дослідження, достовірність отриманих наукових результатів.
Емпіричну основу дослідження становлять: статистична звітність Державної судової адміністрації України та МВС України (2001-2012 рр.); узагальнення результатів анкетування 165 працівників правоохоронних органів щодо проблеми реалізації відповідальності за масові заворушення, зведені дані вивчення 9 архівних кримінальних справ, порушених за ст. 294 КК України (ст.71 КК України 1960 року), що розслідувалися протягом 1995-2012 рр. слідчими ОВС.
Комплексність дослідження зумовило використання кримінального законодавства як України, так і зарубіжних країн: Австралії, Австрії, Азербайджанської республіки, Республіки Білорусь, Великобританії, Голландії, Грузії, Данії, Іспанії, Республіки Вірменія, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Китайської Народної Республіки, Республіки Корея, Республіки Куба, Латвійської Республіки, Республіки Молдова, Республіки Польща, Російської Федерації, Сполучених Штатів Америки, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Республіки Узбекистан, Франції, Федеративної Республіки Німеччини, Швейцарії, Швеції, Японії.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим в Україні комплексним монографічним науковим дослідженням кримінально-правової характеристики масових заворушень. На його підставі автором сформульовано ряд нових концептуальних і важливих для вітчизняної юридичної практики положень, висновків і пропозицій. Зокрема:
Вперше:
- комплексно проаналізовано основні історичні етапи становлення і розвитку кримінальної відповідальності за масові заворушення:
1) за основними періодами історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства виділені наступні етапи генези кримінальної відповідальності за масові заворушення: а) виникнення та еволюція поняття кримінальної відповідальності за масові заворушення за часів княжої, польсько-литовської доби та формування Української козацької держави (перша половина ХІІІ ст.. - друга половина ХVII ст.); б) наступний розвиток кримінальної відповідальності за масові заворушення та її поглиблена диференціація в російському дореволюційному законодавстві (друга половина ХVII ст. - початок ХХ ст.); в) уточнення основних ознак зазначеного складу злочину в КК, прийнятих в радянський час (1922-1961; 1961-2001 рр.); г) остаточне законодавче закріплення та розробка потенційних моделей удосконалення відповідальності за масові заворушення в чинному КК України (з 2001 р. по даний час);
2) за об’єктом злочину, це посягання на: а) різні суспільні відносини, зокрема, на князівську владу та основи правопорядку (XV ст. - 1715 р.); б) державну владу (1715-1845 рр.); в) порядок управління (1845-1917; 1922-2001); г) революційний порядок (1917-1922) г) громадський порядок (з 2001 р.)
- Детально досліджені питання організації масових заворушень та форми прояву, якими супроводжується активна участь у них.
- Доведено, що дії, відповідальність за які передбачена в ст. 295 КК України (Заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку), повністю охоплюються поняттям «організація масових заворушень». Тому зроблено висновок про недоцільність даної норми та необхідність виключення її з КК України;
- Зроблено висновок, що використання поняття «загибель людей» в ч.2 ст. 294 КК України не є вдалим. Тому замість чинного законодавчого визначення «якщо вони призвели до загибелі людей та інших тяжких наслідків» запровадити інше формулювання: «якщо вони призвели до смерті потерпілого та інших тяжких наслідків»;
- Обґрунтовано необхідність встановлення кримінальної відповідальності як фізичних, так і юридичних осіб (політичних партій, громадських організацій, об’єднань тощо), які виступають в ролі організаторів масових заворушень;
- Запропоновано в ст. 294 КК України знизити вік, з якого наступає кримінальна відповідальність за участь у масових заворушеннях, з 16 до 14 років;
- Для усунення ряду проблем в питанні визначення складів таких злочинів, як масові заворушення (ст. 294 КК України) та групове порушення громадського порядку (ст. 293 КК України), запропоновано ввести до ст. 294 КК України мінімальний кількісний критерій, осіб, котрі вчиняють масові заворушення, який має становити не менше 12 осіб. В зв’язку з цим запропоновано нову редакцію диспозиції ст. 294 КК України.
Удосконалено:
- аргументацію, що злочин, відповідальність за який передбачена ст. 294 КК України, слід вважати за конструкцією злочином з формально-матеріальним складом;
- чинну редакцію ст. 294 КК України, через внесення до неї конкретних пропозицій, здатних, посилити її дієвість і ефективність;
Дістали подальшого розвитку:
- наукові трактовки, що злочини, які посягають на громадський порядок (ст.ст. 293-296 КК України) і моральність (ст.ст. 297-304 КК України) мають різну правову природу та істотно відрізняються між собою. Ці категорії становлять не єдиний родовий об’єкт, а дві різні відносно відокремлені групи суспільних відносин, кожна з яких має становити самостійний об’єкт кримінально-правової охорони. Тому запропоновано виділити в КК України окремі розділи для громадського порядку та для моральності.
- наукові дефініції про те, що громадський порядок (як основний об’єкт масових заворушень) - це стан суспільних відносин, що складається у громадських та будь-яких інших місцях унаслідок поведінки людей і який реально відображає відповідність такої поведінки вимогам соціальних норм, що їх регулюють;
- пропозиції про виключення з диспозиції ст. 294 КК України такої форми прояву масових заворушень, як погроми;
- теоретичні обґрунтування с приводу того, що масові заворушення вчиняються тільки через дію;
- наукові положення про те, що суб’єктивна сторона злочину у вигляді активної участі у масових заворушеннях характеризується виною у формі умислу: а) прямого для форм прояву злочинних дій, що за конструкцією є злочинами з формальним складом (погроми, підпали, насильницьке виселення громадян, опір влади із застосуванням зброї, або інших предметів, що використовуються як зброя); б)прямого й непрямого - для форм прояву злочинних дій, що за своєю конструкцією є злочинами з формально-матеріальним (насильство над особою) та матеріальним складом (знищення майна, захоплення будівель та споруд).
Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що викладені в дисертації висновки і рекомендації можуть бути використані:
у правотворчості - з метою удосконалення правових норм про відповідальність за злочини проти громадського порядку (лист про впровадження у законотворчий процес Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України від ____ № _____);
у навчальному процесі - при викладанні курсу «Кримінальне право. Особлива частина» (за темою: «Злочини проти громадського порядку та моральності»), окремі положення дисертації можуть також використовуватись при викладанні таких навчальних дисциплін, як «Історія держави і права України» та «Кримінальне право зарубіжних країн», підготовці підручників та навчальних посібників із кримінального права;
науково-дослідній сфері - для подальної наукової розробки питань кримінально-правової характеристики масових заворушень
Апробація результатів дисертації. Основні ідеї, положення та висновки, сформульовані у дисертаційному дослідженні, оприлюднено на:
- VII Міжнародній науково-технічній конференції студентства та молоді «Світ інформації та телекомунікацій- 2010» Київ, 15-16 квітня 2010 р.(ДУІКТ);
- ІІІ Всеукраїнській науково-практичній Конференції «Плебсологічне осмислення перспектив розвитку Української держави», 20 травня 2010 р., м. Київ (Київський Національний університет ім. Т.Г. Шевченка);
- Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми юридичної науки - 2010», м. Київ, 26 листопада 2010 р., (Національна Академія Управління);
- Міжнародній науково-практичній конференції «Правове регулювання суспільних відносин в умовах демократизації Української держави», м. Київ, 23-24 березня 2011 р. (НТУУ «КПІ»);
- XIV науково-практичній міжвузівській конференції студентів та аспірантів «Дні науки ФСП» - «Молодь в освіті та науці як умова відродження українського суспільства» (До 20-ти річчя незалежності Української держави) 20-21 квітня 2011 року, м. Київ (НТУУ «КПІ»);
- VIII Міжнародній науково-технічній конференції студентства та молоді «Світ інформації та телекомунікацій- 2011» Київ, 27-28 квітня 2011 р.(ДУІКТ);
- ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих вчених та студентів «Закарпатські правові читання» 28-29 квітня 2011 р., м. Ужгород
- ІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Правове регулювання суспільних відносин в умовах демократизації Української держави», м. Київ, 14-15 березня 2012 р. (НТУУ «КПІ»)
- IV Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених та студентів «Закарпатські правові читання» 8-9 квітня 2012 р., м. Ужгород
- ІХ Міжнародній науково-технічній конференції студентства та молоді «Світ інформації та телекомунікацій- 2012» Київ, 17-14 травня 2012 р.(ДУІКТ);
Публікації. Основні результати дисертації висвітлено у 13 публікаціях, з яких: 5 статей опубліковані у наукових фахових виданнях України, 9 статей (тези доповідей і виступів на наукових конференціях) - в інших виданнях.
Структура і зміст роботи. Структура дисертації визначена предметом та зумовлена метою і завданням проведеного наукового дослідження. Вона складається з переліку умовних скорочень, вступу, трьох розділів, що включають шість підрозділів,висновків, додатків та списку використаних джерел (304 найменування). Повний обсяг дисертації становить ____ сторінок, з них загальний обсяг тексту - 211 сторінок.
РОЗДІЛ І
ГЕНЕЗИС КРИМІНАЛЬОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА МАСОВІ ЗАВОРУШЕННЯ
1.1 Історія розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за масові заворушення в Україні
Однією з актуальних і необхідних складових частин наукового дослідження кримінально-правової характеристики масових заворушень, є детальне вивчення і усвідомлення окремих історичних етапів формування і розвитку кримінально-правових норм про відповідальність за них.
Про важливість історії в суспільстві наголошувало багато визнаних мислителів світу. Так, видатний античний філософ Цицерон підкреслював, що «історія є вчителем життя». За словами відомого діяча доби Відродження М. Сервантеса, «Історія - скарбниця наших діянь, свідок минулого, приклад і повчання для сьогодення, застереження для майбутнього»[]. З врахуванням цих загальновідомих дефініцій, і беручи до уваги доволі значну кількість гучних народних повстань, бунтів та масових виступів в історії української державності, ставимо собі за мету розглянути в історично-правовому аспекті розвиток вітчизняного кримінального законодавства про відповідальність за масові заворушення від витоків нашої держави до сьогодення.
Однією з перших видатних пам’яток вітчизняного права, як відомо, є знаменита Руська Правда, створення якої відносять до першої половини ХІ ст. Даний юридичний акт в своїх трьох редакціях: Короткій, Просторовій (Розширеній) та Скороченій узагальнив норми звичаєвого права та окремі закони, що приймалися в попередні часи київськими князями, і систематизував діючі на той час чинні правові норми Київської Русі.
Аналіз статей Руської Правди свідчить, що давньоруський законодавець ще не відрізняв скоєного кримінального правопорушення від цивільно-правового. Злочин у цей період мав назву «Образа», або «обіда» і не вважався небезпечним для суспільства в цілому, а, розглядався як посягання на особисті інтереси, що виражалося у встановленні майнової компенсації збитку («віри») та можливості застосування покарань, заснованих на принципі таліону («око за око, зуб за зуб»). Як цілком слушно зазначає російський дослідник І.Я.Козаченко, кримінальне право цього періоду є правом «конкретного месника», індивідуального або колективного, який реагував на злочин, використовуючи доступні йому в конкретний момент засоби[c.2].
Цікаво, що Коротка Правда князя Ярослава Мудрого та його синів Ярославичів не мала конкретної правової норми, в якій би передбачалась відповідальність організаторів та учасників масових народних виступів та інших протиправних діянь за участю великої кількості людей. В цьому контексті її ст. 31 згадує тільки про покарання у випадку здійснення злочину декількома особами[c.28], що стало своєрідним праобразом інституту співучасті в злочині.
В свою чергу, Просторова Правда, що з’явилася вже за часів князювання Володимира Мономаха на початку ХІІ ст., встановлювала правову відповідальність за підпал сховища зібраного врожаю - гумна, чи двору. На думку відомого російського дослідника Київської Русі О.О. Зиміна, це свідчило про те, що автори цієї редакції Руської Правди вже домагалися прийняття чітких і конкретних норм, що карають осіб, які намагалися відкрито виступати проти них[c.175]. Детальне ознайомлення з окремими положеннями Просторової Руської Правди дає змогу зробити висновок, що в умовах її розробки та прийняття починає визнаватися злочином і порушення громадського порядку. Як наслідок, крім обов’язкового приватного відшкодування матеріальної, чи моральної шкоди, злочинець підпадав також й під відповідне державне покарання [c.54].
Безсумнівно, особливо небезпечним злочином у Давньоруській державі вважалося посягання на князівську владу, що виявлялося, насамперед, у вигляді масових невдоволень і навіть відкритих народних виступів (згадати народне повстання у Києві в 1067 р. проти князя Ізяслава, масові заворушення в Білоозері у 1071 р., виступ київських міщан проти свавілля лихварів 1113 р. та інші) [c.62]. Зазначимо, що ще до повернення в Київ вигнаного киянами князя Ізяслава, його син Мстислав влаштував в місті жорстоку розправу. Незважаючи на відсутність в Руській Правді такої міри покарання, як смертна кара, він в 1068р. постинав голови 70 ініціаторам минулорічного повстання. Як наслідок, коли Ізяслав повертався до Києва, жителі міста вже зустрічали його «з поклоном», а він поблажливо «приймав своїх киян»[c.184]. Цікаво, що після цих трагічних подій Ізяслав вніс до Руської Правди суттєву зміну - остаточно скасував, як пережиток минулих часів, звичай кровної помсти. Таке рішення князя автор Іпатіївського літопису вважав його особливою заслугою, бо він не «воздавал зла на зло»[c.356-357]. Єдиний репресивний вчинок, за словами літописця, полягав у тому, що Ізяслав, перемістив місцевий «торг», як можливий осередок наступних народних заворушень, на Гору перед очі і під власний контроль[c.184].
Після розпаду Київської Русі, в період її феодальної роздрібненості і частих міжкнязівських усобиць порушення укладених договорів сюзеренітету-васалітету, якщо їх припускали васали щодо своїх сюзеренів, також вважалися тяжким державним злочином. Ця тенденція в історії української державності найбільш яскраво проявилася за часів Галицько-Волинської держави, де постійні і складні проблеми для князівської влади створювали багаті і пихаті галицькі бояри - «мужі галицькі», організовуючи масові заворушення і виступи проти неї. Наприклад, згідно Іпатіївського літопису, в Галицько-Волинській землі у 1245 році був засуджений боярин Володислав, як «лихий змовник землі», «за невірність» присудив до вигнання бояр Кормильчичів князь Роман Мстиславич. Боярин Жирослав був покараний вигнанням та конфіскацією землі. Князь Данило Галицький після суду над Доброславом наказав кинути його у вязницю. І якщо такі суворі покарання застосовувалися до представників пануючого классу феодалів, то немає сумніву в тому, що вони з усією силою застосовувалися до селян та міських низів[c.98-99].
Після завоювання українських земель Литвою та Польщею в другій половині XIV ст., вони опиняються в складі Польського Королівства та Великого князівства Литовського. У відповідності з польським законодавством, злочини в Польському Королівстві поділялися на справи великі (causae maiores) і справи менші (causae minores). Зокрема, згідно Віслицького статуту 1347 року, польський король Казимір ІІІ до числа перших, як одного з найтяжчих злочинів проти держави, відніс зраду, з якою пов’язував бунт проти королівської влади[c. 479-480]. Опір владі також вважався кримінально-караним [c.494].
Найбільш тяжким злочином за ІІ та ІІІ Литовськими статутами 1566 та 1588 років у Великому князівстві Литовському вважалось ображення або злочинне посягання на життя і здоровя господаря, великого князя, короля[c.96]. Особливу групу у зазначених юридичних актах складали злочини антидержавного характеру, зокрема, заколот (рокош)[c.165].
З середини XVII ст. в складних воєнних умовах розбудови Богданом Хмельницьким Української козацької держави, зберіг свою силу ІІІ Литовський статут (1588 р.) та його положення, що були спрямовані проти посягань на державну владу у вигляді народних бунтів. Тільки тепер ці положення статуту захищали владу не польського короля, а гетьмана України. За даними дослідника права Гетьманщини В.Месяца, включно до першої половини XVIII ст. саме ІІІ Литовський статут вважався «малоросійським правом»[c.34]. Окрім цього, в цей період окремими універсалами гетьманом було встановлено відповідальність за селянські виступи, спрямовані на самочинне захоплення старшинсько-шляхетських маєтностей[c.180-181].
Навіть після Переяславсько-Московської угоди 1654 року, за якою Україна визнала протекторат Московського царства, указом царя Олексія Михайловича було встановлено, що Малоросія в наступному буде управлятись і судитись за своїми стародавніми правилами. Зокрема, в Жалуваній грамоті царя Війську Запорозькому на збереження його прав і вольностей від 27 березня 1654 року чітко зазначалося: «То ми, великий государ, веліли їм бути під нашою, царського величества, високою рукою, згідно з давнішими їх правами і привілеями, даними їм від королів польських і вел. кн. литовських і тих прав і вільностей нічим нарушати не веліли. Судитися веліли їм у своїх старших по давнішим правам їх…»[c.166].
Однак, не дивлячись на такі запевнення, після цих подій, в ході поступового обмеження російським царизмом суверенності Гетьманщини, в її межах починає послідовно запроваджуватись російське законодавство. Зокрема, в цей час тут поширюються такі джерела російського права як грамоти, укази, визначення, маніфести, регламенти, положення, зводи, накази, артикули тощо. Тільки поверховий огляд цих джерел, на думку дослідника права доби Гетьманщини І.Й.Бойка, дає підставу вважати, що їх було кілька сотень[c.36]. В них знаходять своє відображення нові норми кримінального права, в тому числі і щодо масових заворушень і народних повстань, які вважалися державною зрадою і посяганням на життя та здоров’я царя та його сім’ї [c.100-101].Якщо в свій час Судебник Івана ІІІ (1497р.) встановлював відповідальність «подымщиков» та «зажигальщиков» (тобто, тих, хто «подимав», збуджував населення проти основ правопорядку), то Соборне уложення 1649 року, яке запроваджується в Україні в другій половині XVII століття, визначало як тяжкий державний злочин будь-які дії, спрямовані проти особи царя або його сімї, бунт, змову, зраду. За цих злочинів відповідальність несли не тільки особи, які їх вчинили безпосередньо, а й члени їхніх сімей.
Згодом, в Статуті військовому Петра І (1715 р.) у главі 17 «Про збурювання, бунт та бійку» в артикулі 137 стала передбачатися відповідальність за такий державний злочин, як «возмущение и бунт». Як зазначалося в цьому нормативно-правовому акті, кожне таке діяння «без всякой милости имеет быть виселицею наказано». У тлумаченні до зазначеної норми говорилося: «В возмущении надлежит виновных на месте и в деле самом наказать и умертвить. А особливо, ежели опасность в медлении есть, дабы чрез то другим страх подать и оных от таких непристойностей удержать и более б не умножилось». До вказаних злочинів царським законодавцем прирівнювалися також "непристойні підозрілі сходьбища", хоча б і не заради злочинних цілей. До цієї категорії правопорушень відносилися і просто різного роду "сборы ... для советов каких-небудь или челобитья", а також подання колективного прохання (арт. 133). Винні, як правило, каралися відразу на місці, особливо, якщо була небезпека, що такі "непристойності розширяться" (арт. 137). "Пущие" винуватці каралися шибеницею, недоносителі - засланням або тілесним покаранням (арт. 135, 136) [c.352-379].
Змова всередині держави, що мала на меті скинення монарха та його спадкоємця, каралася позбавленням честі, майна і четвертуванням її ініціаторів та співучасників[c.101]. Таким чином, прийнятий за часів Петра І закон достатньо чітко формулював як саму небезпеку вказаних злочинних дій, які можуть призвести до більш широкого їх поширення, так і необхідність застосування самих жорстоких репресивних заходів щодо учасників масових заворушень як в Росії, так і в Україні.
В першій половині XVIII століття було здійснено спробу кодифікації українського права. Зокрема, у підготовленому в цей час збірнику «Права, за якими судиться малоросійський народ», що вийшов в 1743р., наголошується у главі 3, артикулі 2 «О преступниках против маестата государева» наступне: «Если бы кто с ким согласие, или бунт, или злое умышление имел на здоровье государево, хотя б тое злоумышлени охранением Бжиим в дело и не произошло, таковый преступник, по прямому доказателству, чести и живота лишен, а имение его взято быть на государя имеет»[c.204].
Варто зазначити, що загальновизнані думки відомих діячів доби Просвітництва про злочин, як діяння заборонене законом в інтересах загального блага підданих, в Російській імперії були вперше відображені у Імператорському Маніфесті 1763 року. У наказі Катерини ІІ вони трактувалися таким чином, що Закон, який видається правителем, може лише застосовуватися, а не трактуватися суддями для того, щоб "люди боялися законів, і нікого, крім них не боялися "(ст.41, 153, 244). В такий спосіб в російському законодавстві було вирішено питання про дію та умисел під час скоєння злочину. Наступний крок в справі подальшого уточнення поняття злочину повязаний з прийняттям 6 квітня 1782 року «Статуту Благочинія», або «Поліцейського», яким вперше проводилося розмежування між проступками - поліцейськими порушеннями і злочинами у повному розумінні цього слова [c.158]. Як відомо, зазначений вище Статут вперше ввів в сферу кримінально-правового регулювання таке діяння, як «учинище сходьбища, скопа». Зокрема, стаття 272 Статуту проголошувала: «Кто учинит сходьбище подозрительное, либо скоп, либо взлом оград, либо насильное завладение недвижимого имения, того имать под стражу и отослать к суду»[c.384-385]. Зазначимо, що в тексті Статуту зміст зазначених понять не розкривався, законодавець мав на увазі вчинення будь-яких злочинних дій натовпом.
Звернення до тлумачних словників свідчить, що таке поняття, як "скопище" означає велику кількість людей, що перебувають, або зібралися в одному місці.
В першій половині ХІХ століття в Російській імперії внаслідок кодифікаціі права приймається «Звід законів Російської імперії». З його появою російський законодавець намагається остаточно витіснити місцеве законодавство нормами загальноросійського права. Як наслідок, в 1840-1842 роках в Україні замість ІІІ Литовського статуту запроваджується загальноросійське кримінальне законодавство - 15 том Зводу законів Російської імперії. Книга перша цього тому - Кримінальне уложення Зводу законів 1832 р. була першим в історії Росії кодексом кримінального права. В ньому таке поняття, як «бунт» визначалося законодавцем повстанням скопом, чи змовою багатьох підданих проти Государя та Держави (ст. 223). До бунту були віднесені й заворушення, які не переслідували такої цілі, проте, «наслідком яких стало потрясіння корінних, основних інституцій держави».
Згодом перелік російських нормативних актів, що регламентували відповідальність за суспільно небезпечні діяння натовпу у вигляді масових антидержавних заворушень, був значно розширений такими правовими документами, як: «Уложення про покарання кримінальні та виправні» 1845, 1857, 1885 рр.; «Статут про покарання, що накладаються мировими суддями» 1864 р.; та «Кримінальне уложення» 1903 року.
Аналіз цих нормативних актів свідчить, що надзвичайно важливим етапом розвитку російського кодифікованого кримінального законодавства є, безумовно, прийняття «Уложення про покарання кримінальні та виправні» (1845 р.). Цей документ, насамперед, відрізняє детальний виклад правових складів, деліктів, що підпадають під кримінальну відповідальність, і доволі кваліфікована й якісна їх систематизація. Зокрема, відповідно до ст.284 Уложення визнавалися карними: перешкоджання оприлюдненню урядових указів, постанов, маніфестів; недопущення виконання розпоряджень уряду; примус влади до вживання протиправних дій, якщо вони спровоковані озброєними людьми і супроводжувалися з їхнього боку насильством і заворушеннями. Стосовно суспільно-небезпечних діянь, що здійснюються натовпом, в Уложенні, як і раніше, використовуються такі поняття як: «скоп», «скопище», «бунт». Зокрема, у його першому відділенні «Про бунт проти Влади Верховної» глави другої «Про бунт проти Влади Верховної та про державну зраду» (Розділ ІІІ «Про злочини державні») була передбачена відповідальність за повстання «скопом» та змовою проти Государя та держави (ст. 271). «Скоп», «скопище» в зазначеному правовому акті визначається як «публічне скупчення багатьох людей в явному намірі захищати зєднаними силами свою приватну волю проти оголошеної державної волі». Як зазначалося далі, «на наступні накази начальства розійтися по своїх домівках, вони залишаться на місці зібраними і нероз’єднаними»[c.42].
Аналізуючи природу й сутність такого явища, як скопище, російський правознавець А.В. Лохвицький зазначав, що «... в цих бурхливих рухах, зазвичай, до кількох зачинщиків приєднується маса людей, які часто не знають справжню мету руху, часто навіть просто з цікавості, і чим далі, тим більше зростає натовп: гучний рух має притяжну силу, особливо для праздних людей. Нарешті, уряду не може бути бажаним піддавати тяжким покаранням маси громадян, таке покарання приносить шкоду державі, розорює місцевості, роблячи безліч безпомічних сиріт, зберігаючи в памяті нащадків день і причини руху, словом, породжуючи неприязні сили»[c.385] .
Окрім цього, аналізуючи ст. 284 Уложення 1845 року, слід зазначити, що в ній було прямо вказано на направленість умисла при здійсненні бунта: «повалити уряд у всій державі або деякої його частини, або ж змінити форму правління, або ж змінити встановлений порядок успадкування престолу». Таким чином, заворушення, які не мали вказаного в законі умислу, не могли визнаватися бунтом та відносились до злочинів проти порядку управління.
Окремі склади злочину утворювали діяння, вказані в ст. 284 Уложення 1845 року, якщо вони не здійснювалися без засобів озброєння або без застосування явних насильницьких дій. Але для відновлення порядку та їх припинення влада «змушена була вдатися до необхідних заходів заспокоєння» (ст. 285, 286). Цим юридичним актом диференціювалась відповідальність «головних винних», коли діяння вчинялося без попередньої на те згоди осіб, що брали в ньому участь, і «призвідників та підбурювачів», коли мало місце їх попередня узгодженість. Окрім цього, встановлювався диференційований підхід до оцінки ступеню участі в заворушеннях й інших суб’єктів злочину: попустителів та укривателів. Цим особам призначалося покарання «по мірі участі їх в злочині та обставин, що супроводжують їх, які більше чи менше обтяжують, або пом’якшують їх вину».
В ст. 289 Уложення 1845 року підкреслювалось: якщо «призвідники або учасники в злочинному проти влади повстанні ... учинять самі, або за їх розпорядженням або підбуренням буде учинено смертовбивство або підпал», вони повинні бути підданими найсуворішому (за винятком смертної кари) покаранню - позбавленню всіх прав стану і засланням на каторжні роботи на рудники без строку перебування там».
Варто наголосити, що вперше в історії вітчизняного законодавства, в ст.290 Уложення 1845 р. була передбачена можливість звільнити від покарання тих учасників натовпу, котрі відреагували на попередження представників органів влади і відмовились від своїх попередніх намірів та залишили місце події.
Як бачимо, Уложення 1845 року поняття «заворушення» пов’язувало перш за все з повстаннями, наданням опору чинній владі, провокуванням її представників до скоєння протиправних дій.
Черговим важливим правовим актом, в якому регламентувалася відповідальність за масові заворушення був Статут про покарання, що накладаються мировими суддями 1864 р. В його Главі другій «Про проступки проти порядку управління» містилися норми, що стосувалися порушень порядку значною групою осіб. Зокрема, в ч. 2 ст. 30 передбачалася відповідальність за невиконання законних вимог поліцейських, а також волосних або сільських начальників при виконанні ними посадових обовязків при значному скупченні людей.
Наступним кроком на шляху історичної генези кримінальної відповідальності за масові заворушення стало прийняття нової редакції Уложення 1845 року в 1885 році. У відповідності із роз’ясненнями редакційної комісії до проекту Уложення 1885 року під «скопищем» слід розуміти «зєднання ряду спільних дій або заради спільної мети більш-менш значного числа осіб». При цьому наголошувалося, що «поняття множини не може бути визначене будь-якими ознаками, особливо зазначеними в законі, особливо, з точністю зазначеним найменшим числом учасників, а встановлюється залежно від обставин кожного випадку, дуже часто навіть в залежності від місця скопища». Як говорилося далі в роз’ясненні, «скопище утворюється з осіб, які не тільки безпосередньо знаходяться в натовпі, але й причетних до них словом або дією; число інших осіб, присутніх при діях натовпу спостерігачів не може бути прийнято в розрахунок». «Утворення такого скопища, за звичайним ходом речей, не передбачає будь-яких приготувань: скопище формується тут же на місці з натовпу, що збігся, або що зійшовся з якого-небудь приводу; на це вказує й саме найменування "скопище", "скоп", тобто випадкове , непередбачене скупчення людей, зєднання їх у спільній дії».
Наголошуючи на можливості організації масових заворушень, в роз’ясненні до Уложення зазначалося, що ці дії не виключають можливості участі в скопищі і таких осіб, які заздалегідь підготувалися до нього, змовилися взяти участь в передбачуваних скопищем діях, не виключається навіть можливість і того, що всі учасники скопища зібралися на обумовлене заздалегідь місце і у встановлений час». «З іншого боку, збіговисько, виникнувши, може продовжуватися довгий час, може відновлюватися, може навіть організуватися, маючи вигляд як організоване, збройне ціле», зазначається в роз’ясненні до нової редакції Уложення.
Характерними ознаками такого виду злочинних дій як «скопище», на думку авторів роз’яснення до проекту Уложення 1885 р. є:
1. Обєднання мети та спільних дій, чим скопище суттєво відрізняється від простого натовпу;
2. Більш-менш значна кількість його учасників;
3. Необхідно, щоб скопище виникало в такому місці або за таких умов, при яких воно мало б здатність невизначено розростатись[c.143-144].
Наведені вище ознаки масових заворушень зустрічалися також і в тогочасній судовій практиці. Зокрема, в одній з кримінальних справ Правлячий сенат в своєму рішенні вказав: "... злочин скоєно натовпом селян в кілька сотень чоловік, тобто скопищем зєднаних сил, скопище це було публічним, тому що воно з села Луціковки прийшло по проїзній дорозі, відкритій для загального користування, тому для кожного бажаючого було цілком доступно приєднатися до цього скопища" [c. 1481-1483].
Зазначимо, що в новій редакції Уложення (1885 р.) в ст. 269-1 передбачалась кримінальна відповідальність за участь, організацію та підбурювання публічного скопища. Наприклад, за участь у ньому скоєння об’єднаними силами насильства над особою, або розкрадання чи пошкодження чужого майна, чи вторгнення в чуже житло, або замах на вказані злочини внаслідок спонукань, спричинених ворожнечею релігійною, племінною, становою, або корисливими економічними намірами, винний піддавався позбавленню всіх особистих, або за станом наданих йому прав і відправці у виконавчі арештантські відділення 3-го, 4-го, 5-го ступенів.
В разі, якщо скопище зєднаними зусиллями чинило насильницький опір збройній силі, покликаної для його розсіювання, то його учасники піддавалися каторжним роботам від 4 до 8 років. Організатори скопища або особи, котрі керували вчиненням насильства над особою, вторгненням в чуже житло чи замахом на такі дії, а також особи, які підбурювали до їх вчинення або їх продовження, згідно з ч. 3 ст. 269-1 піддавалися поміщенню в арештантські відділення 1-го та 2-го ступенів. Окремий склад злочину утворювали дії учасника скупчення, який керував насильницькою протидією збройній силі, покликаній для розсіювання скупчення, або підбурював до даної протидії інших учасників скопища[c.174-408].
Як бачимо, тогочасне імперське російське законодавство, яке було чинним і в межах України, кваліфікуючи вказане злочинне діяння, обмежувалося фактом участі особи в скопищі, як дійсної, усвідомленої і добровільної фізичної присутності в складі протиправно діючого натовпу. При цьому законодавцем було обумовлено деяку більш тяжку ступінь такої участі (організація скопища, керівництво ним, підбурювання його учасників до насильницьких дій, чинення насильницької протидії владі).
Водночас зазначимо, що Уложення 1885 року, як і попередня його редакція, не розкривало детально змісту самого поняття «скопище». Тому, його характерні ознаки стали предметом детального дослідження тогочасної російської кримінально-правової науки. Зокрема, професор М.С.Таганцев, даючи визначення поняттю «скопище», підкреслював: «Поняття скопища означає об’єднання заради спільних дій або заради спільної мети більш чи менш значної кількості осіб, маси людей; причому поняття відповідної кількості не може бути визначено якими-небудь ознаками, особливо вказаними в законі, а встановлюються за обставинами окремого випадку»[c.267]. Таким чином, можна логічно припустити, що організація скопища не передбачає будь-яких попередніх приготувань. Воно, зазвичай, виникає і формується спонтанно з натовпу, що зібрався з будь-якого приводу і за будь-яких обставин.
На думку російських юристів, під характерною ознакою такого поняття, як «публічність скопища» розумілось, насамперед, його виникнення в такому місці, коли до нього могла вільно приєднатися будь-яка бажаюча особа. За таких умов скопище могло стихійно розростатися до непередбачених розмірів. Тільки наявність вказаних в законі спонукань придавало протиправним діянням натовпу той відтінок, завдяки якому скопище, відносилось до категорії злочинів, що посягають на порядок управління.
Варто зауважити, що в розглянутих вище «Уложеннях про покарання кримінальні та виправні» 1845, 1885 років кримінально-правова норма, яка передбачала відповідальність за скоєння злочину в натовпі, була віднесена до злочинів проти порядку управління та розглядалась як різновид спротиву чинній владі. Такого роду опір було розділено на 2 види: загальний (ст. 263, 264, 265) та приватний (ст.270, 271, 272).
До Кримінального Уложення Законом від 9 грудня 1891 року[c.8144] було введено нову статтю 269. В ній перелічувалися спонукання, якими керувалися учасники скопища. На думку редакторів Уложення, цей перелік є вичерпним. Однак, у розясненні Урядового Сенату у справі Івлєва та ін. (1906 р., № 23) наголошувалося, що «призначення приводів, зазначених у ст. 269-1 (прим.), не можна визнавати вичерпними». Зокрема, згодом було додано ще такий новий привід як «чутки, що хвилюють громадський спокій»[c.565]. Водночас, Урядовий Сенат підкреслив, що «… наявність вказаних в законі спонукань повинно бути встановлено не щодо кожного учасника, а щодо всього скопища…»[c. 289-291]. Як з’ясувалося пізніше, ця введена норма діяла до Жовтневої революції 1917 року.
В контексті вищесказаного варто зазначити, що мотиви скоєння масових заворушень в дореволюційній Росії були доволі різноманітними. Наприклад, їх спонукали суперечки з приводу землекористування[c.526-535]; вбивство обїждчиком селянина, який скосив траву в панському лісі[], різні економічні відносини[], вимоги щодо підвищення заробітної плати тощо[c.347].
Свій подальший розвиток російське законодавство про відповідальність за злочини, спрямовані проти громадського спокою та порядку управління, отримало в Кримінальному уложенні від 22 березня 1903 року. Цей законодавчий акт, являючись логічним продовженням раніше розробленого Уложення 1845 та 1885 років, розширив сферу кримінального права щодо масових злочинних проявів. В ньому, зокрема, з’являється такий особливий вид державних злочинів, як «смута». За словами дослідника російського кримінального права С.В.Познишева, «в загальновживаному сенсі смута означає тривожний стан суспільства, бродіння умів, поширене на багатьох невдоволення, обурення або якісь інший неспокійний стан»[c.284].
В главі 5 «Про смуту» (ст. 120-123) законодавець до групи злочинів, що спричиняють і супроводжують так звану смуту внутрішню, відніс, перш за все, участь в злочинних скопищах, що загрожують або завдають шкоди державній, або суспільній безпеці. Склад цього злочину складали дії, коли «винний не залишив публічного скопища, від якого завідомо було витребувано поліцейською владою, щоб воно розійшлось». В таких випадках до даної особи застосовувався арешт на строк не більше трьох місяців (ст.120). Якщо для розгону скопища залучалася збройна сила, то особа, яка не залишила натовпу після предявлення вимоги розійтися, каралася увязненням[c.46]. Самостійний склад злочину складали дії учасників скопища, які підбурювали інших осіб до «непослуху предявленій вимозі розійтися» (ч.4ст.120). В такому випадку злочинне діяння вважалося скоєним за двох умов: наявності факту вимоги зазначеного змісту і незалишення винним натовпу з власної ініціативи.
Кримінальна відповідальність учасників публічного скопища зростала, якщо вони вчинили опір або провокували примус, об’єднаними зусиллями скоювали дії, передбачені статтями 142, 145 Уложення 1903 року. Кваліфікований склад злочину створювали дії особи, «яка влаштувала або керувала вчиненням, передбачених цією статтею діянь, або підбурювала до їх вчинення або продовження, або,застосувавши при учиненні їх зброю».
У відповідності до ст. 123 Уложення, засланням на каторгу на строк до восьми років карався винний в участі у скопищі, яке:
· вчиняло насильницьку протидію озброєній силі, покликаній розсіяти скопище, або призвело до насильницького нападу на військовий патруль;
· захопило, розграбувало або зруйнувало склад зброї чи військових припасів, збройний чи гарматний завод, залізницю, телеграф, телефон, монетний двір або інші об’єкти загального або місцевого користування;
· звільняло арештантів з-під варти;
· використовувало вибухові пристрої, або снаряди для вчинення насильницьких дій[c.53].
Після повалення царизму в лютому 1917 року і відродження української державності за часів Центральної Ради в Україні майже не змінюється колишнє імперське законодавство. Зрозуміло, що нова українська влада намагається всіляко захистити себе і встановити в державі правопорядок. Зокрема, у «Відозві Генерального секретаріату» від 30 листопада 1917 року зазначається, що уряд УНР, проголошуючи і підтверджуючи демократичні права і свободи, водночас попереджає, що він буде «подавляти в корені» всі виступи проти української влади, в тому числі і ту частину робітників, яку «введено в блуд нашими несовісними політичними противниками»[c.27].
В IV Універсалі Центральної Ради (9 січня 1918 року) також підкреслюється, що Рада Народних Міністрів повинна безпощадно боротися з усіма контрреволюційними силами й кожного, хто призиває до повстання проти самостійності УНР «карати яко за державну зраду»[c.39-40]. Як показали наступні події, ці слова не розходились з практичними діями влади в ході придушення повстання робітників Київського заводу «Арсенал» проти Центральної Ради в січні 1918 року.
Для періоду Гетьманату П. Скоропадського характерним є посилення кримінальної відповідальності за участь в антидержавних масових повстанських селянських рухах ( закони: «Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства» від 8 липня 1918 року, «Про право на врожай 1918 р. на території Української Держави» від 17 травня 1918 р., «Про передачу хліба врожаю 1918 року в розпорядження держави» від 15 липня 1918 р. та іншими нормативними актами гетьманською влади) [ с. 66-68] .
У доволі складних умовах відбувався процес формування кримінально-правових відносин за доби Директорії УНР. Запекла боротьба з білогвардійцями генерала Денікіна та більшовиками відволікала увагу тодішніх законодавців від створення єдиної правової системи. Директорія більше реагувала на виклики воєнного часу, ніж зосереджувалася на системному законотворенні, зокрема й норм кримінально-правового характеру. Тому, у кримінально-правовій сфері, як і в попередній період, застосовувались норми дореволюційного карного законодавства. (Кримінальне Уложення 1903 року, Військово-кримінальний статут та інші). Щоправда, 15 серпня 1919 року Директорією було прийнято спеціальну постанову, спрямовану на припинення протиправної діяльності осіб, які загрожували республіканському устрою Української Народної Республіки[c.267].
Нагальною проблемою уряду Директорії була також протидія єврейським погромам, про що йшлося у багатьох офіційних документах УНР, зокрема в Законі від 27 травня 1919 року та Наказі Головнокомандування військ УНР від 26 серпня 1919 року[c.206]. Дійсно, в умовах так званої «отаманщини» страхітливих масштабів набрали єврейські погроми. Так трапилося у Проскурові , де військо УНР на чолі з отаманом Семесенком вирізало усіх євреїв як «заколотників більшовицького бунту». Але найбільш поширеними в Україні були погроми під орудою отаманів Григор’єва, Струка, Сокирки, сотника Мартиненка та інших [c.62]. Як наслідок, десятки тисяч людей у містечках Правобережжя і Чернігівщини в результаті кривавих погромів залишилися без засобів до існування, або загинули[c.160].
Водночас з єврейськими погромами в Україні активізуються масові виступи селян. Фактичним інспіратором хвилі масових селянських заворушень в УНР став наказ міністра продовольчих справ Директорії від 24 грудня 1918 року, згідно з яким місцева влада зобов’язувалася охороняти поміщицькі маєтки, а порушників порядку притягати до відповідальності. На початку січня 1919 року було оприлюднено «Основний земельний закон для усіх земель Української Народної Республіки», але його виконання Директорія відклала до літа 1919 року[c.297]. Як наслідок, епізодичні стихійні селянські виступи за землю швидко переросли у справжні масові народні заворушення. У відповідь на це Директорія влітку 1919 року вдалася до репресій, визначаючи жорстокі покарання не на основі права, а керуючись так званою «революційною свідомістю»[c.206]. В кінцевому підсумку саме масові селянські повстання спрямовані проти непослідовної аграрної політики Директорії стали однією з вагомих причин загибелі Української Народної Республіки в цілому.
Після Жовтневої революції 1917 року і приходу до влади в Росії більшовиків, радянський законодавець відніс масові заворушення до категорії контрреволюційних злочинів, які карались за всією суворістю революційного часу. Так, у декреті Ради Народних Комісарів від 4 травня 1918 р. «Про революційні трибунали» вказувалося, що поряд з контрреволюційними злочинами, трибунали розглядають справи щодо боротьби з погромами, хабарництвом, підробками, неправильним використанням радянських документів і хуліганством. Конкретні ознаки злочину (погроми) в законодавстві того періоду не визначались, однак, як випливає зі змісту терміна, йшлося про найнебезпечнішу форму злочинної діяльності натовпу - застосування насильства до особи, знищення та пошкодження майна тощо. Встановлення особливого порядку застосування репресій, а також особливої підсудності справ згаданих злочинів свідчили, про серйозну загрозу цих діянь основам громадської безпеки держави»[c.191].
У «Зверненні ЦК РКП (б) до комуністів - працівників всіх надзвичайних комісій з оцінкою діяльності Всеросійської і місцевих надзвичайних комісій» від 8 лютого 1919 року також наголовшувалось, що діяльність надзвичайної комісії повинна зосереджуватись на загальному нагляді за рухом контрреволюційних сил, на безпосередній боротьбі із збройними виступами (контрреволюційними, бандитськими тощо)[c.15]. Відповідно до цього партійного документу в постанові ВУЦВК, РНК УСРР, НКВС І ВУНК «Положення про Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії» від 30 травня 1919 року в пункті 15 зазначалося, що в завдання Всеукраїнської надзвичайної комісії входять: боротьба з усіма контрреволюційними проявами, шпіонажем та бандитизмом, як на внутрішньому фронті так і в армії, і на флоті УСРР. Від неї вимагалося вживати рішучі міри по припиненню та попередженню всякого роду контрреволюційних виступів, погромів і чорносотенних заворушень, аж до застосування збройної сили[c.150].
Враховуючи складні умови боротьби проти масових заворушень 1919-1921 років в Україні, ВУЦВК в своїй постанові «Про скасування Всеукраїнської надзвичайної комісії і про утворення Державного політичного управління» від 22 березня 1922 року зобов’язав новоутворене управління й надалі подавляти відкриті контрреволюційні виступи, в т.ч. бандитизм і вживання необхідних заходів для їх своєчасного попередження[c.177].
23 серпня 1922 року з прийняттям першого Кримінального Кодексу УСРР було вперше сформульовано такий склад злочину, як «масові безпорядки» (ст. 75, 77)[c.26-27], який було розміщено в главі І «Державні злочини» в 2-му її розділі «Про злочини проти порядку управління» (ст. 74-104).
До прийняття Кримінального кодексу УСРР 1922 року не існувало жодних спеціальних нормативних актів, направлених на боротьбу з масовими заворушеннями. Відсутність правового регулювання питань, пов’язаних з масовими заворушеннями, звело проведення боротьби з цим злочином до свавілля «на основі революційної правосвідомості».
Як відомо, в КК 1922 року відповідальність за участь у масових заворушеннях було диференційовано в залежності від характеру та ступеня участі винного в скоєнні злочину. У відповідності зі ст.75 законодавцем визначалася відповідальність за участь в масових заворушеннях при обтяжуючих обставинах, якими вважалися озброєність їх учасників та скоєння ними погромів, вбивств, чинення збройного опору чинній владі. При цьому розрізнялася відповідальність організаторів, підбурювачів, безпосередніх виконавців погромів та інших злочинів; осіб, які чинили збройний опір владі, інших озброєних учасників заворушень, а також пособників та укривателів.
В свою чергу, стаття 77 КК передбачала відповідальність за участь в масових заворушеннях без обтяжуючих обставин. В цьому випадку розмежування проводилося між організаторами та підбурювачами з одного боку та всіма іншими учасниками заворушень (виконавцями, пособниками, укривателями) - з іншого[c.26-27] .
В кодексі визнавались кримінально-караними агітація та пропаганда, що містили заклики до масових заворушень (ст. 83). Згідно ст. 82 їх учасники, які не скоїли тяжких злочинів (насамперед, передбачених в ст. 75) і приєдналися до заворушень через власну малосвідомість та невігластво, могли бути засуджені до умовного покарання[c.27].
Таким чином, радянський законодавець диференційовано підійшов до оцінки небезпечності озброєних та неозброєних учасників заворушень, організаторів та інших співучасників цих протиправних дій.
8 червня 1927 року був прийнятий новий КК УСРР. В зв’язку з утворенням СРСР в грудні 1922 року він був побудований у точній відповідності з загальносоюзними «Основними началами кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік», а також з іншими загальносоюзними нормативними актами, прийнятими на той час. Так, в «Положенні про злочини державні(контрреволюційні та особливо небезпечні для Союзу РСР злочини проти порядку управління)», що було затверджено ЦВК СРСР 25 лютого 1927 року (далі - Положення 1927р.) відповідальність за масові заворушення передбачалась в статті 16. Зокрема, Частина І цієї статті передбачала відповідальність за масові заворушення, що супроводжувалися погромами, руйнуваннями залізничних шляхів, чи інших засобів сполучення та звязку, вбивствами, підпалами та іншими подібними діями.
Окрім цього, законодавець провів розмежування між організаторами, керівниками та учасниками, які здійснювали зазначені дії або чинили збройний опір владі. Ним було виділено також окрему категорію осіб - «не чинивших вказаних дій», тобто пособників та укривателів.
В частині 2 статті 16 Положення 1927 року встановлювалась відповідальність за скоєння дій, не обтяжених погромами, руйнуваннями і т.д. Єдиною умовою застосування цієї норми залишилось чинення явної непокори законним вимогам представників влади, а також протидія виконанню останніми покладених на них обов’язків або примушування їх до виконання явно незаконних вимог[c.123].
Таким чином, як і раніше, законодавчі органи ретельно визначали санкцію у відповідності з характером та ступенем суспільної небезпечності злочину та особи винного, встановлювали різноманітні міри та строки покарання, в необхідних випадках вводили альтернативні санкції, надаючи судам широку можливість індивідуалізації покарання в межах санкції закону.
У відповідності з Положенням 1927 року новий Кримінальний кодекс УСРР у своїй особливій частині містив главу І під назвою «Контрреволюційні злочини» та главу ІІ - «Злочини проти порядку управління». У кодексі 1927 року знайшла своє відображення тогочасна характерна тенденція посилення відповідальності за кримінальним законодавством. Так, якщо у Кримінальному кодексі 1922 року 36 складів злочинів передбачали найвищу міру покарання, то Кодекс 1927 року включав вже 45 таких злочинів[c.203], в тому числі і за участь у масових заворушеннях.
У порівнянні з КК УСРР 1922 р. новий кодекс також доповнювався статтями про злочини проти порядку управління, причому статті, які розглядали цей вид злочину, деталізувалися й уточнювалися законодавцем. В контексті проблеми, що досліджується, підвищений інтерес викликає ст. 56-16 нового КК 1927 року. У ній, зокрема, склад злочину визначався як масові розрухи, що супроводжуються погромами, зруйнуваннями залізничних шляхів або інших засобів комунікації та зв’язку, вбивствами, підпалами та іншими подібними чинностями. Частина 2 вказаної статті встановлювала відповідальність за масові розрухи, не обтяжені злочинами, зазначеними вище, але поєднані з очевидною непокорою законним вимогам влади, або з перешкоджанням їй виконувати покладені на неї обов’язки, або з примусом її виконувати явно незаконні вимоги[c.25-27].
У науково-практичних коментарях до Кримінального кодексу 1927 року зазначається, що умовою застосування кожної з частин статті 56-16 є вчинення безпорядків масою, тобто певною кількістю осіб - натовпом, приєднатися до якого і залишити який може кожний бажаючий і який внаслідок цього може у певних розмірах збільшуватися. Кількість людей, для визнання їх масою визначається в кожному випадку окремо. Характерна ознака натовпу - його рухомість і невизначеність складу. Масові безпорядки, які кваліфікуються як обтяжливий злочин, характеризуються погромами, руйнуваннями, вбивствами, підпалами та іншими аналогічними протиправними діями. До них слід віднести збройне протистояння владі, зґвалтування, тілесні ушкодження, звільнення арештованих (ст. 67)[c.12]. До таких дій також може бути віднесено знищення електромереж або іншого державного чи громадського майна.
Крім зазначених вище протиправних дій, в КК 1927 року особлива увага законодавця звертається на організацію погромів. Про них говориться лише в зв’язку із масовими безпорядками. Термін «погром» має загальноприйнятий, побутовий зміст. Це масове пошкодження, чи знищення майна, вторгнення в житло чи публічні місця (клуби, синагоги), пов’язане з приниженням, погрозами, насильством, самоуправством. Ці дії, як правило, пов’язуються з релігійною і національною ворожнечею[c.12].
Про збройний супротив владі КК 1927 року також говорить лише в контексті масових заворушень. Під владою законодавець розумів органи, наділені законом силою примусу, а не посадових осіб. Збройний супротив владі - є тільки однією з дій, що перетворює масові безпорядки в більш небезпечні, передбачені ч. 1 ст. 56-16.
На думку законодавця, умисел повинен бути спрямований на порушення порядку, з усвідомленням масового характеру дій, під час яких відбувається злочин. Але мета таких дій не повинна бути контрреволюційною, яка передбачена в кодексі іншими статтями (ст. 54-2, 54-9)[c.13-15].
На відміну від КК 1922 року, в новому кодексі з статті 56-16 було виключено такі поняття як озброєні і неозброєні учасники масових безпорядків. В кодексі 1927 року вони поділені на дві категорії: 1)організатори і керівники, 2) всі інші учасники. Якщо до першої категорії застосовувалися доволі жорсткі санкції, включаючи вищу міру соціального захисту як розстріл, то до другої категорії застосовувалися значно м’якші - позбавлення волі на строк до трьох років[c.25-26].
Новий КК 1927 року скасував окрему статтю попереднього кодексу (ст. 82) про умовне засудження учасників масових безпорядків, але вона могла бути застосована судом до учасників заворушення, які відносились до другої категорії. Окрім цього, в новій редакції Кримінального кодексу скасовано положення про підбурювачів до масових безпорядків та осіб, які не брали прямої участі в насильницьких діях, але сприяли іншим учасникам таких дій, або приховували сліди злочину. Ця частина, що відноситься до співучасті в злочинних діях, на думку законодавця, може бути замінена застосуванням ст. 20 КК 1927 р[c.42].
Законом СРСР від 25 грудня 1958 року «Про кримінальну відповідальність за державні злочини (ст.16), а згодом КК УРСР (Пізніше - КК України) 1960 року, в його ст. 71 кримінально-правовий склад цього злочину було визначено як «Організація масових безпорядків, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, опором представникам влади із застосуванням зброї < l_doc2.nsf/link1/ed_1998_10_29/an/22/REG3170.html> або інших предметів, що використовувались як зброя, а так само активна участь у масових безпорядках»[c.36]. Зазначена стаття містилась в Розділі ІІ «Інші державні злочини» Глави 1 «Державні злочини».
Як бачимо, в тогочасному радянському кримінальному законодавстві відбулося помітне звуження кола протиправних діянь, які охоплювали поняття «масові безпорядки». В новому кодексі законодавець відмовився від диференційованого підходу до оцінки дій різних учасників масових заворушень, що, напевно, не сприяло на правозастосовному рівні чіткому встановленню фіксованих відмінностей відповідальності організаторів, активних учасників, підбурювачів, пособників та інших суб’єктів масових безпорядків. Також не було встановлено відповідальність інших учасників масових заворушень, окрім організаторів та осіб, які вчинили погроми, руйнування та ін. Все це значно ускладнило правильну кваліфікацію протиправних діянь, які скоювалися в ході групових порушень громадського порядку, та відмежування масових заворушень від суміжних складів злочинів (наприклад, від злісного хуліганства, посягання на життя та здоров’я працівників правоохоронних органів).
Прийняття четвертого в історії України КК, який вступив в силу з 1 вересня 2001 року, ознаменувало собою новий етап в розвитку українського кримінального законодавства.
У чинному Кримінальному кодексі України у статті 294 передбачено відповідальність за організацію масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовуються як зброя, а також за активна участь у масових заворушеннях. Зазаначений склад злочину віднесено до злочинів проти громадського порядку та моральності (розділ XII). Водночас окремі правові дефініції, якими оперує сучасний вітчизняний законодавець, в ряді випадків сформульовані не конкретно. Неоднозначні підходи до тлумачення окремих положень, складнощі у юридичній оцінці та кваліфікації злочинів призводять до помилок при застосуванні кримінально-правових норм, що заважає ефективній протидії злочинності.
Завершуючи аналіз історії вітчизняного законодавства про відповідальність за масові заворушення, можна сформулювати наступні висновки:
Дослідження історичної генези такого асоціального явища, як масові заворушення засвідчило, що вже в Київській Русі та Галицько-Волинському князівстві вони вважалися злочином проти держави, не зважаючи на відсутність нормативного закріплення кримінально-правової заборони даного діяння в Руській Правді.
Вперше кримінальну відповідальність за масові заворушення, які на той час отримали такі правові визначення, як «виступ», «ґвалт», «зрада», «бунт», «рокош», було закріплено в ІІ Статуті Великого князівства Литовського 1566 року. Об’єктом масових заворушень на той час визнавалася влада Великого литовського князя, згодом - польського короля, а під час Національно-визвольної війни(1648-1676 рр.) - гетьмана України.
З укладенням Переяславсько-Московської угоди 1654 року в Гетьманщині починає запроваджуватись російське законодавство. В ньому знаходять своє відображення нові норми кримінального права, в тому числі й щодо масових заворушень та народних повстань, які вважалися державною зрадою та посяганням на життя і здоров’я царя та його сім’ї. Після повної ліквідації Гетьманщини, із запровадженням в Україні російського Статуту Благочинія 1782 року, в сферу кримінально-правового регулювання вперше було введено такий склад злочину як «підозріле сходьбище» або «скоп», що кваліфікувалося як вчинення злочинних дій натовпом, і фактично стало праобразом масових заворушень.
В Уложеннях про покарання кримінальні та виправні 1845 та 1885 рр. діяння, що охоплювалося поняттям «скопище» було віднесено до розділу «Злочини проти порядку управління». Ці Уложення таке поняття, як «скопище» пов’язували, перш за все, з масовими повстаннями, наданням опору чинній владі, провокуванням її представників до скоєння протиправних дій, а також вперше встановили кримінальну відповідальність для «призвідників», тобто організаторів скопища. В Уложенні 1903р. масові заворушення отримали назву «смута».
Перші акти радянського кримінального законодавства мали чітко виражений класовий характер і ґрунтувалися на ідеї революційного насильства. Відповідальність за злочини встановлювалася окремими декретами, постановами та інструкціями. Масові заворушення в них було віднесено до контрреволюційних злочинів. З прийняттям КК УСРР 1922р. вперше було сформульовано такий склад злочину, як «масові безпорядки», який було розміщено в главі І «Державні злочини» в 2-му її розділі «Про злочини проти порядку управління». КК УСРР 1927 р. в ст. 56-16 склад цього злочину визначав як «масові розрухи, супроводжені погромами, зруйнуваннями залізничних шляхів або інших засобів комунікації та зв’язку, вбивствами, підпалами та іншими подібними чинностями».
В КК УРСР 1960 р. кримінально-правовий склад зазначеного злочину було визначено як «організація масових безпорядків, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, опором представникам влади із застосуванням зброї < l_doc2.nsf/link1/ed_1998_10_29/an/22/REG3170.html> або інших предметів, що використовувались як зброя, а так само активна участь у масових безпорядках» Об’єктом злочину виступав порядок державного управління.
У чинному КК України, прийнятому в 2001 році, зазначений склад злочину віднесено до розділу ХІІ «Злочини проти громадського порядку та моральності». Зокрема, у ст. 294 передбачено відповідальність за організацію масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовуються як зброя, а також за активна участь у масових заворушеннях.
1.2 Сучасне зарубіжне законодавство про кримінальну відповідальність за масові заворушення
Порівняльно-правовий аналіз вітчизняного та зарубіжного кримінального законодавства дає змогу знайти і співставити їх характерні особливості в питаннях регулювання відносин, пов’язаних з кримінально-правовою характеристикою масових заворушень. Даний метод наукового дослідження переконливо доводить, що характер і специфіка зазначених суспільно-небезпечних діянь не обмежується територіальними межами окремо взятої країни. В цьому зв’язку є, безсумнівно, корисними поради французького правознавця М.Анселя, який вважав, що ознайомлення з зарубіжним правовим досвідом «відкриває перед юристом нові горизонти, дозволяє йому краще пізнати право своєї країни, бо специфічні риси цього права особливо виразно виявляються в порівнянні з іншими системами. Порівняння здатне озброїти юриста ідеями і аргументами, які не можна отримати навіть при дуже доброму знанні тільки власного права»[c.38].
В контексті кримінально-правової характеристики масових заворушень зарубіжний досвід визначення кримінально-правових норм про відповідальність за них становить особливий інтерес. Вивчення кримінального законодавства ряду найбільш розвинених зарубіжних країн дає змогу провести порівняльний аналіз з нормами права в цій сфері в Україні.
Зазначимо, що законодавство кожної країни, як правило, враховує чинні міжнародно-правові норми, відповідні вимоги та рекомендації провідних міжнародних організацій. Зокрема, згідно ст. 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права світовою спільнотою повинно визнаватися право кожної людини на мирні мітинги, демонстрації та збори. Ці права не підлягають жодним обмеженням, окрім тих, що загрожують державній безпеці, суперечать дотриманню громадського порядку, охороні здоровя і моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб [c.303-309].
Варто додати, що міжнародні нормативні акти встановлюють лише права громадян і загальні принципи їх відповідальності. Тому кожна держава має право розробляти і приймати власні нормативні акти, виходячи з конкретних національних умов. Ось чому проведення порівняльного аналізу кримінального законодавства ряду найбільш розвинених зарубіжних країн з питань кримінально-правової характеристики масових заворушень з нормами права в цій сфері в Україні має величезний науковий і практичний інтерес.
З огляду на це проаналізуємо кримінально-правові норми про відповідальність за масові заворушення, або дії, подібні до них в законодавствах зарубіжних країн. Для цього умовно класифікуємо кримінальне законодавство ряду зарубіжних країн наступним чином:
До першої групи зарубіжних країн віднесемо колишні республіки СРСР. Це пояснюється тим, що в перші роки створення радянський республік, в тому числі й радянської України, своє кримінальне законодавство вони кодифікували шляхом рецепції законодавства РСФРР. Згодом, з утворенням Радянського Союзу, КК кожної союзної республіки стали розроблятися на основі «Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР» (1924 р.) та Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік (1958 р.), і тому вони довгий час, як правило, майже нічим не відрізнялися один від одного, в тому числі і в питаннях криміналізації масових заворушень. З розпадом СРСР в 1991 р. та проголошенням незалежності його колишніх республік, спостерігається два основних напрямки в питаннях розвитку їх сучасного кримінального законодавства. Країни, що увійшли до Співдружності Незалежних Держав, як і в попередній період, отримали за зразок розробки власного кримінального законодавства Модельний Кримінальний кодекс країн СНД. Інші республіки, які не ввійшли до СНД, стали на шлях самостійної кодифікації кримінального законодавства. Тому, в контексті проблеми, що досліджується, порівняльний аналіз норм про кримінальну відповідальність за масові заворушення, встановлені в КК колишніх союзних республік має безумовний інтерес.
Друга група охоплює країни-члени Європейського Союзу та найбільш розвинені сучасні країни світу. Потреба у вивченні та аналізі кримінального законодавства зазначених держав повязана з тим, що Україна своєю міжнародною стратегічною ціллю проголошує входження до складу Європейського Союзу. У відповідності із Законом України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»[] в нашому дослідженні також важливо проаналізувати положення КК, насамперед, країн Євросоюзу та інших розвинутих світових держав в питаннях криміналізації масових заворушень. В цьому зв’язку особливу увагу привертають проблеми пошуку позитивних перспективних тенденцій та шляхів розвитку зарубіжного кримінального законодавства з метою можливого подальшого застосування деяких його положень у наступному удосконаленні кримінального законодавства України.
До третьої групи, на наш погляд, необхідно віднести сучасні соціалістичні країни, законодавство яких представляє інтерес у зв’язку з яскраво вираженими тенденціями жорсткої кримінально-правової заборони масових заворушень в умовах тоталітарного політичного режиму. До даних країн віднесемо Китайську Народну Республіку та Республіку Куба.
І. Колишні республіки СРСР.
Відразу зазначимо, що більшість кримінальних кодексів країн колишнього СРСР передбачають кримінальну відповідальність за масові заворушення (ст. 220 КК Республіки Азербайджан, ст. 293 КК Республіки Білорусь, ст. 225 КК Республіки Вірменія, ст. 225 КК Грузії, ст. 241 КК Республіки Казахстан, ст. 233 КК Республіки Киргизстан, ст. 225 КК Республіки Латвія, ст. 283 КК Республіки Литва, ст. 285 КК Республіки Молдова, ст. 212 КК Російської Федерації, ст. 188 КК Республіки Таджикистан, ст. 233 КК Республіки Туркменістан, ст. 244 КК Республіки Узбекистан, ст. 294 КК України), ст. 77 Пенітенціарного кодексу Республіки Естонія.
Характерними особливостями сучасного кримінального законодавства більшості країн колишнього СРСР є, з одного боку, те, що воно активно реформується, враховуючи національні особливості кожної держави, з іншого - нерідко набуває уніфікованих та схожих рис. Друга тенденція, на наш погляд, як в попередній - радянський період, так і сьогодні залишається домінуючою. Проведений аналіз свідчить, що визначення поняття «масові заворушення» ми знаходимо у частинах перших відповідних статей КК країн колишнього СРСР. Під ними, як правило, розуміється насильство, погроми, підпали, знищення майна, застосування вогнепальної зброї, вибухових речовин або вибухових пристроїв, а також озброєний опір представникові влади. Цьому у великій мірі сприяв затверджений 17 лютого 1996 р. Міжпарламентською асамблеєю країн СНД Модельний Кримінальний кодекс, який мав стати рекомендаційним законодавчим актом для країн-учасниць Співдружності. У цьому проекті КК була передбачена відповідальність за масові заворушення (ст. 186): «організація масових заворушень, що супроводжувались насильством, погромами, підпалами, знищенням майна, застосуванням вогнепальної зброї вибухових речовин або вибухових пристроїв, а також опором представникові влади, поєднаного із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувались як зброя, - тяжкий злочин (максимальне покарання до дванадцяти років позбавлення волі»[] .
У цілому слід визнати, що кримінальне законодавство країн колишнього СРСР щодо регламентації кримінальної відповідальності за масові заворушення не зазнало суттєвих змін. Основні зміни стосуються визначення окремих форм масових заворушень та кваліфікуючих ознак.
Щоб дати якісну оцінку правових дефініцій діючого КК України в порівнянні з чинними кримінальними кодексами ряду країн СНД, необхідно, перш за все, визначити, з якими з них варто його порівнювати, оскільки всі вони, не зважаючи на безумовну схожість, мають і властиві лише ним специфічні риси і особливості.
В контексті нашого дослідження детальний аналіз нормативних актів даних країн СНД засвідчив, що в них є певні відмінності в формулюванні статей, що передбачають кримінальну відповідальність за масові заворушення. Однак, саме ці характерні особливості, на нашу думку, й дають надзвичайно багатий матеріал для аналітичного сприйняття конструктивних та принципових особливостей КК України та порівнюваних нами кримінальних кодексів країн СНД.
Розглянемо КК Російської Федерації, Республіки Казахстан, та Республіки Киргизстан. Безумовно, величезний вплив на розробку законодавства цілого ряду пострадянських держав мав КК Російської Федерації. Як наслідок, КК Казахстану та КК Киргизстану мають аналогічні російському кодексу назви розділу «Злочини проти громадської безпеки та громадського порядку». При цьому рівень рецепції російського законодавства в кодексах цих країн за деякими нормами досягає фактично 100%.
На наш погляд, в кримінальному законодавстві саме цих держав найбільш повно і всебічно розкривається сутність і зміст масових заворушень. Ст. 212 КК Російської Федерації[c.100], ст. 247 КК Казахстану[] та ст. 233 КК Киргизстану[] встановлюють відповідальність за масові заворушення, а саме організацію масових заворушень, які супроводжуються насильством, погромами, підпалами, знищенням майна, застосуванням вогнепальної зброї, вибухових речовин, вибухових пристроїв, чиненням збройного опору представникам влади, а також безпосереднє скоєння їх учасниками вказаних вище злочинів, або заклики до активної непокори законним вимогам представників влади та до розгортання масових безпорядків. До таких злочинних дій відносяться також заклики до насильства над громадянами.
В диспозиції статті законодавці цих країн виокремлюють чотири основні види протиправних діянь, що в підсумку утворюють закінчений склад злочину:
· організацію масових заворушень, які супроводжуються насильством, погромами, підпалами, знищення майна застосуванням вогнепальної зброї, вибухових речовин, чи вибухових пристроїв;
· безпосереднє вчинення учасниками заворушень погромів, руйнувань, підпалів та інших подібних діянь.
· чинення учасниками масових заворушень збройного опору владі;
· заклики до активної непокори законним вимогам представників влади, до насильства над громадянами.
КК Республіки Білорусь (ст. 293 КК) [c.335-336] та Туркменістану (ст.276) [c.92], на відміну від розглянутих вище кримінальних кодексів, не передбачають кримінальну відповідальність за заклики до масових заворушень, активної непокори законним вимогам представників влади, а також за заклики до насильства над громадянами.
Ст. 220.1 КК Азербайджанської Республіки та ст. 188 КК Республіки Таджикистан встановлюють кримінальну відповідальність за організацію масових заворушень, що супроводжувалися насильством, погромами, підпалами, знищенням майна, застосуванням вогнепальної зброї, вибухових речовин або вибухових пристроїв, а також чиненням збройного опору представникові влади, або участь у таких заворушеннях. Ст. 220.2. КК Азербайджану[c.238-239] та частина 2 ст. 188 КК Таджикистану[c.196] встановлюють відповідальність за заклики до активної непокори законним вимогам представників влади і до масових безладів, а так само заклики до насильства над громадянами. Зазначений склад злочину в КК цих країн віднесено до розділу «Злочини проти громадської безпеки», де безпосередня участь в масових заворушеннях передбачена в першій частині і не виділяється окремим пунктом.
В Кримінальному кодексі Республіки Вірменія (ст. 225), в пункті 1 встановлюється кримінальна відповідальність за організацію масових заворушень, що супроводжувалися насильством, погромами, підпалами, знищенням або пошкодженням майна, застосуванням вогнепальної зброї, вибухових речовин або вибухових пристроїв чи наданням збройного опору представникові влади. Законодавець передбачив кримінальну відповідальність за масові заворушення не тільки за їх організацію, а й за безпосередню участь в них, а також за заклики до активної непокори законним вимогам представників влади, й за діяння, передбачені частиною першою та другою цієї статті, поєднані із вбивством[c.247].
Ст. 244 КК Республіки Узбекистан встановлює кримінальну відповідальність за масові заворушення в такому вигляді: організація масових безпорядків, що супроводжуються насильством над особою, погромами, підпалами, пошкодженням чи знищенням майна, опором представнику влади із застосуванням чи погрозою застосування зброї або інших предметів, використовуваних як зброя, а також активна участь у масових заворушеннях. Як бачимо, відповідальність в КК Узбекистану встановлена за аналогічні діяння, що передбачені в ст. 212 КК Росії, але вони не виділяються окремими пунктами. Окрім перелічених вище злочинних діянь, зазначений кодекс передбачає кримінальну відповідальність за виготовлення, або розповсюдження матеріалів, які містять загрозу громадській безпеці та порядку (ст. 244.1), а також за створення, керівництво, участь в релігійних, екстремістських, сепаратистських фундаменталістських, або інших заборонених в Узбекистані організаціях (ст. 244.2)[c.264-267].
До країн-учасників СНД не входять такі колишні республіки СРСР, як Грузія, Естонія, Латвія та Литва.
КК Грузії в статті 225, що міститься в розділі 9 «Злочини проти громадського порядку та громадської безпеки» криміналізує організацію або керівництво масовими заворушеннями, що супроводжувалися насильством, погромами, підпалами, застосуванням зброї або вибухових пристроїв чи збройним опором представникові влади; та участь в таких діяннях [c.253] .
Пенітенціарний кодекс Естонської Республіки (яка нині, як і Латвія та Литва є членами ЄС), що набрав чинності 1 вересня 2002 року, відніс масові заворушення до розділу 2 «Злочини проти держави». Стаття 77 встановлює кримінальну відповідальність за організацію масових заворушень, що супроводжувалися погромами, руйнуваннями, підпалами або іншими подібними діями, а також безпосереднє вчинення учасником масових заворушень зазначених злочинів, або надання ними збройного опору представникові влади [].
КК Литовської республіки регламентує кримінальну відповідальність за масові заворушення дещо інакше. Зокрема, в його статті 283 зазначається, що кримінальній відповідальності підлягає особа, яка організує або провокує групу людей брати участь у громадських насильствах, знищенні майна або інших серйозних порушеннях громадського порядку, а також особа, котра під час заворушень, застосовує насильство, знищує майно або іншим чином грубо порушує громадський порядок. Кваліфікуючою ознакою зазначеного злочину є використання вогнепальної зброї, або вибухових речовин, а також або чинення опору поліції, або іншій особі, що здійснює функції державного примусу [] .
Стаття 225 КК Латвійської Республіки встановлює кримінальну відповідальність для особи, «яка організувала громадські заворушення, що супроводжувались актами вандалізму, підпалами, знищенням майна, або насильством щодо осіб, або опором агентам державної влади. Пункт 2 зазначеної статті встановлює відповідальність для активних учасників масових заворушень, якщо їхня поведінка повязана з діями та наслідками, передбаченими у частині першій [].
Аналізуючи кримінальне законодавство ІІ групи держав, насамперед, зупинимося на цій галузі права Сполучених Штатів Америки.
В США право на проведення масових демонстрацій і маніфестацій встановлює перша поправка до Конституції, що була прийнята ще в 1791 році. У ній, зокрема, зазначається, що «Конгрес не повинен ухвалювати законів, що обмежує свободу слова чи друку, або права громадян вільно збиратися й звертатися до Уряду з петиціями про відшкодування збитків»[c.36].
Враховуючи предмет нашого дослідження, вважаємо, що слід відмежувати такі поняття, як «громадські безпорядки» та «масові заворушення» за федеральним кримінальним законодавством США. Зокрема, громадські безпорядки в ньому тлумачаться доволі широко (ст. 231 гл. 12 розд. 18 Зводу Законів США (далі - Федеральний КК США)): а) навчання іншої особи застосуванню вогнепальної зброї чи демонстрація дії такої зброї, вибухових або запалювальних пристроїв з метою подальшого порушення громадського порядку, спричинення шкоди інтересам торгівлі, запобігання виконанню функцій, що захищаються федеральною владою; б) перевезення чи виробництво вогнепальної зброї, вибухових чи запалювальних пристроїв для їх продажу з метою подальшого порушення громадського порядку; в) вчинення чи спроба (замах) вчинення будь-якого порушення громадського порядку із застосуванням зброї чи перешкоджанням працівникам правоохоронних органів виконувати свої обов’язки, що впливає на інтереси торгівлі, виконання функцій, що захищаються федеральною владою, тощо[c.443-444].
Відповідальність за масові заворушення передбачена лише двома статтями Глави 102 Федерального КК США (ст. 2101 і 2102). Під поняттям «масових заворушень» в ньому розуміється порушення громадського порядку, що включає: 1)насильницьку дію або дії з боку однієї чи кількох осіб із натовпу, кількістю три і більше осіб, якщо дія або дії створюватимуть наявну та дійсну небезпеку заподіяння, або заподіюватимуть фізичну чи майнову шкоду іншій особі; 2)погрозу або погрози вчинення насильницької дії чи дій з боку однієї чи кількох осіб з натовпу, кількістю три і більше осіб, спроможних, індивідуально чи колективно, негайно виконати таку погрозу або погрози, коли здійснення погрози чи насильницьких актів створюватимуть наявну та дійсну небезпеку заподіяння, або заподіюватимуть фізичну чи майнову шкоду іншій особі [c.443].
Модельний Кримінальний кодекс США 1962 р. являється зразком для розробки законодавства всіх штатів держави. В ст. 250 даного кодексу, зокрема, визначено, що винним у вчиненні масових заворушень визнається суб’єкт, який брав участь спільно з двома, або з більшою кількістю осіб в діях, які порушують громадський порядок. При цьому виділяється їх мета: скоєння, або сприяння вчиненню злочинних дій; запобігання, або примушення застосування представником державних органів наданих йому законних прав. Кваліфікуючою обставиною злочину є сам факт, або намір будь-кого з учасників масових заворушень використовувати вогнепальну, або іншу смертоносну зброю.
Окрім цього, питання криміналізації масових заворушень розглядається в 18 розділі (Злочини та кримінальний процес) Зводу законів США[c.65]. Зазначений склад злочину міститься в главі 102, що має назву «Вчинення заворушень». Зокрема, в § 2101, вказано, що кримінальній відповідальності підлягає той, хто здійснює поїздку з одного штату в інший, або за кордон, або користується будь-яким засобом міжнародного або міжштатного звязку, в тому числі телеграфом, телефоном, радіо чи телебаченням, з метою: (1)підбурювання до вчинення заворушень; (2) організації або вчинення заворушень, або участі в них; (3) здійснення будь-яких актів насильства з метою сприяння бунту [].
КК Республіки Корея встановлює кримінальну відповідальність за масові заворушення у ст.115. Її несуть «особи, що присутні у великій кількості і вчиняють насильство або залякування, або вчиняють руйнівні дії»[].
КК Японії, підходячи до питання кримінально-правової заборони масових заворушень, відніс зазначений склад злочину до Глави 8, яка має назву «Злочин, що являє собою безпорядки», де в статті 106 встановлює відповідальність для осіб, котрі вчинили насильство, або погрози, зібравшись натовпом. Згідно неї відповідальності підлягають керівники безпорядків, особи, які посилювали безпорядки тим, що керували або очолювали інших людей, та прості учасники безпорядків.
В статті 107 КК Японії також передбачено, що в разі, якщо натовп зібрався з метою здійснення насильства або погроз, проігнорував потрійний наказ відповідної публічної посадової особи розійтися, його керівники та учасники також підлягають кримінальній відповідальності [c.77-78].
Ст. 260 КК Швейцарії теж встановлює відповідальність за злочин, подібний до масових заворушень, який носить назву «порушення громадського порядку, поєднане з насильницькими діями групи осіб», де відповідальність встановлюється щодо осіб, які беруть участь у зборищі у публічному місці, якщо вони обєднаними зусиллями здійснюють насильницькі дії стосовно людей або майна.
Учасники, які, слідуючи вимогам відповідних органів, залишають зборище, та якщо вони самі не застосовували насильство і не закликали до насильницьких дій не підлягають кримінальній відповідальності[].
Кримінальне законодавство країн-членів Європейського Союзу.
У відповідності з Конституцією ФРН 1949 р. (ст. 8) громадянам цієї держави дозволяється «збиратись мирно та без зброї, без попередньої заяви або дозволу»[c.39]. Однак, проблеми боротьби з масовими заворушеннями знайшли своє конкретне відображення в Кримінальному Кодексі ФРН. Зокрема, § 125 «Порушення миру (спокою) в регіоні» встановлює кримінальну відповідальність для тих, «хто вчинить насильницькі дії проти людей або майна, або загрозу насильством людям, виступаючи в складі натовпу, спільні сили якого загрожують громадській безпеці, і при цьому здійснює вказані дії як виконавець або співучасник, або активно демонструє свою готовність до подібних дій».
Розвиваючи цю диспозицію, § 125 «а» КК ФРН вважає як особливо тяжкі ті випадки, коли винний в ході масових протиправних дій мав при собі вогнепальну зброю, яку хотів застосувати, або своїми насильницькими діяннями викликав загрозу смерті, або нанесення тяжких тілесних ушкоджень, або заподіяння значної шкоди чужому майну.
З метою запобігання і оперативного припинення насильницьких дій під час проведення масових заходів у ФРН з 1985 р. встановлена кримінальна відповідальність за невиконання розпоряджень чинної влади зняти збройну охорону, за маскування в натовпі осіб, які застосовують насильство, а також за пошкодження майна під час демонстрації (§ 125, абзац 2 КК ФРН)[c.90].
В чинне кримінальне законодавство Великобританії термін «масові заворушення» вперше було введено 1 квітня 1986 р. Актом про охорону громадського порядку. В ньому масові заворушення визначені наступним чином: «Якщо 12, або більше осіб застосовують, або погрожують застосувати насильство по відношенню до інших осіб або власності суспільного користування таким чином, що людина, яка має помірну твердість духу, буде відчувати страх за власну безпеку, то кожен, хто застосовує незаконну силу буде обвинувачений в організації масових заворушень»[]. Далі в цьому документі зазначено, що якщо троє, або більше осіб поводять себе так грубо, що людина буде відчувати страх за свою безпеку, то кожен, хто заподіює, або погрожує заподіяти незаконну силу буде винний в грубому порушенні громадського порядку[c.27]. Як бачимо, британський законодавець, на відміну від законодавців інших держав, чітко визначає кількісну ознаку масових заворушень (12 або більше осіб) і відносить до складу ознак цього злочинного діяння формальний кількісний критерій. Такий підхід, на наш погляд, сприяє застосуванню більш чіткої та послідовної кваліфікації масових заворушень, та в перспективі може бути використаний для удосконалення диспозиції ст. 294 КК України.
Аналіз історичної генези кримінально-правових норм про відповідальність за масові заворушення у Франції засвідчує, що вона має декілька важливих етапів. Її початком є Декларація прав людини і громадянина Франції 1789 р., ........

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абдульманов. А. А. Ответственность за массовые беспорядки/ А.Абдульманов // Российская юстиция. - 1996. - № 1. - с. 43-44
2. Абдульманов А. А. Преступления против общественной безопасности. Учебное пособие. М.: МА МВД России, 2000.
3. Абдульманов Асхат Абдулгоппорович. Уголовно-правовые меры борьбы с массовыми беспорядками : диссертация ... кандидата юридических наук : 12.00.08.- Москва, 1994
4. Адміністративне право України [Підручник для юрид. вузів і фак. / Ю.П. Битяк, В.М. Гаращук, О.В. Дьяченко та ін.]; За ред. Ю.П. Битяка. - К.: Юрінком Інтер, 2005.- 544с.
5. Андреева Г. М. Социальная психология /Г. М. Андреева. - М. : Юрид. лит., 1997. - 175 с.
6. Андрушко П.П. Науково-практичний коментар до кримінального кодексу України (2е вид., перероб. та доп.) / Андрушко П.П., Гончаренко В.Г., Фесенко Є.В. - К.: Дакор, 2008. - 1428 с.
7. Ансель, М. Методологические проблемы сравнительного права / М. Ансель // Очерки сравнительного права. - М. : Прогресс, 1981.-С. 36-87.
8. Арипов Эдиль Асанович. Уголовная ответственность за массовые беспорядки : по материалам Кыргызской Республики и Российской Федерации : автореферат диссертации ... кандидата юридических наук : 12.00.08 / Арипов Эдиль Асанович; [Место защиты: Акад. упр. МВД РФ].- Москва, 2009.- 17 с.
9. Арипов Э.А. Уголовная ответственность за массовые беспорядки (по материалам Кыргызской Республики и Российской федерации) диссертация ... кандидата юридических наук : 12.00.08 / Арипов Эдиль Асанович; [Место защиты: Акад. упр. МВД РФ]. . - М., 2008
10. Баланник Б.Г. Общественный порядок как объект охраны советской милиции // Права и свободы граждан и роль милиции в их обеспечении: Сборник науч. трудов МВШМ МВД СССР. - М.: МВД СССР, 1981.
11. Беленький В.А. О сущности нарушений общественного порядка // Вестник МГУ. - Сер. ХІІ. Право. - 1970. - № 6. - с. 64-69
12. Бехтерев В.М. Коллективная рефлектология. Петроград, 1921.,изд-ое тов. Колос» - 432 с.
13. Бойко І.Й. Держава і право гетьманщини. Навч. Посібник. - Львів, Видавництво «Світ», 2000, 118 с.
14. Бойко І.Й. Органи влади і права в Галичині у складі Польського Королівства (1349-1569 рр.). Монографія. - Львів: Видавничий центр ЛНУ імені І.Франка, 2009. - 628 с.
15. Бондаренко Н.А. Квалификация преступлений против общественного порядка и общественной безопасности: (учебное пособие)/ Н,А. Бондаренко, В.Т. Дзюба. - К.6 НИиРИО КВШ МВД СССР, 1990 - 72 с.
16. Борисов В.В. Соотношение общественного порядка // вопросы теории государства и права. - Саратов, 1976.
17. Брайнин Я.М. Уголовная ответственность и ее основание в советском уголовном праве. М.изд-во Юридическая литература, 1963 - 273 с.
18. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Улад. І голов. Ред.. В.Т. Бусел. - К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001 р. - 1440 с.
19. Веремеенко И.И. Сущность и понятие общественного порядка // Советское государство и право. - 1982. - №3. - с. 22-29
20. Вереша Р.В. Кримінальне право України. Загальна частина. Навч. Посіб. 2-ге вид. перероб та доп.станом на вересень 2011 р. - К.: Центр учбової літератури, 2012 - 320 с.
21. Відозва Генерального Секретаріату від 30 листопада 1917 р.// Хрестоматія з історії держави і права України у 2х томах., том 2.: лютий 1917-1996 р. К.: Видавничий дім Ін Юре, 2000р. с. 27.
22. Вісник Верховного Суду України. - № 2. - 2004. // >23. Владимиров В. А. Квалификация похищений личного имущества / -М., Юридическая література, 1974. - 206 с.
24. Власов В.П. Мотивы, цели и умысел при совершении хулиганских действий // Вопросы борьбы с преступностью. - Вып. 23. - М.: Юрид. лит., 1975. - С. 107-120
25. Вознюк О. О. Поняття надзвичайного стану. Кримінально-правова характеристика групових порушень громадського порядку та масових заворушень / О. О. Вознюк // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - Одеса, 2002. - Вип. 1. - с.112-115
26. Волков Б.С. Мотивы преступлений (Уголовно-правовое и социально-психологическое исследование) - Казань, Издательство Казанского университета - 1982. - 166 с.
27. Воробйова І.Ю. Психологічне забезпечення діяльності працівників ОВС в умовах вияву соціально небезпечної поведінки натовпу / Автореф. дис... канд. психол. наук: 19.00.06 / І.Ю. Воробйова; Нац. акад. внутр. справ МВС України. - К., 1999. - 20 с. - укp.;
28. Высказывания и афоризмы об истории. < 66.html>
29. Гавриш С. Б. Уголовно-правовая охрана природной среды Украины. Проблемы теории и развитие законодательства / С. Б. Гавриш. - Х. : Основа, 1994. - 640 с
30. Гавриленко Д.А. Вопросы предупреждения нарушений общественного порядка средствами административного принуждения // Общетеоретические вопросы административно-правового обеспечения общественного порядка: Сборник науч. трудов: - К.: КВШ МВД СССР, 1982. - с. 90-100
31. Газета «Донецкий спорт» № 4, 1996 г. С. 13-14.
32. Герцензон А.А. Государственные преступления. М.,Госюриздат, 1959
33. Голосніченко І.П., Шамрай В.О., Антюхов В.О., Іщенко Ю.В., Федорлян С.І. Охорона громадського порядку на дільниці: Навчальний посібник. - К.: Українська академія внутрішніх справ, 1995. - 76 с.
34. Горбунова О. Н. К вопросу об определении понятия "общественный порядок в советской науке административного права" / Горбунова О. Н. - М. : Изд.-во Моск. ун-та, 1967. - 178 с.
35. Гражданские беспорядки в США 1985 г. Civil Disturbances
36. Гребеньков Г. В. Аксиологический подход к проблеме человека / Г. В. Гребеньков, В. Н. Нечитайло. - Донецк : Донец. политехн. ин-т, 1992. - 185 с.
37. Гришаев П. И. Преступления против порядка управления, общественной безопасности и общественного порядка / Гришаев П. И. - М. : ВЮИ, 1957. - 162 с.
38. Гуцула В. Атаман против погромов// Фокус, 5 июня 2009, с. 62.
39. Дагель П.С., Котов Д.П. Субъективная сторона преступления и ее установление. - Воронеж, изд-во Воронежского ун-та, 1974. - 243 с.
40. Дагель П.С. Установление субъективной стороны преступления (учеб пособие) /П.С. Дагель, Р.И. Михеев. - Владивосток: Дальневосточный гос. ун-т, 1972. - 36 с.
41. Даньшин И.Н. Основные вопросы уголовно-правовой охраны общественного порядка: автореф. дис. … на соискание науч. степени докт. юрид наук,: спец. 12.00.08 - К., 1975. - 37 с.
42. Даньшин И. Н. Уголовно-правовая охрана общественного порядка / Даньшин И. Н. - М. : Юрид. лит., 1973. - 200 с
43. Движение в защиту прав человека в Советском Союзе продолжается. Хроника текущих событий. Выпуск 27 от 15 октября 1972года. < history/diss/chr/chr27.htm>
44. Дзюба В.Т. Уголовно-правовая защита личности и деятельности работников милиции и народных дружинников: Учебное пособие - К.: НИиРИО КВШ МВД СССР, 1989. - 92 с.
45. Демидов Ю.Н. Массовые беспорядки: уголовно-правововой и криминологический аспекты. Учебное пособие М.:Типография Академии МВД России, 1994 - 84 с.
46. Дербенев А. П. Разрешение сотрудниками органов внутренних дел конфликтных ситуаций : монография / А. П. Дербенев. - СПб. :УВД МВД РФ, 1991. - 362 с.;
47. Дмитрук В.М. Понятие и сущность советского общественного порядка и его отграничение от общественной безопасности // Проблемы правоведения: Республиканский межведомственный научный сборник. Вып. 40. - К. «Вища школа», 1979. - с.78-87.
48. «Днепродзержинская революция» 1972 года < 2000/svoboda-slova/10573-dneprodzerzhinskaja-revoljutsija-1972-goda>
49. Добровольский В.И. Предметно-алфавитный Свод решений Уголовно-кассационного департамента Правительствующего Сената с 1893 по 1907 г.г. СПБ., 1909
50. Дурманов Н. Д. Уголовная ответственность за преступления против общественности, общественного порядка и здоровья населения / Дурманов Н. Д. - М. : Госполитиздат, 1962. - 62 с.
51. Дьяков С. В. Ответственность за государственные преступления / Дьяков С. В., Игнатьев А. А., Карпушин М. П. - М. : Юрид. лит., 1988. - 222 с..
52. Дьяков С. В. Государственные преступления (против основ конституционного строя и безопасности государства) и государственная преступность./ Дьяков С. В. - М. : Норма, 1999. - 67 с
53. Егоров В. И. Уголовная ответственность за побег из места заключения или из-под стражи / В. И. Егоров.- Рязань: Рязанская высшая школа МВД СССР, 1984. - 96 с.
54. Еропкин М. И. Управление в области охраны общественного порядка / Еропкин М. И. - М. : Юрид. лит., 1965. - 216 с
55. Жалувана грамота царя Олексія Михайловича Війську Запорозькому на збереження його прав і вольностей (27 березня 1654 року) // Хрестоматія з історії держави і права України у 2х томах., том 1.: З найдавніших часів до початку ХХ ст. К.: Видавничий дім Ін Юре, 2000р. с. 166
56. Жижиленко А.А. Преступления против личности. - М.-Л., 1927.
57. Загородников Н.И. Значение объекта преступления при определении наказания. -М.,Госюриздат, 1951-С.43-48.
58. Зайцев Л. Ответственность при массовых преступлениях/Предисл. П.И. Люблинский. Киев: Тип. "Петр Барский", 1909. 54 с.
59. Закон «Про право на врожай 1918 р. на території Української Держави» від 17 травня 1918 р.; Ухвалений Радою Міністрів закон «Про передачу хліба врожаю 1918 року в розпорядження держави» від 15 липня 1918 р. Хрестоматія з історії держави і права України у 2х томах., том 2.: лютий 1917-1996 р. К.: Видавничий дім Ін Юре, 2000р. с. 66-68.
60. Захаров В.Ф. XXVI съезд КПСС и актуальные вопросы дальнейшего совершенствования системы административно-правового обеспечения социалистического общественного порядка // Общетеоретические проблемы административно-правового обеспечения общественного порядка: сборник науч. Трудов. - К.: КВШ МВД СССР, 1982. - с. 3-11.
61. Захарченко П.П.; Історія держави і права України: Підручник. - К.: «Атіка», 2004, 368 с.
62. Іванов В.М. Історія держави і права України. Навчальний посібник. К. - Атіка, 2003. - 416 с.
63. Історія держави і права України. Частина 1: підруч. Для юрид. Вищих навч. Закладів і фак.: у 2 ч./ За ред. А.Й. Рогожина- К.; Ін Юре. - 1996. - 368 с.
64. Історія держави і права України. Частина 2. Підручник для юрид. вищих навч. Закладів і фак. У 2 ч./ за ред. акад. Академії правових наук України А.Й. Рогожина. - К.; Ін Юре, 1996 - 257 с.
65. Из доклала Генерального секретаря ООН Хавьера Перес де Куэльяр < wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%81_%D0%B4%D0%B5_%D0%9A%D1%83%D1%8D%D0%BB%D1%8C%D1%8F%D1%80_%D0%B4%D0%B5_%D0%BB%D0%B0_%D0%93%D1%83%D1%8D%D1%80%D1%80%D0%B0,_%D0%A5%D0%B0%D0%B2%D1%8C%D0%B5%D1%80>а «Международные условия и права человека». Док. ООН А/44/696, 1990, 3 Nov., с.З.
66. Ильясов Арзулум Зиявдинович. Уголовно-правовые и криминологические проблемы массовых беспорядков : Дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 : Махачкала, 1999 - 222 c.
67. ИНСТРУКЦИЯ по проведению противопожарного инструктажа ИПБ-004 // < ipb004.htm>
68. Каиржанов Е.И., Накипов Б. Рецидивная преступность: состояние и профилактика. - Алматы. 1996. - 232 с.
69. Каиржанов Е.И. Объект преступления - интересы социальных субъектов: Монография. - Алма-Ата: Экономика, 2008. - 160 с.
70. Келина С.Г. Ответственность юридических лиц в проекте нового УК Российской Федерации // Уголовное право: новые идеи/ под ред. С.Г. Келиной и А.В. Наумова. - М., 1994. -с. 50-60
71. Китов А.И. Психология управления. Учебник / Китов А.И. - М.: Изд-во Акад. МВД СССР, 1979. - 521 c.
72. Ковалев М. И. Соучастие в преступлении. Часть первая. Понятие соучастия// Ученые труды Свердловского Юридического института им. А. Я. Вышинского. Серия уголовное право.-Т.З.-Свердловск, 1960. 288 с.
73. Комментарий к уголовному кодексу Российской Федерации / Под общ. Ред. Докт. Юрид. наук Ю.И. Скуратова и докт. Юрид. Наук В.М. Лебедева. - З-е изд., изм. И доп. - М.: НОРМА-ИНФА-М, 2001 - 896 с.
74. Комментарий к уголовному кодексу Российской Федерации / Под общ. Ред. А.И. Бойко. - Ростов н/Д: Феникс, 1996. - 625 с.
75. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации с постатейными материалами и судебной практикой /Авт. кол. : Ю. И. Блохин, С. А. Воронцов, В. Т. Гайков и др. ; Отв. ред. С. И. Улезько, М. Б. Смоленский ; Науч. ред. С. И. Улезько. - Ростов н/Д : Март, 2002. - 864 с.
76. Копотун І. М. Громадський порядок як об’єкт кримінально-правової охорони : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня кандидата юрид. наук : спец. 12.00.08 “Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право” / І. М. Копотун. - К., 2008. - 20 с.
77. Копотун І. М. Громадський порядок як об’єкт кримінально-правової охорони: дис. ... кандидата юрид. наук : 12.00.08 / Копотун Ігор Миколайович. - К., 2008. - 213 с.Коржанський М.Й. Уголовне право України. Загальна частина: курс лекцій - К.: Наук. Думка, 1996. - С. 173
78. Коржанський М. Й. Нариси уголовного права / Коржанський М. Й. - К. : Генеза, 1999 - 208 с.
79. Коржанський М.Й. Класифікація злочинів: навч. посібник - вид. 2-ге. - К.: Атіка, 2002 - 640 с.
80. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів: навч. посібник - Вид 3-тє переробл. та доповн. - К., Атіка, 2007 - 592 с.
81. Коржанський М. Й. Обєкт і предмет злочину / Коржанський М. Й. ; Юридична академія МВС України. - Дніпропетровськ : Ліра ЛТД, 2005. - 252 с.
82. Котляр М., Кульчицький С., Шляхами віків: Довідник з історії України. - К.: Україна, 1993 - 384 с.
83. Костенко О.М. Культура і закон - у протидії злу: монографія - К.: Атіка, 2008 - 352 с.
84. Криворожский народный бунт. Д. Горбач. < index.php?option=com_content&task=view&id=1575&Itemid=1>
85. Кримінальний кодекс УСРР. В редакції 1927 року. 3-тє офіційне видання. - Харків; Юридичне видавництво Наркомюсту УСРР
86. Кримінальний кодекс України: проект (підготовлений робочою групою Комісії Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби зі злочинністю). - К., 1993. - 181 с.
87. Кримінальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. За станом на 10 січ. 2010 р.: (ОФІЦ. ТЕКСТ). - К.: ПАЛИВОДА А.В., 2010.
88. Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / [Александров Ю.В., Дудоров О.О., В.А. Клименко, М.І. Мельник та ін.]? під ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. - К.: Юридична думка, 2004. - 656 с.
89. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник (Ю.В. Александров, О.О. Дудоров, В.А. Клименко та ін.). - вид 2-ге, переробл. та допов. / За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. - К., 2008 - 712 с.
90. Кримінальне право України: Загальна частина: підручник /Ю.В. Баулін, В.І.Борисов та ін.: за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - 4-те вид., перероб. І допов. - Х.: Право, 2010, - 456 с.
91. Кримінальне право України: Особлива частина: підручник / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін.; за ред.. В.В. Сташиса, В.Я. Тація - 4-те вид., переробл. і допов. - Х.: Право, 2010 - 608 с.
92. Кримінальна справа № 211 // Архів СВ ГУ СБУ в АР Крим за 1995 рік
93. Кримінальна справа № 48-621 // Архів Верховного Суду Автономної Республіки Крим за 1997 рік
94. Кримінальна справа №1-309/01В // Архів Голосіївського районного суду міста Києва за 2003 рік.;
95. Кримінальна справа № 2320604 // Архів Свалявського районного суду Закарпатської області за 2006 рік.
96. Кримінальна справа № 11-552 // Архів Апеляційного суду Чернігівської області за 2006 рік;
97. Кримінальна справа №4-138/07 // Архів Червонозаводського районного суду м.Харківа за 2007 рік.
98. Кримінальна справа № 4-518/08 // Архів Печерського районного суду м. Києва за 2008 рік
99. Кримінальна справа № 1-13/09 // Архів Печерського районного суду м. Києва за 2009 рік
100. Кримінальна справа № 1п-132/11/0121 // Архів Феодосійського міського суду АР Крим за 2010 р.
101. Крым криминальный: долгое эхо судакских событий // ?sect_id=5&aid=34127
102. КРЫМСКАЯ ВОЙНА 1995-ГО: МИФЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ // < index.php?sect_id=8&aid=1050>
103. Крылов Б.С. К вопросу о понятии общественного порядка в советском государстве // Труды Высшей школы. - Вып. 35. - М.: НИ и РИО МВД СССР, 1973.
104. Куделич А.В. Уголовно-правовая охрана общественного порядка в современной России: дис. Доктора юрид наук: 12.00.08 -М., 2000
105. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. - М.: Госюриздат, 1960. - 244с.
106. Кудрявцев В.Н. Теоретические основы квалификации преступлений / Кудрявцев В.Н. - М.: Госюриздат, 1963. - С. 76
107. Кудрявцев В.Н. Причины правонарушений. - М., 1976. - с. 205
108. Кузнецов В.В Злочини проти громадського порядку та моральності(практ. Посіб.) за заг ред. В.І. Шакунова - К.: Паливода А.В., 2007 - 160 с.
109. Кузнецов В.В. Кримінально-правова характеристика закликів до масових заворушень: порівняльно-правове дослідження. // portal/soc_gum/Nvknuvs/2010_5/kuznetsv.htm
110. Кузнецова Н.Ф. Уголовная ответственность за нарушение общественного порядка -М., Госюриздат, 1963, - 332 с.
111. Кузнецова Н.Ф. Преступления и преступность - М., Госюриздат, 1969. - 232 с.
112. Курс кримінології: Особлива частина: підручник у 2 кн. / М.В. Корнієнко, Б.В. Романюк, М.І. Мельник та ін.; за заг. ред.. О.М. Джужі. - К.: Юрінком-Інтер, 2001. - 480 с.
113. Куц В.М. Неправдиве повідомлення про загрозу громадській безпеці (кримінально-правова характеристика та заходи протидії) / В. М. Куц, О. В. Кириченко. - К., Х. : Харків. юрид. ун-т, 2006. - 212 с.
114. Лазарев В.В., Попов Л.Л., Розин Л.М, Правововые основы обеспечения общественного порядка: учебное пособие. - М.; Акад. МВД СССР., 1987. - 73с.
115. Лебедь Наталия До 10 річчя «України без Кучми» < politics/do-10-richchya-ukraini-bez-kuchmi.htm>
116. Г.Лебон Психология народов и масс // < POLITOLOG/LEBON/psihologia.txt>
117. Лебон Г. Психология народов и масс - Спб, Изд-во «Макет», 1995 - 314 с.
118. Лист коронного гетьмана М. Потоцького до короля Владислава IV про повстання козаків і селян під проводом Б. Хмельницького (21 березня 1648 р.)// Хрестоматія з історії держави і права України у 2х томах., том 1.: З найдавніших часів до початку ХХ ст. К.: Видавничий дім Ін Юре, 2000р. с. 141
119. Литовський статут (1566 р.)// Хрестоматія з історії держави і права України у 2х томах., том 1.: З найдавніших часів до початку ХХ ст. К.: Видавничий дім Ін Юре, 2000р. с. 96.
120. Лохвицкий А.В. Курс русского уголовного права. Спб., 1871
121. Лошицький М.В. Адміністративно-правові відносини в сфері охорони громадського порядку. Автореф. Дис.. … канд. юрид наук: спец 12.00.07 - К., 2002 - 158 с.
122. Лунеев В.В. Мотивация преступного поведения - М. Наука, 1991. - 393 с.
123. Ляпунов Ю.И. Общественная опасность деяния как универсальная категория советского уголовного права: Учебное пособие. - М.: ВЮЗШ МВД СССР - 1989.-119 с.
124. Малиновський О.О. «Кровавая месть и смертные казни.»// Антологія української юридичної думки. В 10 т. Редколегія Шемшученко та ін. Том 7: Кримінальне право. Кримінальний процесс. - К.; Видавничий дім «Юридична книга», 2004 - 616 с.
125. Массовые беспорядки в Москве 2002 года // < wiki/Массовые_беспорядки_в_Москве_(2002)>
126. Михайлов О.О. Юридична особа як суб’єкт злочину: іноземний досвід та перспективи його застосування в Україні. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук Спеціальність 12.00.08. - кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право: К. - 2008
127. Модельный уголовный кодекс для государств-участников СНГ // Правоведение. - 1996. - №1.
128. Морозова В.О. Адміністративна відповідальність за правопорушення проти громадської моралі: Автореф. Дис. Канд. Юрид наук: 12.00.07/ Академія державної податкової служби України - Ірпінь, 2002. - 16 с.
129. Московичи С. Век толп: исторический трактат по психологии масс - М.Изд-во «Центр психологи и психотерапии», 1998 - 480 с.
130. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посіб. - 4-те вид., стер. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2003. - 429 с
131. Навроцький В. О. «Загибель людей» як вид злочинних наслідків: проблеми встановлення змісту та кваліфікації / В. О. Навроцький // Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи : Матеріали наук.-практ. конф. Х., 22-23 квіт. 2004 р. - К.- Х. ; 2004. - С. 44-47.
132. Налуцишин В. Проблеми відмежування хуліганства від суміжних злочинів // Вісник прокуратури. - № 5(59) - травень 2006. - с. 46-54
133. Народные волнения в СССР (1953-1985). часть 1 // < 153804.html>
134. Народные волнения в СССР (1953-1985). Часть 2. // < 153968.html>
135. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України. 5-те вид., переробл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника М.І. Хавронюка. - К,: Атіка, 2012. - 1316 с.
136. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відпов. Ред.. С.С. Яценко - (4-те вид., переробл. та доповн.). - К.: АСК., 2005. - 934 с.
137. Наумов А.В. Предприятие на скамье подсудимых? // Советская юстиция. - 1992. - № 17-18. - с. 3-11;
138. Наумов А.В. Уголовный закон в условиях перехода к рыночной экономике // Советское государство и право. - 1991. - №2. - с. 28-35;
139. Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть: курс лекций. - 2е изд., перераб. И доп. - М.: Изд-во БЕК, 1999.- 573 с.
140. Научно-практический комментарий к уголовному кодексу Российской Федерации в двух томах / под ред. П. Н. Панченко ; [А. Л. Агафонов, Б. Х. Балкаров, Ю. А. Гладышев и др.]. - Нижний Новгород : Номос, 1996 - ., Т. 2. - 606 с.
141. Никифоров А.С. Об уголовной ответственности юридических лиц // Уголовное право: новые идеи под ред. С.Г. Келиной и А.В. Наумова. - М., 1994. -с.44-61.
142. Неклюдов В.Г. Агрессивная толпа как элемент социального субъекта массовых беспорядков на почве межнациональных конфликтов М., Волтерс КЛувер. 2005. - 198 с.
143. Неклюдов В.Г. Совершенствование деятельности ОВД и ВВ по предупреждению и пресечению массовіх беспорядков - М., Академия МВД, 1991. - 276 с.
144. Новый Уголовный кодекс УССР. Под ред. С.А. Прагова. Харьков, Юридическое издательство Наркомюста УССР, 1927.
145. Новоселов Г.П. Учение об объекте преступления. Методологические аспекты - М.: НОРМА, 2001 - 208 с.
146. Ной И. С. Охрана чести и достоинства личности в советском уголовном праве / Ной И. С. - Саратов : Изд-во Саратов. гос. ун-та, 1959. - 125 с;
147. О задачах в борьбе с кулацким бандитизмом. Резолюция Пленума ЦК КП(б)У. Не позднее 9 апреля 1919 года// Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2х кн. Книга 2, - 688 с.
148. Обращение ЦК РКП (б) к коммунистам-работникам всех чрезвычайных комиссий с оценкой деятельности всероссийской и местных чрезвычайных комиссий от 8 февраля 1919 года. //Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2х кн. Книга 2.. К. «Либідь»- «Військо України», 1994, - 688 с.
149. «О массовых беспорядках с 1957 года…» Записка В. Чебрикова от 04.03.1988 г.//Источник. - 1995. - №6. - с. 146-153.
150. Олійничук Р.П Кримінально-правова характеристика групового порушення громадського порядку // Часопис Академії адвокатури України. - К., 2009. №3. (електронний ресурс) // portal/natural/vznu/Jur/2011_4_2/183-187.pdf
151. Орлов В.С. Субъект преступления по советскому уголовному праву - М. Госюриздат, 1958. - 260 с.
152. Осадчий В.І. Проблеми кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності: дис... доктора юрид. наук: 12.00.08 / В.І. Осадчий. - К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2004. - 469 с.
153. Осадчий В.І.Кримінально-правовой захист правоохоронної діяльності. Монографія. - К.: Атіка, 2004. - 334 с.
154. Павлов В.Г. Субъект преступления - СПб: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001. - 318 с.
155. Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность - Х.: Вища шк., 1982 - 160 с.
156. Памятники русского права, I - Памятники русского права, вып. 1, под ред. С. В. Юшкова. - Памятники права Киевского государства X- XII вв., сост. А. А. Зимин, М., 1952.
157. Памятники русского права, II - Памятники русского права, вып. 2, под ред. С. В. Юшкова. - Памятники права феодально-раздробленной Руси XII-XV вв., сост. А. А. Зимин, М., 1953.
158. Пенитенциарный кодекс Эстонии. // index.php?p=1332&more=1&c=1&tb=1&pb=1#more1332 < index.php?p=1332&more=1&c=1&tb=1&pb=1>
159. Перфилов К.А. Субъект массовых беспорядков //Российский следователь № 5, 2008 г.,- с. 22-25
160. Пионтковский А.А. Учение о преступлении по своетскому уголовному праву . - М.: Госюриздат, 1961- 666 с.
161. Пионтковский А. А. Курс советского уголовного права. Т.4: Государственные преступления и преступления против социалистической собственности : Часть особенная / А. А. Пионтковский, В. Д. Меньшагин. - М. : [б.и.], 1970. - 432 с.
162. Планирование работы полиции во время проведения массовых мероприятий // Проблемы преступности в капиталистических странах,1982. № 7
163. Познышев С.В. особенная часть русского уголовного права. Сравнительный очерк важнейших отделов особенной части старого и нового уложений. - Изд. 3-е., исправленное и дополненное. - М., 1912
164. Поленов Г.Ф. Организация или активное участие в групповых действиях, нарушающих общественный порядок// Юридические науки. - Алма-Ата, 1971. Вып.1. - с.49-59
165. Полное собрание законов Российской Империи. Т.П, 1891, спб., 1894, ст. 8144.
166. Полный курс уголовного права: в 5 т. / Под ред. Докт. Юрид. Наук, проф., заслуж. Деятеля науки РФ А.И. Коробеева. - Спб: Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2008-2008 - (Учебники и учебные пособия) Т.IV: Преступления против общественной безопасности. - 2008. - 674 с.
167. Помазков, П. В. (Петр Васильевич) Борьба с преступлениями против общественного порядка : Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата юридических наук. Специальность 12.00.08 - Уголовное право и криминология ; Уголовно-исполнительное право /П. Помазков ; - Ростов-на-Дону,2004. -26 с.
168. Порівняльна таблиця до проекту Закону України «Кримінальний кодекс України (Особлива частина)» / Підготовлена робочою групою Кабінету Міністрів України // Верховна Рада України. Сектор реєстрації законопроектів. - 1029. - К., 2000 - 180 с.
169. Поршнев Б.Ф.Социальная психология и история - М., 1966 Изд-во «Наука» - 181 с.
170. Постанова ВУЦВК, РНК УСРР, НКВС І ВУНК «Положення про Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії» від 30 травня 1919 року // Хрестоматія з історії держави і права України у 2х томах., том 2.: лютий 1917-1996 р. К.: Видавничий дім Ін Юре, 2000р. с. 150
171. Постанова ВУЦВК «Про скасування всеукраїнської надзвичайної комісії і про утворення Державного політичного управління» від 22 березня 1922 року.// Хрестоматія з історії держави і права України у 2х томах., том 2.: лютий 1917-1996 р. К.: Видавничий дім Ін Юре, 2000р. с. 177
172. Постанови Пленуму Верховного Суду України (1972-2002 років): Офіц. Вид./ За заг. ред.. В.Т. Маляренко. - К., 2003. - с. 365.
173. ППВСУ «Про судову практику в справах про знищення та пошкодження державного чи колективного майна шляхом підпалу або внаслідок порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки» від 2 липня 1976 р. №4 (п.2) (в редакції постанови від 3 березня 2000р. №3) // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963-2000). Офіційне видання: у 2 т. / За заг. ред. В.Ф.Бойка . - К.: “АСК”, 2000. - т.2, с.251
174. ППВСУ №3 від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами»
175. ППВСУ «Про судову практику у справах про хуліганство» від 22 грудня 2006 р. № 10 // clients/vs.nsf/0/81772CC558DA5D61C2257279002EA582?OpenDocument&CollapseView&RestrictToCategory=81772CC558DA5D61C2257279002EA582&Count=500&
176. ППВСУ № 10 «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 06.11.2009 // laws/show/v0010700-09
177. Права за якими судиться малоросійський народ (1743 р.)// Хрестоматія з історії держави і права України у 2х томах., том 1.: З найдавніших часів до початку ХХ ст. К.: Видавничий дім Ін Юре, 2000р. с. 204
178. Право. Еженедельная юридическая газета. 1898-1917 гг. 1906. № 16 с. 1481-1483
179. Право. Еженедельная юридическая газета. 1900. № 5. с. 289-291.
180. Право. 1904. М 61. с. 383-396. с. 457-462. № 83.с 526-535.
181. Придворов Н. А. Социалистическое право и достоинство личности / Н. А.Придворов // Советское государство и право. - 1996. - № 12. - с. 40-44;
182. Приказ Председателя КГБ при Совете Министров СССР (1962 г.) // Хрестоматія з історії держави і права України у 2х томах., том 2.: лютий 1917-1996 р. К.: Видавничий дім Ін Юре, 2000р. с. 550.
183. Про заходи щодо вдосконалення охорони громадського порядку на вулицях та в інших громадських місцях : наказ МВС України від 1 серп. 1995 р. № 513 - К., 1995
184. Психологічне забезпечення діяльності працівників міліції під час проведення масових спортивних заходів - Навч. посібник / Л. І. Казміренко, В. Г. Андросюк, В. Ц. Абрамян. Чернівці: 2010. - 64 с.
185. Полное Собрание Законов Т. ІІІ, № 1359; N IV, N 1957; 2267; N IX, N 6890. (С. 170.)
186. Полное Собрание Законов Т. XVI, № 11843; т. ХХІ, № 15379 (цит. По книзі «Развитие русского права второй пол. ХІІІ-ХУІІІ в.» - М. Наук, 1992. С. 158.)
187. Развитие уголовного законодательства в Германии (сводный реферат) // Общественные науки за рубежом. Серия «Государство и право». ИНИОН 1990. № 4. с. 90.
188. Раковский К. Список Горбачева// Газ. ВВС «Криминал». - 2003. № 08 (038). - с. 2.
189. Рашковская Ш.С. Преступления против правосудия. Учебное пособие. М.. ВЮЗИ, 1978, 104 с.
190. Резолюция 4го отделения от 8.11.1902 г. № 3897 по делу Леонова и др. отделенская практика Уголовно-кассационного департамента Правительствующего Сената. СПБ. 1903.
191. Розенберг Д.И. О понятии имущественных преступлений в советском уголовном праве (объект и предмет посягательства) // Учен. Зап. Харьковского юридического института, 1948. - Вып. 3. - с. 174
192. Роль социальных сетей в организации массовых беспорядков XXI века // node/Rol_socialnyh_setej_v_organizacii_massovyh_besporyadkov_XXI_veka
193. Российское законодательство Х-ХХ веков. - М., 1986. Т.4, с. 352, 379.
194. Российское законодательство Х-ХХ веков.- М. 1986. Т.6. с. 174-408.
195. Российское уголовное право: Общая часть / Под ред. В.Н.Кудрявцева, А.В.Наумова. - М.: СПАРК. - 2001. - 767с
196. Российское уголовное право. Общая часть: Учебник / Под ред. Кудрявцева В. Я., Наумова А. В. Авторы: Бородин С. В., Кудрявцев В. Н., Кузнецова Н. Ф. и др. ИГП РАН. М.: Спарк, 1997.- 454 с.
197. Рощин С. К. Психология толпы: анализ прошлых исследований и проблемы сегодняшнего дня //Психологический журнал, том 11, № 5, 1990 г.
198. Рубинштейн С.Л. Бытие и сознание. - М., Изд-во Акад. наук СССР 1957. - 328 с.
199. Руська Правда (Коротка редакція)//Хрестоматія з історії держави і права України у 2х томах., том 1.: З найдавніших часів до початку ХХ ст. К.: Видавничий дім Ін Юре, 2000р. с. 28.
200. Рябчинська О.П. Боротьба з розповсюдженням порнографічних предметів і творів, що пропагують культ насильства і жорстокості: Автореф. Канд. юрид. Наук: 12.00.08 / Київський національний університет ім. Тараса Шевченка. - К., 2002, - 20 с.
201. Савченко А.В. Сучасне кримінальне право України: курс лекцій / Савченко А.В., Кузнєцов В.В., Штанько О.Ф. - К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2005. - 640 с.
202. Савченко А. В. Кримінальне законодавство України та федеральне кримінальне законодавство Сполучених Штатів Америки: комплексне порівняльно-правове дослідження [Текст] : [монографія] / А. В. Савченко ; Київський національний ун-т внутрішніх справ. - К. : КНТ, 2007. - 596 с.
203. Самощенко И. В. Ответственность за угрозу по уголовному праву (понятие, виды, спорные проблемы) : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Самощенко Игорь Викторович - Харьков, 1997. - 222 с.
204. Свод законов уголовных. Спб. 1832
205. Селецький С.І. Кримінальне право України. Особлива частина: Навчальний посібник - К.:Центр учбової літератури, 2007 - 504 с.
206. Серегин А.В. Советский общественный порядок и административно-правовые средства его укрепления - М.: Юридическая литература, 1975.- 194 с.
207. Серьезные беспорядки в Днепропетровске после матча "Днепр" - "Металлист" // < newsread.php?id=77075>
208. Сигеле С. Преступная толпа (Опыт коллективной психологии) в кн.: Преступная толпа. - М.: Институт психологии РАН, Издательство «КСП+», 1998. // < library/philos/sigele1.htm>
209. Ситковская О.Д. Некоторые особенности субъективной стороны отдельных видов общественно опасных действий // Актуальные проблемы применения уголовного законодательства в деятельности органов внутренних дел: Труды Академии МВД РФ. 1987. С. 79-83
210. Скригонюк М. І.. Криміналістика: Підручник,- К.: Атіка,2005.- 496 с.
211. СЛАВЯНО-ТАТАРСКАЯ ВОЙНА В КРЫМУ: ПРОШЛОЕ БЕЗ БУДУЩЕГО?// index.php?sect_id=8&aid=1047
212. Словник іншомовних слів: 23 000 слів та термінологічних словосполучень / уклад. Л.О.Пустовіт та ін. - К.: Довіра, 200. - 1018 с.
213. Собрание документов и распоряжений СССР, 1927, № 12
214. Современные зарубежные конституции. Московский юридический институт, - М.,1992.- 872 с.
215. Советское уголовное право. Общая часть: Учебник / Под ред. ГА Кригера, Н.Ф. Кузнецовой, Ю.М. Ткачевского. - М.: Изд-во МГУ, 1988. - 376 с.;
216. Советское уголовное право. Часть особенная. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1957
217. Соловьев А. Массовые беспорядки: организация, участие, призывы к неподчинению // Российская юстиция. - 2000. - № 7. - с. 47-48
218. Социальная психология. Под ред.Г.П.Предвечного и Ю.А.Шерковина. М.Политиздат, 1975. - 320 с.
219. Стрельцов Е.Л. Уголовное право Украины: учебник / Стрельцов Е.Л. - Х.: ООО “Одиссей”, 2006. - 720 с.
220. СССР и международное сотрудничество в области прав человека. Документы и материалы.- М.: «Международные отношения»,1989.-С.303,309
221. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции: Часть общая: В 2-х т.. Т.1 / Таганцев Н.С.; Сост. и отв. ред.: Загородников Н.И. - М.: Наука, 1994. - 380 c
222. Тард Г. Преступления толпы. - Казань, 1873.
223. Таланов А.В. Общественный порядок развитого социализма: Лекция. - М.: НИ и РИО Академиии МВД СССР, 1983.
224. Тараненко М.М. Роль соціальних мереж в організації масових заворушень // Науково-технічна конференція «Світ інформації та телекомунікацій - 2012»: Збірник тез. К.: ДУІКТ, 2012., с. 130
225. Тараненко М.Г., Левітас Ф.Л. Історія України. К., «Фаренгейт» 2000,-256 с.
226. Тацій В. Я. Об’єкт і предмет злочину в кримінальному праві України : [навч. посіб.] / В. Я. Тацій. - Х., 1994. - 76 с.
227. Тевлін Р. Ще раз про поняття «громадський порядок» // Рад. Право. - 1990. - № 6. - с. 70.
228. Тимейко Г.В. Общее учение об объективной стороне преступления - Ростов: Изд-во Ростов. ун-та,1977.- 216 с.
229. Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Суспільно-політичний лад та право України у складі Литовської держави та Речі посполитої: учб. Посібник. Івано-Франківськ. Прикарпатський університет, 1996, 35 с.
230. Ткаченко В.И. Насилие, не опасное для жизни и здоровья, как уголовно-правовая категория // Государство и право. - 1992. - № 12. - с. 79-82
231. Ткаченко В.И. Государственные преступления. М., Юридическая литература, 1986, - 312 с.
232. Толочко О.П, Толочко П.П.. Київська Русь. К.: Видавничий дім Альтернативи, 1998.- 352 с.
233. Трайнин А.Н. Учение о составе преступления. М., Юрид. изд-во МЮ СССР, 1946, - 185с.
234. Трайнин А. Н. Общее учение о составе преступления по советскому уголовному праву/Трайнин А. Н. - М. : Госюриздат, 1957. - 363 с.
235. Труфанов В.В., Милюков С.Ф. Рецезия на книгу Орымбаева В. Специальный субъект преступления // Правоведение. 1980. - № 3. - с. 109-111
236. Туманов Г.А. Психологические вопросы управления в условиях групповых нарушений. - Ленинград. 1969.
237. Уголовное право. Общая часть / Отв. ред. И. Я. Козаченко, З. А. Незнамова. 3-е изд., изм. и доп. М., 2001. - 516 с.
238. Уголовное право Российской Федерации. Особенная часть: Учебник под. ред.. проф. Б.В. Здравомыслова. - Изд. 2е, перераб. И доп. - М: Юристъ, 2000. - 552 с.
239. Уголовное право РФ. Особенная часть: учебник /Под. Ред. А.И. Рарога. - М.: Юристъ, 2001. - 302 с.
240. Уголовное уложение. Объяснение к проекту редакционной комиссии. Т. 2, СПб., 1895. С. 143-144
241. Уголовный кодекс УССР. С изменениями и дополнениями по 1е ноября 1924 г. Харьков. Юридическое издание Наркомюста УССР, 1925, с. 26-27.
242. Уголовный кодекс УССР и РСФСР. Сравнительный текст и комментарий. Выпуск III., Харьков, Юридическое издательство Наркомюста УССР, 1928, с. 12.
243. Уголовный кодекс УССР В редакции 1927 года. Составили И.И. Курицкий, Л.А. Гиммельфарб и Н.И. Шихмантер. Харьков, Юридическое издательство НКЮ УССР, 1927, ст. 13-15
244. Уголовный кодекс Украинской ССР. Государственное издательство политической литературы УССР. К. - 1961., с. 36.
245. Уголовное законодательство зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии, Японии). Сборник законодательных материалов/ под ред. И.Д. Козочкина, - М.: Издательство «Зерцало», 1999. - 352 с.
246. Уголовный кодекс Австралии 1995 г. - СПб: Юридический центр Пресс, 2002. - 388 с.
247. Уголовный кодекс Австрии. - М.: Зерцало, 2001. - 144 с.
248. Уголовный кодекс Азербайджанской Республики СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001 - 325 с.
249. Уголовный кодекс Республики Армения «Юридический центр Пресс», 2002. - 450 с
250. Уголовный кодекс Голландии. - СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001 - С. 320
251. Уголовный кодекс Грузии. СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. - 409 с.
252. Уголовный кодекс Дании - СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001 - с. 123-124
253. Уголовнык кодекс Испании. - М.: ЗЕРЦАЛО, 1998. - 218
254. Уголовный Кодекс Китайской Народной Республики
255. Уголовный кодекс Республики Куба. М. 1983.
256. Уголовный кодекс Киргизской Республики < ru/documents/action/popup/id/14305/preview>
257. Уголовный кодекс Республики Беларусь СПб Издательство «Юридический центр Пресс», 2001 - 474 с
258. Уголовный кодекс Республики Казахстан show_doc.fwx?regnom=1365&oidn=_0SL11SH3W#_0SL11SH3W < show_doc.fwx?regnom=1365&oidn=_0SL11SH3W>
259. Уголовный кодекс Республики Молдова // viewdoc.php?action=view&view=doc&id=331268&lang=2
260. Уголовный кодекс Республики Польша - СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001
261. Уголовный кодекс Российской Федерации - Москва: Проспект, 2010. - 325 с.
262. Уголовный кодекс Республики Таджикистан СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. - 410 с.
263. Уголовный кодекс Туркменистана
264. Уголовный кодекс Республики Узбекистан СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. - 338 с
265. Уголовный кодекс Франции < download/action/download/id/1671/file/f05864013134135c992550ab7c98.htm>
266. Уголовный кодекс ФРГ. - М.: Зерцало, 2000. - 208 с.
267. Уголовный Кодекс Швейцарии // norm/norm.asp?normID=1241950
268. Уголовный кодекс Швеции - СПб.: Издательсто «Юридический центр Пресс», 2002 - 320 с.
269. Уголовный кодекс Японии - СПб.: Издательсто «Юридический центр Пресс», 2002. 226 с.
270. Узаконения и Распоряжения Правительства 1903 г. № 38.
271. Украинский и польский спецназ напомнили сербам о трагических событиях трехлетней давности // < news/972877.html>
272. Україна без Кучми. // wiki/Україна_без_Кучми
273. Уложение о наказаниях уголовных и исполнительных 1885 года/ в ред. И.С. Таганцева. - Спб. 1901.
274. IV Універсал Центральної ради (9 січня 1918 р.) Хрестоматія з історії держави і права України у 2х томах., том 2.: лютий 1917-1996 р. К.: Видавничий дім Ін Юре, 2000р. с. 39-40.
275. Устименко В.В. Специальный субъект преступления. - Х.: Изд-во ХГУ, 1989 - 104 с.
276. Утевский Б.С. Вина в советском уголовном праве. - М.Госюриздат, 1950. - 576 с.
277. Фейербах П.И. Уголовное право в 3х книгах. Книга 2. Спб. 1810.
278. Фесенко Є. В. Смежные составы преступлений и их разграничение / Є. В. Фесенко // Проблемы правоведения. - К. : Вища шк.., 1988. - Вып.49.- С. 38-86.
279. Фесенко Є.В. Злочини проти здоровя населення та системи заходів з його охорони: монографія. - К.Атіка, 2004. - 280 с.
280. Филановский И.Г. Социально-психологическое отношение субъекта к преступлению / Филановский И.Г. - Л.: изд-во Ленинград ун-та, 1970. - 174 с.
281. Философский словарь/ Под ред. И.Т. Фролова. - 5-е изд. - М.: Политиздат, 1987. - 590 с.
282. Философский словарь. - К.: А.С.К., 2006, - 1056 с.
283. Фортуна Г.Ф. Уголовноправовая борьба с массовыми беспорядками // Вестник МГУ - 1992 р. № 2 с. 38.
284. Футбольные фанаты. Заболевшие. // < history/20797>
285. Хохрин С.О. Массовые беспорядки, совершаемые осужденными в исправительных учреждениях :уголовно-правовой и криминологический аспекты : автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата юридических наук. Специальность 12.00.08 - уголовное право и криминология ; уголовно-исполнительное право /С. А. Хохрин ; Науч. рук. К. А. Сыч. -Рязань,2011. -24 с
286. Шалдирван П.В.. Методика розслідування масових заворушень : дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Академія адвокатури України. - К., 2005. - 266 с.
287. Шевчук В.П., Тараненко М.Г.; Історія Української Державності. К. - «Либідь»; 1999 - 480 с.
288. Шнайдер Г. Массовые беспорядки глазами криминолога // Общественные науки и современность. 1991. № 4, с. 32-41
289. Энциклопедия уголовного права. Т.4. Состав преступления. - СПб: Издание профессора Малинина, 2005.- 798 с.
290. Эстрин А.Я. Уголовное право СССР и РСФСР. М. Сов. законодательство, 1931 - 136 с.
291. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. - К.: "Укр. енцикл.", 2001. - Т. 3: К - М. 792 с.: іл..
292. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. - К.: "Укр. енцикл.", 2002. - Т. 4: Н - П. - 720 с.: іл..
293. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. - К.: "Укр. енцикл.", 2003. - Т. 5: П - С. - 736 с.: іл.
294. Юридический энциклопедический словарь / Гл. ред. А.Я. Сухарев. Редкол.: М. М. Богуславский и др. - 2-е изд., доп. - М.: Сов. энциклопедия, 1987. - 528 с.
295. Явич Л.С. Государство, право, общественный порядок в период строительства коммунизма: Лекция. - М.: НИ и РИО ВШ МООП СССР, 1967.
296. Ярмыш Н.Н. Теоретические проблемы причинно-следственной связи в уголовном праве (философско-правовой анализ): монография - Х.: Право, 2003. - 512 с.
297. Яценко С.С. Уголовно-правовая охрана общественного порядка: Сравнительно-правовой аспект. - К.: Вища шк., 1986. - 126 с.
298. Яценко С.С. Уголовно-правовая охрана общественного порядка (Сравнительно-правовое исследование): автореф. Дис. На соискание учен. Степени докт. юрид. Наук; спец. 12.00.08 - К., 1988
299. Public Order Act, 1986
300. Police. 1987. # 8. p. 26.
301. Federal criminal code and rules 2003 edition. Title 18. Crimes and criminal procedure. < uscode/18/usc_sup_01_18.html>
302. Republic Of Lithuania Law On The Approval And Entry Into Force Of The Criminal Code // < pls/inter3/dokpaieska.showdoc_e?p_id=353941&p_query=&p_tr2>
303. Latvijas Republikas Krimin?llikums // < download/action/download/id/1683/file/4b5d86c3826746957aa400893abc.htm>
304. Criminal Code of Canada // eng/acts/C-46/page-22.html#h-17




Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть похожие работы

* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.